— То ти, виходить, украв?
— Хіба то крадіжка, набрати кавунів,— аж обурився Миля.— Одвіку їх крадуть… беруть тобто.
— Впіймають на греблі з кавунами, кинуть під млинове колесо,— сказав Ілько.
— А я не ходжу через греблю. Я човником… Як воно часто ведеться, розмова розпочалася з житейських клопотів, а доскочила до справ великих. Чомусь згадали Мазепу, маленький червононосий канцелярист Рукавиця мовив, що од Мазепи пішло все лихо, з ним погодився інший канцелярист, Кирило Копил, який сказав, що Мазепа перехитрував сам себе. Ховався й ховався з своїми намірами, поки Петро не розтягнув усіх козаків українських, тих під Ревель, тих на Ладогу, тих ще кудись, і лишився гетьман зі жменькою війська, та й те нічого не знало, аж поки Мазепа не привів його до Десни та не сказав, що йдуть до Карла.
— Старий він був уже для такого діла,— мовив Рукавиця.— В цьому вся причина.
— Може, й правда,— погодився Копил.— Коли б на його місці був Орлик… Сміливий чоловік і розуму великого. “Видячи Москву, обставлену многими силами і укріплену на морі та на землі, всім стає страшно й небезпечно, всі мають з'єднатися у союз військовий”,— прочитав по пам'яті з Орликового універсала.— Про те ж і король Карло писав: “Зверніть погляди на катівські пристрої, в Москві заведені, подивіться на народи, державі Московській підкорені, й страшні знаки тиранства постануть перед вами… Кому віра, свобода вітчизни, жон і дітей життя дороге, ті проти своїх гонителів, злобителів і утискувачів повстануть”.
Канцеляристи загомоніли, декотрі — обережно, застережливо, а декотрі й гаряче, бо вже випили трохи. Від Полтавської баталії минуло тринадцять літ, про неї, про шведчину знали в основному з оповідей старших, ті події хвилювали багатьох козаків, вони перегравали їх по-своєму і тлумачили також.
Про Мазепу гомоніли старі й малі, і то по-різному, тобто гомоніли люди прості, старшинам і урядовцям до тих розмов було зась, хіба що в колі тісному, де довіряли один одному. Про Орлика ж спогадувати було небезпечно взагалі. Запеклий, сміливий, розумний, освічений — знав латину, грецьку, французьку, німецьку, польську, шведську й ще кілька мов і розсилав на тих мовах реляції до королів та султанів, зумів подвигнути на війну проти Росії турків, і ті оточили російське військо понад Прутом, і вже цар готувався здатися в полон з усім військом, проте вдалося підкупити візиря, котрий командував військами і якому пізніше це коштувало в Стамбулі голови. І сам Орлик зібрав чимало війська з тих, хто встиг проскочити з Мазепою під Переволочною на той бік Дніпра, покликав запорожців, повів на Україну, дійшов до Білої Церкви, та, як вже те бувало не раз, зрадили його невірні спільники — татари й мусив відступати. Тепер Орлик десь ховався, по його слідах гнали царські хорти-посіпаки, Петро наказав виловити Орлика, чого б це не коштувало, Орлик вважався найбільшим державним злочинцем.
А тут, підігріті горілкою, хлопці розбалакалися, розсміливились, казали про нього похвальні слова. Я намагався їх погамувати, переводив розмову на інше, але вони верталися на те саме тирло. А там же тільки чорна збита земля, що з того можна взяти собі на зажиток! Мазепи немає, Карла також, а Орлик віється по світу. Мені самому було цікаво все те, й холодив серце страх.
Розійшлися, бо почав накрапати дощ. А вранці, ледве повставали, прийшли до нашого куреня капітан з двома солдатами й повели Кирила Копила з собою. Ми кинулися до гетьмана, але його не було — від'їхав до Чернігова. Савич й слухати не хотів про те, щоб заступитися за свого канцеляриста, ледве вмовили його написати цидулу. Її поніс у колегію Борзаківський. Йому вдалося домовитися тільки про те, що при вивідних розмовах буде присутній глухівський сотник Мануйлович. Того ж дня почали по одному викликати тих, хто вчора увечері був на валу при крамольній розмові. Першим покликали канцеляриста Василя Пастуха, він повернувся пом'ятий, а трохи веселий. Розповів, що дізнання веде якийсь майор, але при тому присутній сам прокурор колегії Михайло Хрущов, напосілися вони на нього вельми, але він обвів їх довкола пальця, сказавши, що був п'яний і нічого не пам'ятає. Я пригадав, як мався вчора Пастух, він справді здебільшого мовчав, пив горілку та їв кавуни. Одначе що буде з іншими? Й що казати мені? Також видавати себе за п'яного? Але в те ніхто не повірить, всі знають, що я не п'ю. Сказати правду? Те супротивне моїй совісті, всьому, чим жив, про що думав останнім часом. Посвідчити, що нічого такого не говорили, в те не повірять, вони звідкілясь вже знають правду. Моє чоло оросили липкі краплі поту. Все на світі надто просто й непросто. Існують тільки дві сторони — чорне й біле, добро і зло, любов — ненависть, життя й смерть, правда та неправда. Цей вибір куций і здебільшого страшний. І страшний нині час. На який би край я не став, він смертельно небезпечний для мене. Або запроданець, або в'язень! Я — поміж двох каменів, і вони зітруть мене на борошно. І ось я вже йду слідом за солдатом. І такий я маленький-маленький, і тінь моя коротенька, не більше кроку. Солдат понурий і злий, і тінь його довга, рушниця теліпається за плечима й хляпають прибиті пилюкою чоботи. Йдемо містом, і всі зустрічні проводжають, мене хто подивованим, хто співчутливим поглядом, йдемо довгою греблею, у воді схлюпує риба, чорна лиска попливла в очерет і потягла за собою вервечку каченят, десь іволга п'є тягучий осінній сік пізніх вишень і давиться ним, виспівує коротко, кіркітливо, на Веригіні в присохлому листі сито виблискують велетенські кавуни на баштанах. Життя тече, життя вирує… Таким воно буде й без мене. Стрибають горобці на дорозі, й стрибають горобцями мої думки, шукають викруту. А його ж немає… Чорне або біле. Добро або зло. Горобці під решетом, і страшно… Неймовірно страшно. Всі йдуть по своїй волі, а я йду за солдатом. Ще нещодавно я був присутній на квестії і впевнив себе, що витримаю й сам будь-які випробування. Витримаю в ім'я добра та справедливості. В ім'я мого люду, в ім'я України.
Але виявляється, що справедливість є мала і велика. Велика, це загинути за Україну, загинути на велелюдді, красиво й почесно. Але здебільшого маємо причетність до справедливості малої. Коли людина поступається по дрібочці, по цяточці, коли щоденні вигоди штовхають її до тих поступок, і вона ледве чи й помічає те. А якщо і помічає, то: ну що залежить від отакої дрібниці. Звісно, вона розуміє, що вчинила нечесно, але вчинок той такий маленький… А за нього можна понести велику кару. Як оце ниньки. Ну, посвідчу я на користь Кирила Копила, п'янички і перелюбника, захланного чоловічка… І мене самого візьмуть до тюремного ув'язнення. Й кому буде з того печаль? Хто згадає про мене? Заб'ють канчуками, згноять у ямі. І то нізащо. За п'яничку Кирила Копила!..
Посвідчу на користь тих, хто допитує Кирила, на користі, колегії… Про те знатимуть всі. Й цуратимуться мене. Показуватимуть пальцями. Я не зможу більше працювати в Генеральній канцелярії. А основне, я не зможу поважати себе А ще таке: “Люби, Боже, правду”. А правда така, що гірша неправди.
Почувався щиглем, загнаним в сильця. Я боявся сказати щось таке, об чім шкодуватиму довго, можливо, все життя. Я боявся не сказати нічого… бо теж можу шкодувати, вже не на волі, а за ґратами. Серде моє тіпалося й тремтіло, і в голові гуло, як у порожньому комині. Мені здавалося, вивідники все розуміють, про все здогадуються, бачать мене наскрізь.
Одначе людина не щиголь, її розум верткий і хитрий, він прагне отієї середини, якої здебільшого немає і яку іноді вдається знайти. Я знайшов її вже на порозі кам'яниці, до якої мене привели. Кам'яниця колись була коморою, в ній зберігали щось цінне, бо двері — оббиті залізом і вікна вгорі маленькі, заґратовані. Під стіною стояв стіл, за ним сиділи тілистий прокурор Хрущов, майор з хвацькими вусиками та гострими бровами і військовий писар, а трохи збоку, на ослонці без спинки — сотник Мануйлович, який вдавав байдужість, але тільки вдавав, у його очах присипані сірим попелом байдужості тліли іскри. Він перший і розкаже про мене все.