Ми не могли виїхати, бо повінь знесла місток на греблі, а приїхали візком канцелярії, якого не хотіли кидати. Та й не вельми поспішали. Було хороше, хоч трохи й незвично серед цих водяних просторів; надто нам подобалося їздити човном у ліс, висаджуватися на високих сухих горбах, полювати зайців та кіз, а також ставити крильчаки та верші.
…Дерева поклали на воду хисткі тіні, наш човен перетинає їх, угорі вільгло шелестить олешина й чорнильні сережки падають на тихе плесо. По плесу, по таємничій весняній воді розлилася душа, й бачиш, що вона також безмежна й ніжна. Весна усміхається, весна зітхає на повні груди.
Одного разу ми знайшли чужого крильчака, мабуть, господар забув, де його поставив. У крильчаку була дохла аршинна щука та кілька краснопірок, такої великої щуки я більше ніколи не бачив, мабуть, вона хотіла накинутися на краснопірок, які вже були в крильчакові, й влетіла туди сама. Я уявив, який страх вона викликала в тих малих рибок, як вони металися, а подітися було нікуди. А потім щука здохла від голоду. Й не поласувала рибками. Здихала, а їх не поковтала. Чому? Страх має більшу силу, ніж голод? Дивні загадки ставить перед нами життя. Борсаючись з крильчаком, у якому була щука, я вибовтнувся з човна. Гойданув його вельми, проте Миля та Ілько не повипадали, бо Миля встиг ухопитися за дерево. Я опинився попідруки в студеній воді, яка вогнем ошпарила мені тіло, Ілько та Пилип втягли мене в човен і притьма погнали до села. Гребли поперемінно, а потім Миля посадовив мене на весла і змусив гребти. Я добовтався до берега, випустив весла й подибцяв до хати, бо бігти не мав сили. В хаті Миля стягнув з мене увесь одяг, і я переодягнувся в сухе — смертну одіж Ількового діда, яка дідові не пригодилася, бо втопився в Удаї і тіла не знайшли. Матня волочилася по землі, а рукава кунтуша були короткі. Миля примусив мене випити півкорця горілки, сипонувши туди півжмені пороху. Опекло всередині, я чув, як біжить по жилах вогонь, як розсипається в животі жар. Здавалося, порох спалахнув. Мій одяг викрутили й повісили на тин, чоботи засунули за заслінку.
Після обіду Миля ліг спати, Ілько пішов у гості, а я якийсь час сновигав по двору без діла, а тоді й собі вклався на лаві, підславши під голову Ільків кунтушик. Перед очима все ще гойдалися води, гойдалися дерева, синьо цвів ряст на піскуватому згірку, й те гойдання не заколисувало, а розколисувало. Перекинувся на другий бік, і здалося мені, що щось прошелестіло під щокою. Муляв рубчик. Лапнув рукою й намацав розпоріх, посунув руку — намацав щось цупке, гладеньке. Підвів голову й побачив у кунтушику кишеню, але не там, де вона мала бути, а в підкладці з лівого боку, майже в полі. Це мене вельми здивувало. Не стямився, як у пальцях опинився згорнутий вчетверо аркушик голубого паперу. Нічого не розуміючи й без докорів сумління — адже і в мислі не клалося про якісь таємниці,— розгорнув, почав читати. Читав і нічого не міг втямити. “Гамалія, Терський похід…” “Полковник. 26. У місяць — 4. Обозний писар 14”. “Глух. 7 гетьманів”. А далі прочитав таке: “Писан лист до пана обозного полку Прилуцького з предложенієм, що поневаж по трикратнім писанії полковник тамошній для обачення не хотів приїхать, того ради послали туди в Прилуку Філіпа Борзаківського, аби там якось зробили общеє намєрєніє подати чолобитну всією старшиною полку Прилуцького, на котрій мають вони всі, вбачивши в тому пользу, руки підписати”.
Що довше вчитувався в цидулу, то більші мене поймали сумніви. Щось підказувало, що це не звичайна цидула. Я не осягав усього, не розумів, для чого вона написана, але тямив, що тут — таємниця. І то не проста. Чомусь мені майнуло Ількове обличчя під гетьманськими вікнами. Майнуло й пропало.
Одначе тривога ходила в мені, як звір у лісі. Я розбудив Милю.
— Потрібно поговорити,— прошепотів на вухо. Велике, кругле, як діжа, Милине обличчя, м'яте зі сну, було сердите й спантеличене. Він лупав обпаленими повіками, плямкав губами.
— Тебе що, курка гедзнула чи зовсім скапустився!
— Ходімо, ходім,— потягнув за полу. Озираючись, неначе злодій, повів Милю в клуню, стали за дверима, лишивши чималу щілину, щоб видно було подвір'я. Простягнув Милі папір.
— Читай.
Він читав, знизував плечима.
— Що це таке? До чого?
— Не знаю. Знайшов у Ілька в кишені. Потайній.
— У потайній?
— Так.
— А що означають ці значки? “Полковник —26…”
— Полковник отримує таку платню…
— Хто цього не знає…
— У нас знають всі. Писано для когось іншого. А може…— завагався.— А оце: “Гамалія, Терський похід…” Гамалія відмовився йти в похід… Сього ще майже ніхто не знає. Проситься в гетьмана, аби послав когось іншого.
— А хто такий Глух?
— Се просто чудасія, та й годі. Глух — дід столітній із села Кнути. Туди приїхав сотник Шишкевич, особисто царем призначений, і почав налягати, чого податки не зібрані. Глух отаманував у селі, тепер отаманує його син, Василь. Василя не було вдома. Глух сказав, що про такі податки ніколи не чував за свій довгий вік. Шишкевич почав гримати на діда, погрожував. А дід тоді йому: “Я перебув дев'ять сотників і знав сім гетьманів…” —“Мене, десятого, не перебудеш,— Шишкевич йому.— Київ скуштуєш. Доповім президенту колегії Малоросійської…” —“Ось йому дуля”,— дід на те. Шишкевич поскаржився в гетьманську канцелярію. Там реготілися. Що з діда взяти. Сто літ йому.
Ми помовчали, а потім ще раз прочитали останній запис. Він турбував найдужче. Я пригадував… Писали в Прилуки і в інші полки. І ці листи тримали в таємниці. Ті, хто їх возив повертали назад у руки Жураковському або Савичу, чи й самому Полуботку, й одразу ті листи палили в грубі. Отже, на папір списана таємниця Генеральної канцелярії. Для чого?
Відповіді не доводилося шукати. Мене аж затрусило з того здогаду.
— Чого ти? — здивував Пилип.
— Мабуть, од горілки,— збрехав.— Страшно мені.
— Нехай йому буде страшно,— похмуро мовив Миля.— Знав я колись потаємних вивідників… Як служив у тому війську… дужому. А цей у своїх вивідує та чужим продає… Мав би писати на власній шкурі…
Я мовчав, не знав, що діяти. За мене вирішив Миля.
— Не повинна така гадюка повзати поміж нас. Не можна допускати його в Глухів.
— Яким чином?
Миля вирішував усе швидко й просто.
— А так. Може наробити біди. Оце, що написав, передасть у колегію. Та мало чого він ще знає! І що може вкоїти. Для таких людей кінець один… Поїдемо завтра знову на розливи… Й вернемося без нього. Випаде з човна… Ти ж сьогодні випав…
Я жахнувся.
— Цур тобі… Гріх такий на душу.
— Його гріх більший у стократ,— суворо й переконано мовив Миля.
Ми не дійшли згоди. Я нервувався, я тратився… Як зустріну Ілька, що скажу йому?.. Аби не бачити колишнього приятеля, одразу по тому, як вернулися до хати, розперезав куль околоту біля печі й ліг. Сказав, що мене морозить, що хочу спати. Натягнув на голову кирею, скулився під нею. Не спав усю ніч. Не знав, що робити. Моя душа розривалася на дрібні шматочки. Гнівався на Ілька, готовий був убити його й почував, що на таку помсту не здатен. Не знаходив викруту. Часом мені починало здаватися, що ми помилилися, я не вірив, що серед нас міг завестися отакий збродень. Ну через що став зброднем? З гніву на когось, з перестраху, за гроші? Він кпить з усіх, ненавидить всіх із-за своєї хвороби, з-за думок, що життя його коротке. Але хто в тому винуватий?.. Помщається за це світові? Були не такі горопахи, не такі нещасні, ще й віддавали всю решту життя вітчизні. Звичайно, його потрібно б скарати. Але я не зможу жити з таким гріхом.
Перед світанком заснув, і снилися мені велетенські човни, вони пливли, і я також плив, але в маленькому човнику й зовсім у інший бік.
Ілько встав рано, пішов порати худобу, я підхопився також, насилу понатягував збучавілі за ніч чоботи й подався за ним. Він саме закладав за драбини коням сіно. Я вхопив його за комірець сірої свити, мовив, відводячи очі вбік: