* * *
Зі смертю гетьмана закрився світлий зшиток мого життя. Воно втратило для мене сенс, світ спорожнів і потьмянів. Я видавався собі горошиною, загубленою на битому шляху. Шляхом йшли тисячі людей, і всім їм було байдуже до мене, а горошині байдуже до них. У світі дуже мало любові і дуже багато ненависті. Я ще мав у серці трохи любові, але не знав, кому її віддати. Кого любити, що любити… Мою бідну нещасну землю, але ж моя любов не порятує її. Його любов могла порятувати. І ту любов убито… Вбито за любов до вітчизни. Славна смерть… Якщо вона взагалі буває славною.
Лишатися далі в Пітері мені було нічого. Ще донедавна я чогось чекав… Сподівався, що відчиняться двері темниці і вийде Він. Ледь усміхнений, суворий, владний, розважливий, мудрий. Я сподівався з малою надією. Люди завжди чекають. І живуть чеканням. Воно — смисл нашого життя. Людина вмирає, коли перестає чекати. Мені не було кого чекати. І я вернувся на Україну.
Пам'ятаю: останньою думкою при прощанні з північною столицею було: нам сюди дорога заказана на віки віків. Тільки найостанніший дурень приїде сюди з надією в серці. Якби я міг, написав би молитву і змусив вивчити її всіх наших дітей: ніколи, ні за якого випадку не вірте москалеві. Хто повірить, вже тільки тим занапащає Україну. Москаль перехитрує обов'язково, й одурить, і уярмить. То його життя, його сутність. Тим він і дужий — підступністю та нещадністю. По всіх наших кордонах мусять стояти залізні стовпи з написом: “Не вірте москалеві”.
У Глухів мені з'являтися не можна було, допинатися вітцівщини й поготів. Я пішов на польську сторону, кілька років тинявся по монастирях, навчав дітей по монастирських та братських школах, далі мене взяв один пан вчити його власних дітей, я пожив у пана два роки, а потім одружився на вдові, у якої було двоє дітей — син та дочка. З удовою прожив одинадцять років, поки не дійшов зросту її син, мій пасинок, та не привів у хату злющу-презлющу невістку. Кажуть, що всі дівчата хороші, й невідомо, звідки беруться злі свекрухи, то не зовсім правда, либонь, на цій дівці вже тоді лежав карб злючої свекрухи.
Я вернувся на лівий берег, пішов у Мгарський монастир, але чернецтва не прийняв, чому — то моя й Богова вічна таємниця, спочатку допомагав у школі, а далі став монастирським пасічником. Пасічникую й досі.
На старість людина живе споминами. Молодими споминами. Ще раз перебанкетовує в мислях на банкеті життя, одначе трунок той, неначе розведене вино. І тільки один спомин не перекис, не згірк, гріє серце і кров і хвилює, як і в ті давні дні — спомин про Улясю. Немає її давно, рівно тридцять літ прожила на світі, померла молодою й лишилася молодою для мене. Згадую все од першого до останнього дня; старий і сивий, і досі мрію та марю нею, з білої челяді сниться мені вона одна. І приходить до мене на розмову мій гетьман, але то вже й не спомин, то дума всього мого життя. Чому не збулося, як мало збутися, й чи збудеться коли…
Трапляється, шкодую за чимось. Проживаю в мислях життя по-іншому. Міг же я залишитись у Академії, стати вченою людиною, може, навіть стовпом науки або церкви. Міг упросити батька, аби лишив при собі, не одсилав до Полуботка. Міг не закохатися в Уляну. Мабуть, не міг. Та й то був би не я. Було б не моє життя. Отже, нарікати на долю нема чого. Вона поставила мене на праведну путь, навчила бачити, де добро, а де зло. Я прожив життя не марно, хоч і не звершив нічого значного.
Вернувшись на лівий берег, одкопав на хуторищі напери, взяті Ільком у Михайлівці. Вони й нині зі мною, читати мені стало важко, навіть через побільшуване скло, одначе більшість із них знаю напам'ять. Хотів передати їх комусь з Полуботкових нащадків, тепер ось не знаю, що з ними робити. Може, доведеться спалити. Бо ж навіщо вони таким нащадкам, як оці паничі… Та й паничі самі побояться тримати їх, спалять або покористають супроти справи, за яку загинув гетьман Полуботок. Нині таких людців розвелося — гай-гай. Отсих паничів ніякі папери, ніякі таємниці життя Павла Полуботка не цікавлять, окрім однієї — таємниці гетьманського скарбу. Всі троє гаразд знають, що гетьманська (Скоропадського) скарбниця і власна скарбниця Полуботка кудись зникли.
Паничі довго ходили околясом, вивідували, випитували в мене, що їм було потрібно, й, врешті, не вивідавши нічого, переповіли мені казку (а чи й не казку) про те, як їздив тисяча сімсот двадцятого року Полуботків син Яків у личині купця в Архангельськ двома палубними, запряженими четвериком коней, возами з двома молодими, пишно одягненими підпомічниками, й найняли вони там англійську шхуну, носили на неї на тичинах, на міцних ремінних петля, важкі барила, й та шхуна вночі під усіма вітрилами вийшла в море, й перепливла його, й допливла до Лондона та пристала до берега. Шкіпер і один підпомічник зійшли на берег і незабаром вернулися з двома каретами. В одній Яків та шкіпер поїхали в Ост-Індську компанію, найбагатішу в світі, й там Яків уклав договір про те, що за дорученням батька він вносить двісті тисяч золотих карбованців з розрахунку приросту чотири карбованці на сто. Ті гроші міг узяти Павло Полуботок або його найближчі спадкоємці. В угоді також було обумовлено, що гроші не підлягають “конфіскації за давністю”. Яків та шкіпер вернулися на шхуну й перевезли гроші. З шкіпером вони щедро розплатилися та порадили тримати язика на припоні.
Але хто може втримати в собі таку таємницю!
Паничі при мені рахували приріст у чотири карбованці на сотню — більше як за п'ятдесят років — і нарахували велику суму. Вони допитувалися, що мені відомо про Якова і ту його мандрівку до Архангельська. Я відказав, що все, що вони розповіли, схоже на байку, адже про які гарячі коні та пишний одяг могло йтися тоді, коли подорож до Пітера була подібна до подорожі в пекло й прирівнювалася до війни. Це тепер паничі гасають на перекладних — за тиждень від Глухова до Москви. Тоді коні в дорозі не міняли, і путь та була неймовірно важкою. Я проміряв її тричі. Ані мостів, ані бродів, хвороби та болячки, й стужа та спека, й розбійники по лісах. Хіба б довезли троє хлопців такий скарбі Та й не було, не могло бути в полковника Полуботка на той час таких грошей. І навіщо б він їх відправляв аж до Англії? Тоді ще він сам сподівався стати гетьманом.
Паничі похнюпилися, а я сказав, що скарбом, і значним, Полуботок заволодів пізніше, вже будучи гетьманом, і що скарб той кудись справді подівся, його не знайшли царські конфісканти й не здобули тодішні спадкоємці — Полуботкові сини. Шкода, що їх вже немає в живих. Либонь, вони знали таємницю скарбу. Мені достеменно невідомо, аби хтось із них їздив за гряницю. Вже по тому, як цар ув'язнив Полуботка, ув'язнив він і його синів. Одначе перед арештом Яків кудись зникав надовго. Й ходила така чутка, що їздив він чи то до Англії, чи то до Бельгії й поклав у якийсь тамтешній банк чималі гроші, але ті гроші можна взяти лише тоді, коли Україна буде вільною й матиме спосіб розпорядитися тим скарбом на власну користь.
Це, останнє, я чув від людей. І дуже багато думав про волю та неволю, про долю неньки нашої, за яку поклав голову гетьман, мені хотілося, аби хоч по краплі того бажання, тієї жаги, нехай у далеких мислях, мріях, зайнялося в грудях паничів. Якщо така іскра горітиме, вона перейде в діти, у внуки, й пролетить через віки, й спалахне зіркою на земному небозводі серед інших зірок. То і є найбільший, справжній скарб гетьмана Полуботка, який він заповів усім нам. Понад той скарб — Україну — більшого немає.