— Одягніть на нього “гусака”, посадіть у ставок,— наказав десяцьким староста.— Якщо до ранку його не заїдять п'явки, скаже правду.
Дуда страшенно злякався, збілів, забелькотів:
— Він десь там… У Данині чи Шатурі.
— У Данині чи в Шатурі?
— У Шатурі.
Поїхали в Шатуру й привезли зв'язаного Милю. Дорогою його били — на обличчі виднілися синці. Привезли просто на подвір'я до старости — широке, поросле моріжком, який щедро поливали водою з колодязя, що стояв з правого боку навпроти хати. Далі, в глибині двору — два хліви, саж, льох, двір огороджено високим парканом. На подвір'ї юрмилися бортники. Побачивши злодія, вони загомоніли, посунули до воза, почали тусати Милю. Той сидів мовчки, зсутулившись, заклавши руки між колін. Та раптом розпростався, глянув зчервонілими, налитими кров'ю очима, гаркнув на весь двір:
— Пріч, собаки. Судіть, коли на те…
Бортники сахнулися, відступили. Вигляд у Милі був страшний. Я боявся зустрітися з ним поглядом, і мене непереможно тягло зустрітися, але Миля чи то не бачив мене, чи вдавав, що не бачить. Мав би підійти до Милі, щось сказати, попросити пробачення… Але ж тоді покажу себе його спільником… Ми завше відхрещуємося від тих, на кого впала підозра, кого не любить влада. Але й не підійти… “Не запіє і півень, а ти вже тричі відречешся мене”. Боже, який страшний цей світ! Він кожної миті змушує нас ступати в той або в інший бік, і як би ми не вчинили, втрачаємо щось… Тілом чи духом… І навіть якщо не хочемо ступати ні туди, ні сюди… Зараз бортники почнуть розпитувати про Милю й примусять давати свідчення.
А вони галасували всі разом, і в тому галасі годі було щось розібрати.
— Загляньте в Статут, у Статут подивіться,— вимахував руками дзьобоносий чоловічок зі шрамом на щоці, зодягнений в короткий жупанок. Він вискочив на воза за спиною в Милі.
— Бортного злодія не судять по праву, самі вотчинники призначають кару,— заперечили йому.
— Треба везти до полкового суду,— мовив староста.
— Бортних злодіїв вішають самі бортники,— пролунало з натовпу. Вимахнула палиця і впала на плечі Милі. За нею ще одна — далі загупотіло.
— Отако, виб'ємо, сам здохне,— сказав староста й повернувся спиною до воза.
— Він хоче стерти нам право,— гукнув дзьобоносий.— Громадо, це буде злодію легка смерть.
Палиці поопускалися. Запала тиша, було чути, як побрязкує ланцюгом пес та цокотять зуби в Дуди.
— Везімо його до дуба,— прогув дід у чорній шапці, збитій по-парубоцьки на потилицю.
Кілька чоловік посунуло з двору, тоді староста зачинив ворота.
— Е ні, люди добрі,— сказав він,— якщо судити — то вже гуртом.
— Ми всі, вся громада присудили бортного злодія до повішення. Воля Божа й праведний закон велять нам учинити так. Кличте попа.
Двоє дядьків пішли з двору й незабаром повернулися з попом.
Я здивувався, що піп прийшов сповідати засудженого самосудом. Я стояв біля ґанку й тремтів, наче в пропасниці. Все ще не вірив, що такий присуд звершиться, що самосуд відбудеться. Мені було страшно — вже не стільки за Милю чи за себе (ці люди можуть вчинити розправу й наді мною), скільки за цих козаків і посполитих. Вони переймають на себе несосвітенний гріх, занапащають свої душі і душі близьких їм людей. Як їм сказати про це? Невже відро меду чи й кілька відер мають переважити людське життя? Хіба вони цього не знають? Вони самі згадували Божу волю й праведний закон. Але я стояв і мовчав, а йогомосць тим часом причащав Милю. Той важко, але спокійно поцілував хрест.
Ворота з хряпотом відчинилися, натовп посунув з двору. Посередині його — віз з Милею та Дудою. Я чомусь теж пішов вслід за натовпом, хоч мене й не неволили до того. Йшли повз церкву, через місток на гребельці, вийшли за село й курною дорогою потяглися до лісу, який вставав зеленою стіною за півмилі від села. Жовтіли стерні, подекуди ще стояли полукіпки, дві горлиці летіли до лісу. І поле, і ліс, і горлиці видалися мені чорними, чорний кінь тягнув чорного воза, за возом ішли чорні люди, (а може, то йшли круки?), вони чи то потомилися, чи заспокоїлися, уклавши остаточне рішення. І я волік чорні чоботи, відставши від натовпу на кілька кроків. Зринула думка: шелехнути вбік і сховатися он у тих ситнягах, але я відкинув її. Тепер і Миля, і я, і всі люди були приречені на гріх, і поводилися, як то й мають поводитись приречені. Йшли і йшли до Милиної і власної смерті. Ми всі йдемо так майже все життя, тільки не помічаємо цього.
Сьогодні я знаю, що ми всі приречені: на безправне життя, на чужоземне панування, на неправду, ми приречені жити по законах, які нам нав'язали дужчі та спритніші, приречені на неповагу до самих себе, на погибель власних душ. Людина приречена одмалку, бо вона не вибирає собі долі, вона народжується в уже збудованому світі, й коли той світ вільний та справедливий, хоч трохи вільна й вона, а коли невільний та несправедливий, вона теж здебільшого буває невільною та несправедливою. Якщо ж вона хоче цей світ перебудувати, то тільки перекидає начиння з боку на бік, все лишається, як було, тільки міняються місцями погоничі й запряжені. Тоді ми всі були приречені на страту. Вже ніхто не лютився, не вар'ював, не кричав: усі йшли мовчки, везли на страту одних і вели самі себе — свою волю, своє милосердя, свою доброту.
Незабаром підійшли до узлісся, де росло кілька старих крислатих дубів, у яких чомусь повсихали верхівки, а бічні гілки буяли. Біля одного такого дерева зупинилися. Тут росла високі трава, яка вже пожухла, й буланий коник почав хапати її губами, й хтось одразу розгнуздав його, аби не порізав вудилами губи. Люди жаліли скотину.
Звідкілясь узявся мотузок, вже з петлею, її накинули на шию Милі. Він підвівся, ступив до дерева, для чогось закинув голову й подивився в гущавінь. Дерево шуміло, шелестіло, жило своїм життям. І капнув звідти, неначе велетенська сльоза, присохлий жолудь. Двоє дядьків перекинули кінець мотузка через гілляку. Однак тягнути ніхто не хотів. Бортники ховалися за спини один одного, відступали. Тоді розв'язали руки Дуді й штовхнули до Милі:
— Тягни, якщо обірветься, повісимо й тебе,—наказали Дуді.
Дуду лихоманило. Тремтячими руками він узяв мотузок, перехрестився, одначе не тягнув.
— Він сам не подужає,—пролунало з натовпу. Усі чомусь подивилися на старосту, але він стояв, обіпершись на полудрабок воза, дивився в поле.
І тоді наперед вийшов дзьобонорий шрамоватий чоловічок у короткому жупані, тицьнув пальцем у мене.
— Ось він… з однієї злодійської складки. Нехай тягне.
Жах охопив мене, струснув од ніг до голови, як струшує деревце од низу до верхівки удар сокири при корені. Душа рвонулася до Бога, очі до людей, розпука розривала серце, я розумів, що гину, гину назавжди, в мене немає сили боротися, зараз я візьму в руки мотузка, і тоді… Та в ту саму мить в моєму серці несподівано почало народжуватися щось шкарубке, тверде, відчайне. І на жодну мить не зринуло бажання признатися, чий я син. Пізніше я вельми пишався цим перед собою.
— Я… не з злодійської складки,— тихо, але переконано заперечив.— Я чесного отця син.
І знову в мене всередині все завмерло, мовби приморозилося, я ледве тямив, що тут відбувається, я не розумів, чому такі жорстокі всі ці люди й чому мовчить, не проситься Миля. Він уже ні на що не сподівається? Але я сподівався. Оте тверде, відчайне розросталося в мені, ставало насупроти всіх цих людей, у власну оборону.
— Тягни, ми заплатимо,— загомоніли бортники.
— По десять копійок з чоловіка. Ціна добра. Буде кілька талярів.
— По десять багато, вистачить по два шаги. Вони торгувалися, неначе продавали скотину або дрова, але самі тягнути мотузок не бажали. Я зрадів, сподіваючись, що добровільного містра не знайдеться. Одначе він знайшовся. Наперед виступив чоловік з в'язкою недогнуздків та пут, либонь, пастух, що пас коні, й підійшов сюди, циганкуватий з вигляду чи й справжній циган. Він обвів товпу крапчатими очима, сплюнув під ноги й сказав: