…Порятувати запроданця — занапастити все, чим жив, за що боровся, бореться й страждає гетьман, страждають інші старшини…
Либонь, я тоді так не думав, але все те вмістилося в моєму серці. Ще раз, майже безнадійно:
Я потягнув палицю, ввігнану в кригу. Вона не піддавалася, я похилив її на себе, переломив. Важким, з намерзом, уламком штовхнув Ілька просто в груди. Ще побачив, як ковзнули по кризі пальці, майнула біла пляма обличчя.
Я повернувся й побіг. Ноги мені підгиналися, серце шалено стукотіло. Вже на березі оглянувся: на кризі не було нікого. Упав обличчям у сніг і не почув холоду. Плакав чи не плакав… Мабуть, плакав. У роті мені пересохло, і я ковтнув снігу. “Не знаю, чи простить тебе Бог, але я не прощаю”,— майнуло в думці і охолодило все моє тіло. Поволі, важко підвівся. Оглянувся ще раз. “Це вони втопили його,— майнуло в думці. І скільки ще втоплять. Усіх? Якщо не зупинимо… І я не вберіг свою душу. А як її вберегти в такому житті… Збережеш її, втратиш усе”.
Аж тепер здивувався, що немає Милі, що він не побіг навздогін за Ільком. Берегами, а далі садом вернувся в двір і побачив, що там метушаться люди, але метушаться не по-весільному, й побачив коня осідланого біля повітки — не нашого. Серце моє стиснулося тривогою, воно вже відгадало лихо. Справді, осідланий кінь був Ільків. Ілько не встиг утекти на ньому, але встиг поранити Милю. Пилип лежав у меншій корчемній кімнатці, тій, що за повіткою, на лаві, спливав кров'ю. Його перев'язали рушником, але рана не втихала, рушник набряк криваво. Покликали лікаря, але він тільки розвів руками.
Побачивши мене. Миля тихо прошепотів:
— Де він?
Довкола товпилася весільна челядь, і я не міг сказати правду, мовив:
— Утік.
Миля застогнав, закрутив головою, застогнав ще дужче, і я нагнувся до нього, прошепотів на вухо:
— Нема його. Утопився.
Пилип заспокоївся й попросив горілки. Корчмар приніс повний пугар. Миля жив ще добу. То поринав у забуття, то приходив до свідомості, й тоді знову просив горілки. Я віддав корчмареві всі гроші, й той справно носив міцне питво. Кілька разів Миля починав щось бурмотіти, я ставав біля нього навколішки, але нічого не міг розібрати. Один раз він заспівав, але не по-нашому.
Миля помер під полуднє наступного дня. Його поховали на лебединському кладовищі, я продав його коня й розплатився з попом, трунарем та півчою. І по тих клопотах щось опало в моїй душі й притисло мене, і я довго сидів у корчмі, спустошений, отупіло дивився на пугар горілки, який замовив корчмареві. Я ще ніколи не пив стільки горілки, кілька разів лишень пригублював чарку, зрідка випивав трохи .вина, а нині взяв у руку пугар і вихилив його до дна. Сп'янів одразу й спав вечір та всю ніч. А вранці встав, і голова мені репалася від болю, й корчмар радив похмелитися, але я не зміг проковтнути й півчарки смердючки й з тим від'їхав шляхом, який називається Сагайдак, прихопивши папери, які Ілько забрав у Марії. Закопав їх, чи, певніше, завалив, землею в напівзруйнованому погребі на старому хуторищі недалеко від Чернігова. В мене всередині все мовби замерзло, затверділо, я був спокійний тим холодним спокоєм, коли людина нічого не боїться й готова важитися на будь-який крок. Не боявся ані придорожних розбійників, ані солдатів московських, ані козаків сторожі. І — диво, всі стрічні вловлювали в мені ту свинцеву рішучість, жодного разу ніхто мене не зупинив, не запитав, хто я і звідки та куди іду.
У Чернігові мені не вдалося побувати на подвір'ї Полуботка — там стояв московський караул і туди нікого не допускали. Мені вдалося тільки погомоніти з Ганною Романівною, дружиною гетьмана. Ганна Романівна вже знала про арешт чоловіка, я тільки розповів, як це трапилося. Про те, звідки їду зараз, не сказав,— навіщо їй ті таємниці, та й не знав, що таїть у мислях своїх, в що втаємничена, в що ні, вона була другою дружиною, прожили вони з гетьманом лише три роки і яка слалася поміж них сув'язь — хтозна. Господиня вона була добра, порядкувала вміло.
Розпрощалися. Якогось зацікавлення моєю персоною вона не виявила, не запитала, що збираюсь робити, де жити (могла б скласти пораду якому-небудь управителю полуботківського маєтку, щоб прийняв мене на службу).
У Чернігові я залишатися не міг: там правив настановлений Петром полковник Богданов, його вивідці розшукували людей, котрі були близькі до гетьмана. Не знаючи, куди податися, поїхав до Глухова. Прокльовувалася якась думка, ще не проклюнулася, але вже підштовхувала мене — через те і випав мені Глухів. Їхав не поспішаючи, ночував здебільшого по гутах, по руднях — на Чернігівщині багато рудень, вони стоять серед боліт, у глухих місцях. Кілька днів проваландався в Коропі, який одданий на утримання глухівського ливарного двору, на котрому виливають гармати. Під Коропом на луках гуляють табуни напівдиких коней і стоять стоги високі-високі, на яких, неначе вирізані з чорного каменю, сидять підорли. Той степ — потаємна любов гетьмана Скоропадського, та й Полуботка теж, там найкращі коні, там ріки повноводі й бистрі, там випробовували відлиті в Глухові гармати. Степ жив своїм осібним, вільним життям. Він не знав, що кінчається і його воля, козаки мало цікавилися, що діється по білому світі. Він був, як дитина, яку вже запродано, але вона не відає про те. І я в тій волі порозкошував кілька днів, і возив з козаками воловими саньми сіно з далеких луків, і рубав лід на Коропці та ставив лозові застави й сіті на рибу, й читав козакам вечорами Святе письмо, й слухав оповідки старих дідів про Мазепу, Тетерю, Дорошенка, а також усілякі билиці й небилиці. А про те, що діється в Пітері і які вітри дмуть звідти на Україну, я їм не розказував, не захотів захмарювати чисте небо над козацькими головами. Нехай поживуть ще хоч трохи, гадаючи, що живуть на волі.
Я не ризикнув приїхати в Глухів, адже там вже могли знати про мою втечу з Пітера, й замешкав у полісовщика за Гнилим Яром. Звідти увечері навідався на Усівку, глухівське передмістя.
Закінчувалася Масляна, скрізь по місту лунали музики, співи — парубки та дівчата нагулювалися на всенький довгий Великий піст, отож гуляли і в будні. Саме був четвер. По вулицях ходили парубоцькі ватаги, але ходили без галасу, бо скрізь швендяли російські солдати — сторожа. Я поминув дві вечірничні хати, підійшов до третьої, убогої, яка не могла вмістити розшалілу паруботу та дівчат, і вони танцювали посеред клуні на току при олійному ліхтареві, повішеному на соху під іконкою святого Савватія. Прилучився до гурту тих, що стояли в воротях клуні та дивилися на танцюристів, намагався знайти когось знайомого. І нашилив оком — Харитона Ялину, підпарубчака, який топив грубки в канцелярії. Він стояв у натовпі, витягнувши довгу тонку ганю, жаским поглядом впивався в танцюристів (літали кожухи й кожушки, червоні, зелені дівочі чобітки миготіли в світлі ліхтаря), він увесь був там, його душа танцювала, а ноги стояли на місці. Був ще молодий, не важився підійти до дівки, запросити до танцю. Я потягнув його за рукав. Він ішов неохоче, упирався, оглядався, мене він спочатку не впізнав. Я одвів його під в'язок біля погрібника, поздоровкався. Харитон аж тіпнувся, зачувши мій голос.
— Звідки ти?
— Звідти… Багато знатимеш — рано постарієш. А ти ж іще он і козачка не танцював… Що тут у вас?
— Де в нас? На вечорницях?
— Не дурникуй. У місті, в канцелярії?
— А ти… просто звідти, з Пітера?
— Кажу ж, не пащекуй. Розказуй!
— А що розказувати… Розпитай когось значнішого та мудрішого.— Харитон хотів вернутися до гурту, але я схопив його за руку.
— Мені вистачить і твоєї мудрості. Та не тремти. Я не бандит і не колодник утеклий,— заспокоював Харитона.— Занедужав у дорозі, й мене покинули. А оце вернувся. Хто тепер за старшого в канцелярії?
— Ну… Володкевич, реєнт, взятий під арешт… І інших багато. Пан бунчужний генеральний, полковник миргородський… Кажу ж — багато. Двори їхні опечатані, і варту поставлено. Варта й у дворах судді та писаря…— Харитон злякано озирався.— Піду я…