Якось нас із Оленкою побачив біля перелазу Яків і жартівливо покивав пальцем:
— Оленко, не зажартовуй з Іваном. Бачиш, як він почервонів. Іван ще малий.
Але Яків був не тільки мартоплясом, жартівником. Він мав зірке око й добре розумівся на тому, що діялося довкола. Московити потискали козаків, й про те гомоніли всі, проте гомоніли обачно, з осторогою оглядаючись. Іноді хтось і вирветься поперед інших з гострим словом — гурт сам по собі, мовчазний, під'юджує, підштовхує,— й принишкне, примовкне. Та не такий був Яків, Одного разу за широким столом підняв чару й сказав:
— Вип'ємо, братці, щоб воля не захиріла, щоб були ми господарями у власній хаті й щоб спини наші не гнулися. Земля наша ніким нам не дарована, давнини наші — од предків, ми зуміємо оборонити їх, бо шаблі наші не тупіші за шаблі наших сусідів.
Я бачив, як здригнули Полуботкові брови, як він прояснів чолом, а далі нахмурився: радів за свого зятя, пишався ним і боявся за нього. Мабуть, вони мали між собою балачку, й не одну, бо далі на людях Яків не висловлював отако прямо своїх думок, плів мову тонко та хитро, так що жодного кінчика не було видно, але всі здогадувалися, куди веде та мережка, А нам — Борзаківському, мені, Биковському — казав:
— Ось вже скільки часу ми йдемо спиною наперед. Перед нашим носом вимахують києм, і ми відступаємо, відступаємо. Мо’, пора зупинитись? Бо так можна і в урвище впасти.
Я тратився й малів, тратився перед такою відвагою, малів перед таким валечним козаком, ще й думав про те, якого гарного мужа має Оленка і як мені далеко до його чеснот, до його відваги, до його вміння розвеселити, піднести людей, та ще в такий сумний час.
* * *
Уже кілька місяців я обтираю лікті за широким кленовим столом полкової канцелярії. Поки що ходжу в копіїстах, підписках, суддя обіцяє (чи страхає) незабаром покласти на мене першу справу.
Мешкаю у великій хаті разом з іншими неодруженими канцеляристами, мені призначено жупан та чоботи на рік. При хаті, де ми живемо, сад та город, одначе вельми запущений, город канцеляристи весною засадили, одначе не пололи, ходили туди тільки по часник та цибулю, мак заріс бур'яном, гарбузи поплелися по деревах і тинах, подерлися навіть на хату. Малина та порічки в саду давно здичавіли, тільки сливи, теж напівдикі, ронили в траву сині, продовгуваті плоди. Я любив ту глушину, залазив у чагарі, лежав, підклавши під голову свитку.
Я вже багато чого вмів, багато знав з того, що робилося в полку і в краї, знав навіть деякі таємниці. В полку глухо гомоніли, що наступає кінець усім вольностям, усім давнинам, якими жив наш люд. Вольності наші вкорочували, наглядачів на Україну присилали все лютіших і лютіших, називалися вони обер-фіскалами. Такого-сякого стольника Андрія Ізмайлова, котрий був настановлений при гетьмані для нагляду, замінили Федором Протасьєвим, чоловіком ницим, підлим, ще й драпіжним. Не кращим був і Дмитро Голіцин, який сидів у Києві. За чималий хабар нашим людям вдалося прочитати листа, надісланого Голіциним канцлеру Головкіну. “Для нашої безпечності,— писав він,— на Україні треба насамперед посіяти ворожнечу між полковниками й гетьманом… Коли народ дізнається, що гетьман такої влади, як Мазепа, не матиме, то сподіваюся, що будуть приходити з доносами… Як раніше я вам писав, так і тепер повторюю: треба, щоб у всіх кістах полковниками були люди, які не згодні з гетьманом, коли вони будуть не згодні, то всі їхні діла будуть нам відкриті”.
І хоч гетьман, будучи в Москві, просив, аби чужинських полковників на Україну не присилали, на його прохання не зважали, й за останній рік сіло на полковництва два москалі. Якщо якийсь полковничий уряд звільнявся, з Москви надходило повідомлення, щоб полковника там не обирали, бо “определение учинитца вскоре”. Скоропадський покірно чекав “определения”.
Нинішній гетьман,— говорили на Україні,— людина сумирна, постояти за Україну не іме; хто не нападе — всі деруть, коли б діждатися, щоб гетьманом був чернігівський полковник… Не так давно він за Україну стояв і москалям її розоряти не давав; в його полку без його розпорядження москалі нічого не беруть.
Се була правда. Москалі у нас стояли гарнізонами в кількох містечках, у селах постоїв було мало, й жили солдати не по хатах, а в великих куренях, збудованих для них. Усі апеляції, які виникали поміж офіцерами та місцевими старшинами, полковник розбирав сам, в присутності обох сторін, численних свідків, і чинив по-справедливості. Суворий та мовчазний, вів справу так, що справедливість ставала очевидною всім. Либонь, і в нашому полку були збродні та донощики, й вони доносили, але чомусь апеляцій з Пітера до нас не поступало.
Одначе незабаром полковникові довелося приймати апеляції зі всієї України. На початку того таки тисяча сімсот двадцять другого року гетьмана Івана Скоропадського знову було покликано до Москви й затримано там надовго, від'їжджаючи, гетьман залишив замість себе чернігівського полковника.
Полуботок і далі жив у Чернігові, до Глухова наїздив, отож і більшість справ розглядалися в нашій канцелярії. Прибували справи нові, й випливали старі, Скоропадський був чоловіком, який не любив ніяких турбацій, всі ті справи, покрутившись місяць-другий, лягали на спочинок на дно велетенських скринь. Тепер їх витягали звідти й розглядали заново.
Мені вельми запам'яталася одна, оскільки розпочалася вона при мені, коли я ще мешкав у Комишні, одразу по заміні Чарниша Милорадовичем. Саме по тій апеляції мені разом з Борзаківським довелося їхати до Гадяча при генеральному судці Савичу. Надійшло кілька скарг з Котельви, що Милорадович хоче силоміць узяти її собі в підданство.
Котельва — містечко козацьке, під Милорадовичеву руку хилитися не хотіло, вчинило відчайдушний опір його спробам посісти поля та луки котельв'ян, тоді гадяцький полковник вдався до розору Котельви. Милорадовичеві слуги вирубували ліси довкола Котельви, руйнували греблі та палили млини, сам полковник влаштовував на котельв'янських полях полювання; ганяв з чамбуками, з тренбами, прапорами та бубнами, ловчі витоптали хліби й городину, перебили безліч гусей та свиней і захопили чимало коней. Ускаржилися на Милорадовича Ярема Короткий та Луцик Бакуменко. Другою скаргою була скарга сотника Івана Пирятинського. Його хорт обігнав на полюванні хортів Милорадовича, сотник підніс Милорадовичу впольованого його хортом зайця, а полковник почав бити олов'яною фляшкою сотника по голові. Сотник сказав, що напише гетьману, Милорадович відповів — пиши, я тим папірцем онеє місце підітру.
Людей тягли до квестії за найменшу провину й без оної; хтось купив горілку не в його крамниці, хтось не хотів уступити млина, на когось донесли, що “казав проти македонського каваліра сарказми”, таких карали особливо тяжко, підвішували за руки до сволока й били так, що крізь одяг проступала кров. “Дам фіскалам по триста київ,— похвалявся Милорадович,— одіб'ю шкуру од кісток, вже нікуди не поїдуть зі скаргами”.
Глухівські канцеляристи розповідали, що Скоропадський бубонів при нечисленних свідках: “Затурбував нас своїми строгостями полковник, одбирає собі всі доходи, ратуші в полку запустіли, управління віддав на відкуп слугам своїм”, одначе всі скарги складав до судової скрині, ходу їм не давав, пам'ятаючи цареву промеморію про те, що “Милорадович верность мне свою показал”.
Ми приїхали до Гадяча. Полковник був у від'їзді, й Савич, відаючи, з ким має справу, слідства не вчиняв, одначе люди провідали про те, що приїхав генеральний писар, й сміливіші потягнулися зі скаргами. Я записував скарги, й не одна сльоза впала мені з очей на папір. На власні очі бачив, як полковничі слуги хапали на базарі людей і завдавали до цюпи, тримаючи їх там, поки не відкупляться. Козакам і посполитим ускаржуватися не було куди: Милорадович знищив ратушні суди й зробив судилищем свій дім. Там правили його жінка, брати, син, полковникові прикажчики. Не тільки посполиті, а й козаки платили полковнику чинш і ясенщину — від коня і вола по дванадцять .шагів і по четверику вівса й відбували всіляке послушенство — косили сіно, орали, молотили, рубали дрова, топили печі, стерегли двір, козацькі вдови білили йому хати, й мусили купляти тільки його горілку.