Ханенко сидів на лаві, випроставши довгі ноги в коротких блискучих сап'янцях, і читав німецьку газету. Свіча стояла на вікні, Ханенко надто нахилив на себе газету, й вона диміла у верхньому кутику. Ханенко того не бачив, і я загасив пальцями. В кімнаті стояв важкий дух шкіри, чоловічого поту, тютюну — тут мешкало з десяток чоловік. Нині всі вони валандалися в місті. Було жарко — край холодний, топити починали рано. В кімнаті велетенська піч дивовижного строю, аби добутися до челюстів, треба було пройти лазом поміж нею та стіною й ще одним лазом, і вже звідти топити.
— Чого тобі? — На мить одірвав од газети очі старший канцелярист. Він ніколи не звертався до мене так. Неговіркий, ввічливий, до всіх привітний, вельми вчений, він видавався мені чоловіком особливим, і я тратився при ньому, він, либонь, бачив це й намагався, аби я почувався вільніше, мався зі мною лагідно. Але сьогодні він програв на більярді якомусь корабельному офіцеру сорок копійок і був вовкодухий.
Я не одважився сказати, що хочу почитати Пуффендорфову книгу, й промимрив:
— Та так… Не спиться. Ханенко відклав газету.
— І мені не спиться. Ці ночі жовті… очі виїдають. Хочеться на Україну.
У цю мить до кімнати зайшов гетьман. У короткому жупані, м'яких, без каблуків, турецьких чоботях, без шапки. Вдихнув носом повітря, мовив:
— Горілим смердить.
— Газета зачаділа,— пояснив Ханенко. Гетьман поглянув у мій бік, я майже відгадав той погляд — був зайвий у цій кімнаті,— хотів уже вийти, та Полуботок зненацька запитав Ханенка:
— Переклав чолобитну на письмо московське?
— Переклав,— відказав старший канцелярист.
— А хто перепише на бланкет?
Ханенко подумав мить і відказав:
— Та ось Іван і перепише. Московську грамоту він знає і почерк мас гарний. Чоловік свій. Гетьман подивився на мене.
— Гаразд. Посади його завтра вранці у моїм покої і покажи, як писати.
Наступного дня я сидів у гетьманській вітальні, прикрашеній нашими українськими рушниками та барсовою шкурою, й списував на чистий бланкет чолобитні Одну — в Іноземну колегію, в цій чолобитній старшина від імені українського поспільства просила відмінити тяжкі побори, не чіпати судів українських, лишити їх такими, якими були одвіку, й права та вольності козакам повернути, адже ті вольності утверджені за царя Олексія Михайловича та гетьмана Хмеля й від самого його імператорської величності нинішнього государя при наставленні на гетьманство Скоропадського конфірмовані. Другу чолобитну — в Сенат, у ній були показані всі гетьманські прибутки й куди та в якій кількості вони витрачаються — плата компанійцям, сердюкам, канцеляристам, гармашам, трембачам, на стації драгунів, на лиття гармат і таке інше. І ще одна чолобитна — цареві, у ній старшина просила вчинити замість Малоросійської колегії генеральний суд о сімох персонах та провести вибори гетьмана.
На тих бланкетах, на які я списував чолобитні, внизу були підписи генеральних старшин, полковників, бунчукових товаришів у кількості великій. Потім я не раз згадував те моє переписування, ті бланкети, адже їх використали як свідчення в усій тій справі, яка склалася.
Чолобитну подали через два дні,— цар саме був у Колегії іноземних справ,— він пробіг її очима й повіз з собою на острів Котлін. Він не сказав нічого, але всі, хто був при тому,— Полуботок, Чарниш, Савич,— бачили, як микуляв очима, як прикусив губу — тамував гнів.
Наступного дня подали чолобитні імператриці Катерині та канцлеру Головкіну. Чарниш просив не робити того, та й Савич трохи м'явся, пам'ятали вид царський гнівний, але Полуботок сказав:
— Нам з порожніми руками вертатися не можна. Мовчати не мусимо. Ми ніколи не зласкавимо сих людей. Що нижче хилитимемося, то дужче нас гнутимуть. Добра тут не розуміють, і добром не доб'ємося нічого. Права наші — одвіку, од предків наших, поступатися ними — се поступитися їхньою пам'яттю. Підемо призначеною нам дорогою до кінця.
— Людьми править закон…— спробував заперечити Чарниш.— Чий закон вищий…
Гетьман обірвав його:
— Закон цей лихий. Маємо жити своїм, праведним законом. А якщо не вдасться жити — то померти за нього.
Так сказав. І не звернув з рокованої путі. Либонь, він не вельми сподівався, що доб'ється правди. Його живила якась інша віра. Може, та, що його муки, його страждання окупляться в потомках. Засіються в їхніх душах свободою, непокорою й проростуть у добрий час буйним колосом. Гетьман жив помислами вищими, нам недоступними, офірував своє. життя тим, хто прийде до нас. Так мені здається. Людина — Боже творіння, у її серці — Бог. У серці справжньої людини, яка дивиться на небо, а не лише собі під ноги, вишукуючи там корму собі. Бог створив людину для молитви, для пісні, й наш люд, наш народ виплекав чудові пісні й чисті молитви, а їх відбирають у нас і нав'язують нам чужі, не прив'язані до серця нашого, бо ж не виплекані в ньому. Я не знаю, чому Бог допускає це. Чому він терпить на землі ницих і підлих, і що ж тоді виходить — він і в них? Не може сього бути. Але чому в світі добре живеться негіднику, супостату й так важко хорошій людині? Житимеш по совісті — пропадеш, і що ж тоді — лицемірити, хитрувати, казати неправду? Цілувати чужі ікони й плювати на свої?
Сі питання мучили мене, я вже тоді побачив: покорися, примирися Полуботок з неправдою, й був би гетьманом, і розкошував у палатах, помер у пуховиках. Що його зупиняло?
Совість! Правда народу свого, у який вірив і задля якого став на ту роковану путь. А з ним став і я.
Я плакав уночі, але не з жалю до себе, а з жалю за народ свій, за те, що його так попирають, що ось тут, у Пітері, холодному й чужому, кращі люди народу мого мусять стояти біля порогів чужинських та просити, наче милості, аби їм відчинили двері, в той час, як пороги наші ці самі чужинці переступають, не питаючи дозволу, й плюють на них, і коять у наших світлицях, що їм хочеться. Я сам почувався приниженим, бо так вже тут повелося, що люди убогії і ниці духом, неосвічені, майже дикі величалися перед нами, називали нас “хохлами” й “мазепинцями” і жакували, скільки могли. Хто ж їх навчив сьому? З чого велич їхня? З темноти власної, лютості і невігластва, безсердечності і нещадимості. З нахапаного у інших народів — з книжок, у яких нічого не розуміють, монстрів, у. горілці заквашених, перук з волосся чужоземних бабів, стридій, виловлених у теплих чужоземних морях, кроплених чужоземною цитриною, яких проковтують з величезною огидою, боючись гніву царя, котрий не є батьком народу своєму, а вітчимом, лютим і помраченним, хоч і тямкується на дечому й кохається в новинках європейських. Якби ж то він до отого всього кращого, що позичив у сусідів, позичив доброти та спочутливості, то й велося б їм усім на добре, але він вганяв позичковане в тіла й душі їхні, неначе цвяхи, аж цвіркала кров, і ходили вони всі отако, з пробитими душами, й накидалися з болю та ненависті на інших, найперше на нас. Кусані самі, кусалися, зневажені самі, зневажали інших. Такий стрій сеї держави й закон її такий на віки вічні. І ті добрі люди, які є серед них, мусять коритися сьому законові із принуки таки ж топтати всіх, хто трапиться.
* * *
У ті дні початку осені Полуботка, Чарниша та Савича покликали до Таємної канцелярії. Виклик був нагальний, несподіваний. …Ще вчора вранці німець показував їм у кунсткамері всілякі штукенції стеклами запалювальними, з мікроскопів знятими, увечері слухали з палатах у Меншикова співи дівок італійських. А ще їх запрошували до Літнього саду на фейєрверки (й ми всі ходили туди подивитися, стояли за огорожею), там сяяли вогні, ракети з шипінням злітали в повітря, й стояв одразу за ворітьми змайстрований з дерева велетенський двоголовий орел, а між його ніг ще один орел двоголовий, менший, і обсипали вогні орлів, і солдати роздавали дармівщинне пиво людям, і люд у саду та поза садом веселився, забувши на той час свої лиха та турботи, й нам мовби трохи розгодинилося в думах… А наступного дня вранці суворий і похмурий гвардійський поручик повелів іти до Таємної канцелярії. Старшини йшли повз тих орлів обсмалених і думали в тривозі, навіщо їх покликано…