Хотів осудити себе й не міг, хотів проклясти й не проклинав. “Я злякав її”. Каяття перекраяло серце. Але водночас жаска, ворохобна, пекельно-радісна хвиля здійнялася в моїх грудях. Не гадав і не думав, що стільки в мені жаги, злості, мстивості, радості. Кохання вже давно не шматувало мою душу, одначе не вмерло й спалахнуло, неначе присипаний попелом жар під вітром. Я хворів Уляною, неначе невигойною раною. (Диво, але тепер, після тривалого часу, після її одруження, я називав її в мислях не Улясею, а Уляною, сам не відаю чому. Кохання мого не поменшало, але щось не давало мені вимовити це ім'я, як вимовляв раніше. Тільки іноді, іскрою від багаття, пролітало в думці — “Улясю”). Нині для мене важило тільки одне — пам'ятає, любить. Хоч… важило для чого? Для самолюбства, для самовтіхи?.. Можливо, й так… Я знав, що тепер можу жити спокійно, хоч мало б бути навпаки.
У цю мить сліпі старчихи на паперті заспівали “Святу п'ятницю”, і я зійшов униз, до бузкових кущів. Вони стояли в колючому інеї, який творив з них дивний чар, а з високої берези вітер обвівав іній просто на мене.
Я прийшов на кватирю, й Семен не впізнав мене.
— Ти, бува, не випив? — запитав.
А я походжав по хаті та посміхався, а тоді взяв кобзу й заграв ні сіло ні впало:
“Ой Романе, Романоньку,
Чи маєш ти родиноньку?” —
“Ой маю я родиноньку,
Одну сестру Оленоньку” —
“Ой Романе, Романочку,
Продай сестру Оленочку,
Дам я срібла не вагою,
Дам я злота не лічбою…”
…Іде Роман додомоньку,
Спустив на діл головоньку,
Вийшла сестра Оленочка,
Питається вона його:
“Ой братчику, Романочку,
Де ти того коня взяв?, —
“Мені турчин дарував”.
Виливши в пісні жар душі, я зажурився. Відчув велику втому, ще й подивування, що не такий, яким вважав себе донедавна. Проте ще раз сказав собі: доля не з'єднала нас, але любитиму я Уляну до загину, й це не гріх перед Творцем.
Я більше не прагнув побачити її й з двору не ходив.
* * *
Від Ніжина до Бутівки ми добиралися три тижні. Коли лишалося вже зовсім недалеко, верст, може, десять, перед Городнею, сотенним містечком, нас захопила хурделиця, та така що ми ледве добилися до містечка, й сніги накрили нас там на цілих п'ять днів. Таких снігів я ще не бачив ніколи. Вони лежали вище тинів, врівень з стріхами, в садках, верболозах стриміли з-під білої бинди лише верхні патички. До колодязів, до хлівів люди пробивали довгі вузькі лази й не їздили по вулицях майже тиждень, поки сніги не затужавіли. Потім ми викопували сани з-під снігу, витягали їх на вулицю й виводили, виволікали туди коней і їхали обережно, бо то той то інший кінь провалювався по черево.
Сидячи в Городні, я думав про те, як житиму й що робитиму далі. Я вже знав, що Бутівка — село невелике, там маленька дерев'яна церквиця, й священикові не потрібні в ній ніякі підпомічники. Селяни не можуть прохарчувати попа та дяка. І писаря в селі немає, війт сам справляє писарські обов'язки, яких кіт наплакав. Я вперше чомусь гірко задумався над бідністю, над власною бідністю й бідністю взагалі. Вже самими думками про статок порушував Божу заповідь (“Легше верблюдові пролізти у вушко голки, аніж багатому попасти в рай”), ще зовсім недавнечко я підносився над захланністю, репаним багатством, зневажав гроші, тепер же мовби щось одмінилося в мені, бідність пропікала як вогонь. Я вже шкодував, що не відстояв свою частку вітцівщини. Я почав напитувати в Городні якоїсь служби й таки напитав — піддячого в Миколаївській городнянській церкві.
Тихим зимовим ранком ми добулися до Бутівки, поминули село і в'їхали на панське подвір'я, яке розташувалося на невисокім горбі над широкою долиною. За долиною чорнів ліс, туди вела дорога на село Жабчичі. Село й долина — присипані снігами, холодними, як смуток. Грива осок та очеретів за селом свідчила, що там протікає невелика річечка, десь вона повертає в село, посеред села — висока гребля. В селі — всього дві вулиці — хрестом — та кілька провулків. Панська садиба не багата й не бідна, Бутович ставив її біля хутора, й сюди, на скуплю, літ двадцять тому посадовив людей. Вже піднялися тополі, обступили з чотирьох боків подвір'я та сад, на подвір'ї хліви, клуні, льодовня й дві хати — одна панська, на дві половини, й друга для челяді, також на дві половини — чоловічу та жіночу.
Я переночував у селі, а ранком попрощався з Семеном та подякував йому, пішов у Городню.
…Поки що роботи в мене було небагато. Допомагав у церкві дякові та паламареві, співав на криласі, й голос та спів мій сподобалися мирянам та панотцеві. І панотець мені сподобався вельми, простотою та щирістю, казаннями своїми, розумом, здобутим з житейських криниць. Одначе він мав і кілька книжок, надто справила на мене велике враження книга Данила Братковського “Світ, розглянутий по частинах”, і я був подивований, що раніше не читав її, а вийшла друком, що було видно з віршів, давненько. Хоч йшлося в ній про Польщу, кривди шляхти над хлопами, але поет тужив над всією нашою вітцівщиною, над усім краєм і по той, і по сей бік Дніпра, обстоював людину просту, згорьовану, й закликав до злагоди, до одної хати всіх: голодних і сиріт, здорових і хворих, ошатних і голих, та раяв, як зробити, щоб всі мали однаково, несли один і той же тягар.
З одного боку, це було, як у Божих заповідях, з іншого — трохи не так, цей Данило Братковський не тільки просив не кривдити хлопа, а й підказував хлопові, щоб боронився й допинався справедливості. Чи такою мусить бути справедливість, міркував я, адже в світі одвіку існують багаті та бідні й кожен бідний хоче стати багатим, і, якщо може, стає, й майже ніхто з них не думає про рай, про оте вушко голки, в яке пролізе верблюд. І чомусь великі багатії, великі пани здебільшого є людьми не нашими, зайшлими, вони підгортають під себе наше добро й не люблять нас.
Отцю Єлисею я прислуговував у церкві та на требах і допомагав удома, був він чоловіком вельми правдивим, непримирливим, одначе мав добру душу й служив прикладом мирянам, брав з них помірно, хоч мав чималу сім'ю, й освітлював світлом своєї душі мою путь у чорних безнадійних нетрях життя.
Відправивши службу, він шевцював, обшивав сім'ю та родичів й не соромився того. Коли я вперше застав його за цією роботою, він помітив мій здивований погляд і мовив:
— Чого, отроче, сторопів? Вітець небесний заповів усім нам працю, в ній немає ні гріха, ні сорому. Він сам трудився шість днів, творив усе своїми руками в поті чола, зрошуймо свої чола потом і ми.
— Сан ваш…
“Я істинна виноградна лоза, а батько мій виноградар”. Він ходив помежи людьми й не шкодував ніг своїх, й мив ноги учням своїм та витирав їх полотняною шматиною. Ніяка робота не ганьбить людину, її ганьблять ледарство, невігластво, лжа.
— А що підносить?
— Правдивість, любов і віра. Віра — найдуждче.
— Але й любов?
— І любов також. Якщо вона чиста й безкорислива. Але найпаче — віра. Вона — шлях до істини.
Мабуть, я грішив своїми запитаннями, але не міг стриматися:
— Істина, а для чого?
— Вона дарує людям свободу.
— Але ж,— одважився заперечити,— в нашому краї дуже багато людей. І стає їх день од дня більше й більше. Як же нам усім замати її, свободу?
— Через істину й віру. Ми слабкі в вірі і ще не спізнали істини. Немає серед нас такої людини, яка б показала шлях до неї. Бодай ціною власного життя. Пам'ятаєш, що сказав Каяфа: “Поміркуйте, що краще: щоб одна людина померла за народ чи щоб увесь народ загинув?”
Дратва мелькала в сухеньких попових руках, я дивився на них, немов заворожений.
— А для чого помирати? — запитав тихо.
Єлисей послинив дратву, прошилив її в дірку й сказав:
“Якщо пшеничина, упавши в землю, не помре, вона залишиться одна, а якщо помре, то принесе багато нових зерен”. Сказано про інше, але годиться й під сю річ. Помре одна — народ житиме.