Милорадович ще в Сербії розпочав займатися всіляким гендлем, тепер розгорнувся в дві руки. Підряди на горілку брав по кілька тисяч відер і прикупляв та перепродував шовк, його служники гнали в Крим табуни скоту — по двісті й більше штук, а звідти везли вино, шовк, сап'ян, воли переганяли в Шльонськ та Пітер — по п'ятсот, шістсот голів за один раз, і все то була дармова праця — люди працювали на своїх харчах і в своїй одежі. Всім тим заправляли серби та москалі, й приступитися до них ніхто не міг.
Відчайдушний опір вчинив Милорадовичу козак Балясний із Веприка, котрий мав селітровий заводик і варив селітру. Милорадовичева Уляна забажала придбати той заводик, звичайно ж, за безцінь — “сама варитиму селітру”, одначе Балясний затявся. Пішов під киї, але не скорився, писав на всі боки скарги, й тоді його, буцім за те, що не вклонився полковнику, вхопили й на свято Зішестя Святого Духа оповили ланцюгами та прикували до гармати. Морили на гарматі спрагою, оправлявся просто на гармату, одначе не здавався. Тоді його посадовили на незасідлану, страшенно худу, гостроверху коняку, й сам Милорадович гнав ту коняку поперед себе тридцять верст і пригнав на свій хутір, де Балясного було посаджено в індичник під варту.
Про все це розповів Савичу син Балясного. Савич не знав, що робити, й послав козака до Полуботка. Полуботок наказав Балясного звільнити й, аби Милорадович не вчинив над ним якогось нового злого вчинку, привезти в Глухів.
На той час сам Милорадович повернувся в Гадяч. Савич показав йому листа від Полуботка. Сербин звився, ляснув нагайкою по столу, аж продірявив білий убрус. Савич знизав плечима й мовив:
— Чини, як знаєш. Тільки скажу тобі, Полуботок — не Скоропадський.
Милорадович стояв посеред світлиці — темний лицем, лиса голова виблискувала, неначе кована з міді, очі налилися червінню. Він нічого не сказав, одягнув шапку й вийшов. Ще раз вимахнув нагайкою, й високий, у півтора людські зрости, кущ конопель упав, перерізаний навпіл, жовтий димок закурів з них, вітер поніс його просто до мене — я стояв під вишнею і голосно чхнув. Милорадович повернув голову в мій бік, білки його очей зблиснули, й він подався за ворота.
Того вечора Балясного було звільнено. Ми ж проваландалися в Гадячі ще кілька днів, ніякого слідства Савич більше не чинив, кілька разів зустрічався з Милорадовичем, а про що гомоніли — не відаю. Щоправда, і в гостину до гадяцького полковника Савич не ходив, може, той не запрошував, а може, генеральний суддя не захотів. Він уже натомився, умлівав від спекоти — був це дуже тілистий, неначе з пшеничного тіста виліплений, чоловік,— раз по раз утирався велетенською шовковою хусткою, тратив час на килимі під грушею за кухлем холодного узвару й вимірковував спосіб скорше вернутися в Глухів. Біля обережного, нерішучого Скоропадського і сам став обережним, хоч душею вболівав за козацьку справу. Либонь, у його жилах гомоніла справжня козацька кров, напоєна полиновим запахом Дикого поля, яке вздовж і впоперек об'їздили його предки, любив козацьку пісню, розповіді про минувшину, аж трохи загорявся від них, але надто багато додалося до тієї крові солодких наливок та густих заморських вин, кров пригускла. Тепер біля Полуботка та кров зануртувала швидше. Повернувшись до Глухова, Полуботкові склав звіт про Милорадовича правдивий. Полуботок закликав гадяцького полковника до Глухова. Проте Милорадович у Глухів не поспішав, натомість його обоз торував путь до північної столиці, в палубах високих возів погойдувалися барила з анисівкою, вишнівкою, горілку везли в дарунок цареві (Петро дарунки любив). Старший команди віз у скриньці листа, в якому гадяцький полковник нагадував Петрові про свої заслуги перед імперією та ускаржувався на причіпки нового уряду, а також ще одного листа-подяку цареві від гадяцьких козаків та міщан за “присилку до них такого зацного каваліра”. Підписи вибивав киями. І коли “гадяцький кавалір” приїхав до Глухова, то на столі перед Полуботком вже лежало цареве послання, в якому було сказано: “Оного гадяцького полковника всіляко шанувати і всіляке належне шанування віддавати”.
Указ прийшов на гетьманську канцелярію, а сам Милорадович отримав орден на стрічці. Два тижні пиячив з тієї радості гадяцький полковник, напившись роздягався догола, ставав перед дзеркалом, чіпляв через плече стрічку з орденом і вигукував у дзеркало до власного відображення: “Хто ти такий?” І сам відповідав: “Ясновельможний пан полковник, його царської величності кавалір”. Одного разу його служник Самійло заліз у димар, і, коли Милорадович запитав до дзеркала: “Хто ти такий”, Самійло прогундосив з грубки: “Волоський вар’ят і дурень царя небесного”. Милорадович упав з переляку, а отямившись, підійшов до вікна, Семен саме вилазив з димаря, полковник ухопив рушницю й застрілив його. Ще й сам подав позов, буцім Семен хотів його пограбувати, й склав на мертвого Семена неславу. Челядники, котрих привів у свідки, потвердили, буцім Семен лазив у грубку для грабунку.
Тими пиятиками, вбивством Семена і судом над ним, вже мертвим, вкинув Гадяч у неймовірний переляк.
…Милорадович зайшов до світлиці сягнистою ходою, шабля летіла за ним, неначе довгошия птаха, що склала крила і шугає з височині, закаблуками стукотів, неначе ступав по гайку власного будинку. В світлиці найдовався довго. Ми, канцеляристи, стовпилися біля вікон, які виходили на ґанок, чекали. Сподівалися, що почуємо крик, сварку, погрози… Милорадович вийшов тихо, ледь зігнувшись, ступав м'яко, шаблю в наділках тримав у лівій руці. Вже зійшовши з ґанку, одягнув шапку. Зупинився, чомусь оглянувся. Повільно пішов з двору.
Що то за розмова відбулася в них з Полуботком, про що гомоніли — невідомо, Полуботок після того покликав мене й звелів переписати якийсь папіру і був такий, як і завше — спокійний, розважливий.
По тому на довгий час лихі чутки по гадяцькому полковнику запали. Либонь, затаївся до певного часу. А може, й сказав йому щось таке чернігівський полковник, може, й прохукав у душу дірку якимись особливими словами, мовляв, ти ж вже наш, пустив коріння в цю землю, і брати твої також, не забивайте давнього пагіння, бо воно колись заглушить вас. Бог над нами один, всі ми діти його.
Не знаю. А таки заповажав хоч трохи Полуботка Милорадович, бо пізніше, коли мав можливість люто помститися, продати, не помотався; не підтримав, не став на його сторону — чужоземна кров заговорила,— але й з арканом не кинувся. Одначе я забіг трохи наперед.
Від Скоропадського надходили вісті часто і все втішнії: цар дуже ласкавий до гетьмана, на банкетах садовить тільки поруч себе, приймає Скоропадського то в Кремлі, то в Німецькій слободі, сенатори, всі синодальні поспішають наввипередки, аби засвідчити українському гетьману свою шану. Був з царем на похоронах генерала Кантакузіна, того самого, про якого ходила чутка, буцімто хочуть його настановити замість Скоропадського, пишно відзначали річницю Ніштадтського миру, псковський архієпископ — синодальний віце-президент — майже щодня навідує гетьмана, руку цілує, сват Петро Андрійович Толстой не знає, де посадовити й чим пригощати високого родича. І сам пан гетьман майже щодня приймає гостей високих, припаси тануть швидко, просить прислати то кілька куф горілки, то круп всіляких, сушні і всього іншого. Цар поїхав на води до Алонца, лікувати міхур сечовий, а гетьману наказав чекати на нього. Дочекався. Знову цар возив його з одного банкету на інший. І мчали в Москву, й летіли з Москви козаки вістові, глухівський ратушний підписар Савка, машталір гетьманського двору Григорій Заєць, Яків Маркевич, старший канцелярист гетьманської канцелярії Григорій Тимошівський, один раз возив припаси сам генеральний бунчужний Яків Лизогуб. З часом добрі вісті чи то почали губитися в дорозі, чи то нічого було передавати, натомість з'явилися неприємні, тривожні. Надійшла промеморія, щоб прядиво з України везли тільки в російські міста, і ще одна, котрою заборонялося на Україні робити смолу та поташ (а де їх взяти?), далі — указ, за яким у Глухові розташовувалися ще два російські полки.