Гетманський скарб – Юрій Мушкетик

* * *

На Троїцькій пристані, де ми зупинилися, гетьман і генеральні старшини перепочивали лише один день, бо вже наступного віддали візиту великому канцлеру князю Головкіну, а п'ятого виставлялися в Сенаті і вели там довгу бесіду. Шостого їздили на острів Котлін, де їх поставили перед царем. Цар приймав милостиво, зичливо, одначе гомоніли тільки про дорогу, погоду, врожай, цар кудись поспішав і сказав, що о всіляких турботних справах поговорять завтра або позавтра. Але ні завтра, ні позавтра він не покликав наших старшин. Чи то навмисно уникав, чи то перебивали похорони, які потягнулися цілою низкою одні за одними. Ховали покійників значних, вельможних, родів князівських і навіть царських, і похорони відбували пишні, багаті, з військовими командами, при зібранні всіх найвищих попів. Спершу помер князь Григорій Федорович Долгорукий, далі раптово — Петро Іванович Бутурлін, на подвір'ї якого зупинилися, за ним цариця Парасковія Федорівна — дружина Івана Олексійовича, царевого брата… А поміж похоронами та поминками, аби, як сказав князь Меншиков, не запліснявіти в скорботі, влаштовували веселі банкети та грища. Якщо до того не було приводу — його знаходили, Меншиков сам показував приклад, влаштував гульбище на честь його калиської перемоги над шведом, яка сталася 1706 року, банкетували три дні. В калиському бою пороху було витрачено вдесятеро менше, ніж на фейєрверки на честь тієї перемоги. Свято було облаштовано так, аби нагадувало цареві урочистості по Полтавській перемозі. Семеро тріумфальних воріт, на кожних — великий золотий російський орел побивав сірого шведського лева, й сурмачі, і хори, і волочені в пилюці шведські прапори, й приковані до возів, всіляко принижені шведські полонені. Нині полонених удавали Меншикові челядники.

Тоді, по Полтаві, ще були самоїди в шкурах на оленях на чолі з “своїм” царем — французом Вімені; той Вімені був божевільний, кумедний божевільний, чим і сподобався цареві, й той настановив його царем над самоїдами. І ще тоді була таке, об чім, либонь, забув Меншиков. Цар увесь час їхав попереду, московити вітали його галасами та горілкою; і він пив ківш за ковшем, і пережерся горілки, й зненацька почав тіпати головою, хвицяти ногами та руками, рот йому перекривило, очі полізли з лоба, й він, завернувши коня, раптом погнав назад. Налетів на російського солдата, який ніс шведський прапор, і тільки Бог відає, що йому привиділося п'яному, Петро вихопив палаш та почав рубати бідолаху на шматки. В тривозі, страхові, сум'ятті царя обступили його ж генерали й наледве вговтали.

На калиській меншиковській “перемозі” Петро також пив багато, але нікого не порубав і навіть бешкету не зчинив. Найпишніше свято в ті дні було облаштовано на честь Петрового ботика, човна, того самого, в якому він у юному віці плавав по Яузі та по ставу під Москвою. Для цього з Кронслоні прибув увесь флот, і ботик шниряв поміж кораблів, а ті салютували йому, офіцери та матроси віддавали всілякі почесті, адмірали були на ботику гребцями, сам Петро стояв біля стерна.

Салютами та фейєрверками спалили пороху на дванадцять тисяч карбованців, я тоді подумав, що це ж можна було взути в чоботи дванадцять тисяч сиріт та вдів. Босі ходили в Пітері навіть спудеї академії, платні їм не давали, й вони жили з жебрів та крадіжок.

Ботик оббили міддю, почепили на щоглу царський прапор і урочисто поставили в фортеці яко святиню. Царські лакизи цілували мідь на кораблику, з наших для цілування не підійшов ніхто.

Окрім того, що розважався на святах, цар завше мав якусь свою власну розвагу, сиріч забаганку: карликів, слонів, зміїних монстрів і всіляких виродків, закрашених у горілці, нині ж всюди возив з собою чоловіка з Прусії, котрий піднімав однією рукою гармату в п’ятдесят каменів, себто в двісті п'ятдесят фунтів, а зубами — ослін у сімнадцять фунтів, чіплявся п'ятами та головою за два стільці, два солдати клали йому на живіт каменюку й розбивали її молотом. Того дня, коли показали його нашій старшині, прусак зрушив на Троїцькій площі навантажений мішками з пшеницею віз, що його не змогли зрушити два битюги. Цар плескав у долоні й реготівся, неначе це він попер того воза. А що ще й насміхався над всіма, хто стояв довкіл, найперше ж над нами, лінивими “хохлами”, то з козацької товпи, увесь час озираючись на гетьмана, вийшов козак Яким Горох, поплював у долоні, підняв дубового дишля, впер собі в живіт і попхав воза на те саме місце, звідки його приволік пруський дужака. Цар аж рота роззявив, та й забув закрити, він кілька разів плеснув у долоні, але було видно, що невдоволений. Ще й вельми невдоволений. Він хотів звести на борню прусака та Гороха, але простакуватий з вигляду Горох здогадувався, що прусак накоцюбеньканий на се діло, й мовив:

— Я борюкаюся тільки п'яний.

— Скільки ж тобі треба, щоб напитися? — запитав цар.

— Не знаю,— щиро відказав Горох.— Мабуть, з відро. Та хто б дурний дав стільки горілки!

У такий спосіб Горох відітнув і думку вшенькати себе в ту затію: “Хто дурний дасть стільки горілки!” Цар промовчав.

Либонь, Петро не тільки гаяв час на банкети та гульбища, лягав він пізно, вставав рано, його бачили то в корабельні адміралтейства, то на каналах, то на полі, де навчалися солдати. Разів о два і я зоддалік бачив його запряжену однокінь двоколку з скринею позаду, казали, в тій скрині змайстрована штукенція яка міряє, скільки верств цар проїхав за день. Я ж подумав, що мотає вона на коліщата людське горе. Одначе на гетьмана в царя часу не було. Всі наші розуміли, що то не спроста, й тривога не полишала нас. Одного дня, довідавшись, що цар буде в Сенаті, гетьман до самого обіду чекав там на нього, але цар чомусь не прийшов.

Гетьман і старшини ще раз навідали Головкіна, побували в Меншикова, Апраксіна, князя Василя Долгорукого, Дега, де їх приймали привітно, господарі вихваляли гостинці, якими обдаровували їх гетьман та старшина. Здавалося, багатії, князі та графи, у винах заморських купаються, але кожному приємна дармівщина! Та й де ще в світі є такі золоті меди, на Засуллі, таке сало, як у Прилуках, такий віск, як у Стародубі! А борошно, змелене пахучими степовими вітрами з полтавських пшениць, а руна срібні, що самі в'ються в тонкі панчохи, а рушники кролевецькі, тонші за шовки, хрестики, ронди й шаблі, ковані ніжинськими майстрами, а срібні підсвічники, вилиті в глухівських гамарнях! Й кому не приємні прості, привітні слова, мовлені щирим, нелукавимд серцем. Майтеся з нами, як з людьми, не кривдіть нас, і ми полюбимо вас, як братів, поділимося з вами всім, що тільки в нас є. На ту щирість дехто відповідав щирістю. Одначе не всі.

По деякому часі мішки з нашими запасами добряче схудли, й гетьман послав за новими, й привезли чотирма підводами горілки перегнаної тридцать носаток та вісімдесят три кварти, горілки анисової шість барил, вишнівки антал, масла десять пудів, воску дев'ять пудів, тютюну турецького два ока, простого п'ятдесят папуш, сала, м'яса, пшона, сухарів, круп, меду, свічок воскових триста, сальних двісті, варення з троянди, пряників, вісім сідел дорогих з чапраками, ронди…

Гетьман шукав зустрічі з царем, хоч подавати одразу чолобитну не збирався. Чекав підмоги — ще однієї чолобитної від полків, насамперед з Миргорода від Апостола та з Києва від Ганського. Жураковський пообіцяв добути їх і надіслати з Биковським. Й нарешті Биковський ті листи привіз.

…Дивнії тут у Пітері бувають восени вечори та ночі вечоріє і не звечоріє, посутеніє жовто, й та жовта сутінь довго-довго стоїть над землею, і не розбереш, не глянувши на дзигарик, вечір це чи ніч, болить голова та стає маркітно на душі. Ось такого вечора, коли спати хочеться, а заснути не вдається, я вийшов з своєї хати з небіленими стінами — тут стіни не білять ні ззовні, ні зсередини, всенький вік вони чорні, з позатиканими мохом дірками, у високих панів вигемблювані,— вийшов з тієї хати, підкліттю званої, й заглянув до комори сусідньої, у якій також жили канцеляристи. Я знав, що старший канцелярист Микола Ханенко, либонь, найближчий чоловік до гетьмана, лягає дуже пізно, він дозволяв мені посидіти при його свічі та почитати книгу Пуффендорфа “Введення в історію європейських народів”, придбану ним тут-таки, в Пітері, дорогу вельми, й через те на руки її він не давав, а може, не давав ще й через те, що хоч книга та й була видана і в Московії, але Пуффендорф той дуже погано писав про московські порядки, московський стрій, і ті, хто читав сю книгу, ризикували потрапити у таємні списки, хоч сам цар буцімто за читання сеї книги й не велів карати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: