І бачив я, що так само молиться вся наша челядь і старшина також, всі застрашені, отупілі й оглуплені, ще й мовби онімілі. А може, застрашені не всі?
Єдиною втіхою, єдиною радістю для мене, й радістю великою, яку не могли потопити лиха, котрі бачив, була моя любов, були мої згадки та думки про Улясю. Я вимріяв кожну хвилину, кожну мить, кожен крок нашої зустрічі — як вбіжу на знайоме подвір'я і як вийде вона мені назустріч. Скільки всіляких солодких видив я натворив, скільки радісних годин пережив у тих своїх мріях.
Але поки що тутешнє життя міцно тримало мене в своїх пазурах. Одного разу Рубан, котрий з початку літа жив у хаті, яку переобладнав з старої лазеньки над річечкою (похмурий і жовчний, він не любив товариства), приніс звідкілясь книгу, написану по-латині, й поринув у неї. Але оскільки латину знав погано, і його справа посувалася воловою ходою, то запросив до читання мене, перед тим пригрозивши всілякими карами, якщо комусь пробалакаюсь про книгу, й навіть змусив поклястися перед іконою. Я трохи перепудився, але цікавість моя від того розпалилася. То була так звана книга Корба, записки секретаря цісарського посла Ігнатія Христофора Гварентія, який 1698 року їздив до царя Петра, й за два роки по тому Корб, секретар посла, повідав світу латиною про побачене та почуте в Московії.
Корб оповідав, як їхали, де зупинялися, що їли, що за порядки в Московській державі, а також списав стрілецький бунт, царський родовід, царські палаци, військо, коштовності, церковні порядки, столицю й багато-багато іншого. Той Іоанн Корб писав, що бачив на власні очі, і мудрував про побачене з власного розуму, не боявся, що на нього впаде царський гнів — його вже не сягнути. Книга тая була в Московії суворо заборонена, але траплялися зухвальці, які привозили її з-за кордону й навіть продавали нишком за чималі гроші.
Незабаром до нас долучився Борзаківський, ми читали Корба втрьох, я читав, вони слухали, деякі місця примушували прочитувати ще раз. По читанні Рубан ховав книгу під поміст, а я по тому довго не міг заснути, лежав і передумував прочитане.
Ми читали книгу потаємно, з великою осторогою на той час біля нас крутилося багато всіляких людей, надто внадився якийсь юродивий, круглоголовий, товстогубий, тілистий, він гасив у церкві свічі, говорив загадково — вигукував; безстрашно лаяв царя та його посіпак, називав Петра антихристом, а його діяння кривавими, роздавав усім по шматочку заліза, ми залізо брали, але розмови з ним не підтримували, в нас виникла підозра, що це не юродивий; отож, коли він з'являвся, говорили тільки про погоду та про те, коли повернемося додому. Остерігалися ми навіть декого з своїх.
Ми розпочали читати книгу з оповіді про стрілецький бунт та про кривавицю по тому, бо хоч нині бунту не було, але кривавилося так само, й катівські знаряддя були такі самі. “Бажаючи показати, що стіни міста, за які стрільці хотіли проникнути, священні і недосяжні, государ звелів всунути колоди в ближні до воріт бійниці й на кожній колоді повісити по два бунтівники. Таким способом було скарано в цей день понад 200 чоловік”,— читали ми, а коли по тому виходили за ворота, бачили на стінах Петропавловки схожі на груші тіла, котрі висіли на палях. “Ця кара, 27 жовтня 1698 року,— писав Корб,— різко відрізняється від попередніх; вона звершена досить відмінним способом і майже невірогідним: 330 чоловік за раз, виведені під рокований удар сокири, облили всю долину хоч і російською, але злочинною кров'ю, ця велетенська страта могла бути виконана лише через те, що всі бояри, сенатори царства, думні й дяки, котрі були членами ради, що зібралася з приводу стрілецького бунту, за царським велінням були прикликані в Преображенське, де й мусили взятися за роботу катів. Кожен з них, завдаючи удару, схиблював, через те, що рука тремтіла при виконанні незвичної праці, із всіх бояр, вельми невдатних містрів, один боярин відзначився особливо невдалим ударом: не вціливши в шию засудженого, потяв його по спині; стрілець, перерубаний таким чином надвоє, терпів би невимовні муки, якби Олексашка, вправно орудуючи сокирою, не відрубав страждальцю голову”.
Далі оповідалося про страту священиків, яких катували блазні, бо всім іншим християнам це було б грішне, а також про страту трьох рідних братів, про те, як оплакували живих стрільців їхні жони, матері, сестри, діти — стрільці сиділи на возах, і, за покивом німця, віз зривався з місця й мчав на площу, й стражденні жінки та діти бігли слідом, волали про помилування їхнього годувальника. Оповідав Корб й про царя:
“День жахливий, оскільки сьогодні скарано двісті чоловік. Цей день, без сумніву, повинен бути відмічений чорною фарбою. Всім повідрубували голови сокирою. На широкій площі, яка прилягає до Кремля, стояли плахи, на які засуджені мусили класти голови. Я виміряв кроками плахи й відмітаю, що вони вдвічі більші в ширину, ніж у довжину”.
“Сто п'ятдесят бунтівників приведені до Яузи. Кажуть, що цар відрубав мечем голови вісімдесятьом чотирьом бунтівникам, при тому боярин Плещеєв піднімав їх за волосся, щоб удар був точніший. Три мечі були приготовані для такого вжитку. Один з них, коли цар замахнувся ним, розлетівся на друзки…”
По тому посол Гваріента з Корбом були запрошені від царя в заміський дім князя Ромодановського помилуватися потішними вогнями. “Особа, котра грала ролю патріарха, святкувала посвячення палацу, збудованого царем”. Корб не вельми дивувався з усього того, що побачив, і наводив слова Іоанна Барклая, котрий писав про московитів так: “Цей нарід, створений для рабства, ненавидить навіть тінь вольності. Нарід цей покірний, коли перебуває під гнітом, і своє власне рабське становище йому зовсім не здається поганим, навпаки, охоче зізнається в тому, що всі вони государеві холопи. Цар має повну владу над їхніми маєтками і життям. Навіть турки не виказують з такою гидотною покірністю свого приниження перед скіпетром своїх оттоманів. Росіяни по собі судять і про інші народи… Вельможі, хоча вони самі раби, з нестерпною гордістю поводяться з нижчими й простолюдинами, яких, звичайно, від зневаги до них, називають чорним народом.” Всі вони “…неосвічені, слабкі й тупі розумом, часом, пороззявлявши роти й повитріщавши очі, з таким подивом дивляться на іноземця, що й себе не пам'ятають від здивування”. “Вправи у вільних науках, як зайве утруднення для молоді, відкидають, філософію забороняють, астрономи збезчещені яко чародії…”
І ще Корб писав: “Навіть люди більш, які наймаються за певну плату, не можуть за власним бажанням відійти від своїх панів… Та що там казати, московити не можуть терпіти волі й, здається, вони навіть самі ладні опиратися своєму власному щастю, оскільки цей народ не створений для щастя…”
Не знаю, що думали Борзаківський та Рубець, а я думав про те, що все-таки добре, що в нас інші порядки, інші закони. Одначе й ту мою радість перепиляв своїм скрипучим голосом Рубець:
— Усе це й нас чекає. Нікуди ми від нього не дінемося. Від законів московських та порядків їхніх. І від царя також.
Він мовби наврочив. Бо на кінець нашого московського гостювання сталася притичина, яка викликала в нас і насміх, і подив, і страх. Ми збиралися в дорогу, й цар власною персоною приїхав провести гетьмана. Був у шитому золотом каптані, усміхнений і урочистий, попліскував гетьмаца по спині велетенською засмаглою рукою, пив і їв за чотирьох, сміявся, аж порохня сипалася зі стелі, й раптом уловив з розмови за столом, що в когось із козаків болить зуб. Петро рвучко підвівся й зажадав, аби йому показали того козака. Вмить приволокли Рубця, посадовили на лаву, цар видобув з шкіряної готувальні велетенські кліщі, наказав Рубцеві розкрити рота й вхопив корінного зуба, рвонув, кліщі клацнули, в роті у Рубця хряснуло, й зуб упав на підлогу. Рубець застогнав, цар моргнув своєму денщикові, й той прибіг з кухлем горілки. Рубець випив, похлинаючись. Червона, з кров'ю горілка текла йому по підборідді, капала на жупан. Вдоволений цар сів за стіл і кутуляв ковбасу з капустою. По тому, як у Рубця стухла щока (ніхто не знав, здоровий чи хворий зуб вивихнув цар), козаки кепкували з нього, казали, що він відбувся дуже легко, за два дні цар лікував якусь бабу, випускав їй з печінки довгим шилом воду, й після того баба сконала, ще й лежала два дні непохована, бо цар-лікар зажадав власноручно вчинити розтин тіла, та не мав часу.