— Зробив — мовчи. Ніхто того не знає. Хочеш, щоб похвалив? А якщо я розкажу ще комусь? Живи сам по собі…
Ми їхали поруч, гнідий румак покусував мого мирного плохенького бурого коника, і я ледве втримував його й подумав, що навіть у цьому покусуванні є якийсь знак. І я раптом розсердився й сказав:
— Я не хочу жити собі. Але не хочу жити й для інших.
— Отакої,— здивувався Борзаківський.— І в поле не їдь, і дома не лишайся…
— Я так сказав, бо… ніби проснувся. Після Пітера й після того, що побачив удома. Ми оце їздили на лови… самих себе. Чому себе ловимо? Чому батожимо самі себе? Хіба гірші за інших?
— Всілякі…
— Так, а серед нас запроданці, що зреклися роду свого, батьків своїх, дідів своїх, шабель своїх, звичаїв своїх, коней своїх…
— Це вже ти заскочив… Коней не зрікається ніхто. І волів, і упругів…
— Це я знаю. Світ корчиться в злобі, зажерливості, люди множаться й народжують грішників — все гірших та гірших, кличуть до доброти, до всепрощення, а самі недобрі та лукаві. Світ занурений у розбій, захланність, загарбництво — чужих земель, чужого добра, чужої мудрості,— я це бачу…
— Іване, не говори, наче піп на проповіді,— попросив Борзаківський.
— Я увесь вік читаю собі проповіді. Кажу до того, що ми, мені здається, не гірші за інших людей, за всіх, яких бачив: татар, німців, поляків, московитів. Ми й трудящі, і грамотні, принаймні, грамотніші за московитів, й мусимо зрікатися самі себе, своїх добр, своїх антецесорів… Ось і оці лови…
— Ти зробив на копієчку, а похваляєшся на таляр,— перепинив мене Борзаківський.— Міркуєш справедливо, й доміркувався до чогось, міркуй і далі, але тримай все те при собі. Хіба знаєш міру своєї душі? Візьмуть на квестію… й прорветься вона, як гнила верша. Ти, Іване, вельми наївний, а то й дурникуватий трохи, а може, прикидаєшся таким, це, до речі, вигідно, за це тобі прощають твої незугарності, але до певної межі. Не вскоч у халепу й не введи в неї нікого. Зрештою, ну… мені здається, є ще люди, які міркують так само, як ти, але що вони можуть удіяти? Отож? Читав книгу Корба?.. Але Корб далеко, у Відні, його й цар не дістане. А тут… Нині вивідників усіляких розвелося… Он навіть твій Вурчик розвісив вуха та слухає,— жартом скінчив розмову Борзаківський.
На ту мить Борзаківський трохи впав у моїх очах. З того дня я почав дужче хилитися до Рубця, хоч був він надто закоржавілий і підкепковував часто наді мною, зате ходив направці.
— Світ стоїть на брехні та силі,— казав він.— Смерть чигає на тебе на кожному кроці. Вірити не можна нікому. А жити потрібно так, щоб самому бути зверху, а інші — насподі.
Я не вмів так жити. Я хотів вірити. Але в Рубцевих словах почувалася грізна сила, закрайками душі я здогадувався, що вони сливе правдиві, й сам Рубець викликав у мене повагу.
* * *
Ми вернулися в місто. Воно потроху відбудовувалося після пожежі, в ньому скрізь комашилися люди, щось копали, тесали, вкопували якісь стовпи,— здавалося, це мурахи трудяться над своїм поруйнованим гніздом.
Весна була напрочуд тепла, а далі пішли дощі, йшли і в травні, і в червні, трави стояли рутв'яно-зелені, плодові дерева важко хилили безплідні, з засохлим цвітом віти, скрізь гнало бур'янища, відомо ж бо, що бур'ян не росте так ніде, як на попелищах. З густими дощами, з дрібною мчижкою в людські серця падав новий неспокій: що ж воно буде, чи не згноять дощі хліба та городину? А тут ще постої, побори,— люди ходили чорні, усмішки зникли з облич.
На той час вийшов повторний монарший указ, за яким заборонялося друкувати малоросійським наріччям церковні книги. Лаврська друкарня підпадала під нагляд присланих з Москви ченців.
Лаврські ченці сполошилися, захвилювалися, кинулися до гетьмана, але той тільки розводив руками. Він переживав і вболівав, але влада його танула, збігала, як вода з пробитого водяного дзиґаря, її лишилося тіль-тіль на денці. По деяких сотнях козаки ще обирали старим звичаєм сотників, присилали папери на утвердження тих виборів, але гетьман підписувати їх боявся. Лише іноді одважувався прошепотіти: “Нехай сотникує. Якщо того… ніхто не напише доноса,. Київські ченці царському указу не скорялися довго, тоді було покликано до Пітера київського митрополита, а з ним архімандрита Печорського. Митрополит помер у дорозі, чи то від дум важких, чи то від тягару на душі, чи й бозна від чого.
У гетьмана на душі стояли тумани. Тумани стояли й над Есманню. Серце підказувало йому тяжкі переміни, молив Бога, аби те сталося хоч пізніше, вже після його смерті. І в нас, у Чернігові, й на хуторі над Стрижнем клубочили ті ж тумани, заволокли обрій. Ніхто не знав, що воно там, за ними.
На хуторі розгодинювалося лише тоді, коли туди приїжджав з наймолодшою полковниковою дочкою його наймолодший зять — Яків Маркевич. Він влітав, як шура-бура, розкутурхував усіх, від сторожа до полковника, розбурхував, розсміював і реготівся сам, веселився, неначе хлопчик. І не сказати, щоб був легковажний, просто таку мав вдачу. Я радів кожному його приїздові. Та що там я,— занурений у думи суворий полковник яснів лицем і відмахувався широкою немов праник, долонею тільки для годиться.
— Татуню, татуню (так він називав Полуботка), ви тільки подивіться, яку я люльку купив для вас у вірменина. В цілому світі немає такої люльки. А як вона відчиняється? Секрет! Ось пиптик — натиснули, і вже! Не гасне на найбільшому вітрі, тютюн не розсипається. А вам, мамуню, привіз птушок заморських і насіння німецкої цибулі… А вам, хлопці, гарнець горілки.
Рум'янолиций, чорновусий, чорнобровий, волоокий, і очі ті оливою облиті, крутився на всі боки, роздавав подарунки, не забуваючи при тому нікого. Навіть мене — привіз новеньку бандуру, веркіївську, з козаком Мамаєм. Хоч не раз мені ставало тяжко дивитися на тотії веселощі, то більше, саме на їхньому з Оленкою весіллі спалахнуло по-справжньому наше з Уляною кохання, весільні скрипки закрутили нас у тому вихорі. А ще ж він був трохи схожий на Уляну…
— Не кисни, Іване, проквасиш молодії літа. Молодість — вона одна, й життя одне, не встигнеш зоглядітись, а вже вус посивів. Літай, поки літається, пий, поки п'ється… Розуму не пропивай і діло своє знай. Ех-ма, щастя-долі чортма. Це — коли її не шукаєш. Удар, Іване, “Журавля”, покажемо їм, Оленко, як у Лубнах танцюють!
І літала Оленка з Яковом у парі по кленових мостинах у кунтуші білоносовому, спідниці атласній, запасці темного штофу, майоріла шовкова намітка, миготіли жовті козлові чоботи… І щось миготіло в моїй голові й тонко, неначе молодий льодок, потьохкувало в серці, а тисячі голосів чорними ангелами кричали, що те миготіння грішне й дивитися мені в той бік не треба.
Навідомо, багато знала Оленка про мене та Уляну, чи відала, як глибоко розпанахане моє серце, може, й справді вважала, що ми з Уляною побігали, погралися та й забули про все. Вона своє щастя в Яковові знайшла і розповідала про своє щастя, чомусь мене обрала для своїх сповідань. Саме мене чомусь дуже часто обирали жінки та дівчата, аби поділитися своїми таємницями. Вони ділилися зі мною, неначе з святим, але я відчував, що, коли б зробив бодай несміливий крок, вони могли б не тільки розділити зі мною старі гріхи, а й сотворити нові. Від того мені ставало жаско. Чому так, не знав. Чим саме навертав їх на те, може, тим, що вони якось знали, відчували, що я дівич, і душа моя не пом'ята, й серце моє чисте. Всі на світі прагнуть чистого, щоби… забруднити його.
І потім яких тільки див не творить цей світ. Як тільки не переплутує, не перекуйовджує всі нитки! Бо одного разу мені приснилося… приснилося ясно та гаряче, що я согрішив з Оленкою… І той гріх став відомий, і мене потягнули до колода дубової, біля якої стояв високий, худий, жилавий містр з чорним ощиреним ротом і широченною шаблею в руці. Диво, я не злякався, я йшов на страту хоч із мукою, але й з почуттям, що кара справедлива, я тільки боявся, аби про мій гріх не довідалася Уляся. Отакий дивний і страшний сон мені приснився.