Надвечір цар давав жалібний обід, на який з усього міста сходилися маленькі, не вище двох аршин, люди. Обід був багатий, довкола саду, в якому відбувалася жалібна учта, товпився голодний люд всілякого зросту, вдихав запахи страв. Цар банкетував з карликами.
У кінці червня відзначали “прославлену вікторію”. Біля Троїцької церкви поставили намет величезний з олтарем, Петро приходив у тому одязі, в якому був під час бою— зеленому каптані з червоними відворотами, зелених панчохах, старому капелюсі, з списом у руці. І банкетували в Літньому саду, і фейєрверки пускали, до них цар мав особливу пристрасть.
З не меншою пишністю перевозили з Володимирського монастиря до Олександрівського мощі святого Олександра Невського. Від гирла ріки Іжори до Пітера труну везли на яхті, і цар сам кермував, й грали військові музики, стріляли гармати, йшли строєм солдати, юрби народу стояли на набережній і дивилися на водяний парад. Я також стояв у товпі й думав про виверти долі: цей самий святий Олександр Невський не вибував з ханського намету, лизав ханські шкіряні личаки, зводив наклепи на інших князів, своїх сусідів, і з ханськими військами побивав їх; скільки він побив, понищив естів, литовців, тверців, рязанців і новгородців — не злічити. Ще й помер у ханському наметі, обіжравшись браги. Отакий святий! Увесь слов'янський світ гинув від татар: впали Київ, Галич, Чернігів, Любеч, і вивищилася на татарах Москва. Спритні московські князі отримували від ханів ярлики на володіння слов'янським світом і отримували в підмогу татарські ножі та стріли. Татарське загарбництво ввійшло в їхню кров, вона шугала по жилах і гнала їх на завоювання сибірських народів. На силі, на ненависті замішаний підмурівок цієї держави, на них і тримається. Тут ніколи нічого не було з любові. Ані дрібки любові! Тільки ненависть. Тут батько вмертвляє сина, жона мужа. Ще й похваляється цим на весь світ. Як вони всі ненавидять один одного! І яку велику, чорну силу таїть ненависть. Чи держава й мусить триматися на тому? Влада — це страх. Ненависть, наказ, смерть — і потім осанна. Тому, хто наказав убивати. Тому, хто вбив, найбільше пустив у світ сиріт і вдів. Пам'ятайте про нього! Дивіться, ось його гріб, оббитий золотом та сріблом. Ось церква на його честь… На честь Олександра Невського! Невже Бог справді впустив його в сади свої? Ні. Валасається в пеклі, а оці ось люди творять з нього святого й віддають почесті, неначе святому. Ще, може, й ката Петра возведуть у святі! Не може такого бути! Він зробив немало для Московії, але й понищив московитів без ліку. Він лютий і скажений, недобрий та пихатий, хоч уміє вдавати з себе простого та зичливого чоловіка. Вчинить маленьке благо, і його лакизи кричать на весь світ, ставлять “доброчинності” свого пана. Найпаче Прокопович, лакиза понад лакиз, вітійствує на площах і в церквах, і немає тих медоточивих слів, якими б не помастив Ірода-царя.
Кілька дні тому, прошкуючи по вулиці, наштовхнувся цар на матроса, у хаті якого вчинилася радість — народився довгожданий син, і цар зайшов до хати, і подарував породіллі карбованця, й випив коряк браги, одначе примусивши спершу випити матроса та породіллю, аби упевнитися — в бразі немає отрути. Й скільки було вточено словесної браги царськими підбрехачами! До яких тільки найславетніших діянь прирівнювали вчинок царя! І знову чи не найдужче вітійствував наш земляк Феофан!
Цар банкетував, веселився, а в темних, похмурих підземеллях конали безневинні люди, і їхні стогони не сягали його вух. Не сягали навіть тоді, коли він сам спускався в підземелля. Ні, не мучило його сумління, не збирався шукати правди — не міг примиритися з тим, що живе на світі муж, який не зігнувся, не впав навколішки, не вимолює собі того, що дано Богом усім — життя.
…Скатований гетьман лежав на вологих дошках похмурого підземелля. Догоряв останній великий світильник української свободи. Про що думав гетьман у ті хвилини? Се відомо тільки Господу, а більше нікому. Можемо лишень сказати напевно одне — про Україну.
Спершу цар послав до льоху лікаря — щоби скаламутив душу гетьманові, поманив примарою життя. А далі він сам і візьме ту душу в свої жмені. Він умів те робити. Немало людей обманув обіцянками.
…Зайшов з ліхтарем солдат з сторожі, за ним — лікар з скринькою-готувальнею. Аби справити враження, дістав з скриньки німецьке причандалля: шніпер, ножиці, катедр, поставив у рядок кілька пляшечок з ліками. Полуботок повів очима, але не ворухнувся, навіть кайдани не брязнули.
— Ось…. Поставимо тебе на ноги… їхня величність повелів… Милості його незмірні… Каже: верни до життя чернігівського полковника… Він нам потрібний…
— Кому? — враз пролунав тихий голос.— Даремно клопочешся, лікарю. Нащо мені життя, якщо не можу бути корисним вітчизні! Нехай він спершу поверне її… Але він не поверне.— Й замовк. Байдуже відвернувся до стіни. Ані іскри зацікавленості у вченому ескулапі.
Лікар зрозумів, що Полуботок його ліки вживати не буде. Склав причандалля й мовчки вийшов за двері.
По хвилі увійшов цар. Знову ж таки, лише Бог-всевидець знає, про що вони говорили, одначе останні слова гетьмана вилетіли з підземелля на Божий світ. Біля напіввідчинених дверей стояло кілька гвардійських офіцерів, аби кинутися на поклик царя, йому на допомогу (Петро боявся Полуботка й скатованого, прикутого ланцюгом до стіни). Вони й винесли Полуботкові слова на волю:
— Вірю безсумнівно, що за безневинне страждання моє і ближніх будемо судитися в спільного й нелицемірного судді нашого всемогущого Бога. Незабаром станемо перед ним, і Петро з Павлом справедливо розсудять нас.
Петро з Павлом… Двоє найбільших святих. І відповідно — один з найбільших грішників і один з найбільших праведників.
Петра ті слова струснули, наче трухлу грушу. Проте він був не з тих людей, котрі відступають з порожніми руками. Сховав свій гнів і сказав удавано співчутливо:
— Не знаю, на чиєму боці правда, і, мабуть, вже й не дізнаю її. Та нехай. Ти чоловік мужній і вже одним тим заслужив прощення. Мені такі слуги дуже потрібні. Немає в мене їх… Я прощу тобі твою непокору, твій непослух й випущу тебе звідси… Й ти побачиш Неву та сонце — зараз воно сяє у небі,— й побачиш свій край, своїх рідних, топтатимеш трави, скільки — знає лише Бог. Ось тобі моє царське слово. Але скажи… Багато про те балакають, багато ходить всіляких чуток… Ти — маєтний чоловік. Де твоє золото? Де твій скарб? Його не знайшли… Зізнайся й одразу вийдеш на волю.
Цар нахилив смолоскип, який тримав у руці. В ту мить брязнули кайдани, хоч постать у кутку навіть не ворухнулася. Цар відсахнувся. Пролунав сухий, спокійний голос:
— Він тут.
— Де? — мимохіть вигукнув цар.
— Тут,— Довга суха рука показала на серце.— Тут він, зі мною, найбільший мій скарб — Україна. За неї приймаю муки, за неї прийму й смерть. Сього скарбу ні ти, ні твої посіпаки нинішні та прийдешні не заберуть ніколи.
Смолоскип зашипів — цар, сам того не помічаючи, притулив його до стіни. Випростався, неначе потятий клинком, жигонув палаючим клубком вогню перед себе, не влучив у обличчя в'язня, влучив у стіну, смолоскип погас. Цар вибіг у двері, за якими стояла варта. Навстріч йому кинувся комендант фортеці, вони зіштовхнулися, цар відкинув його від себе, процідив крізь запінені люттю губи:
— Немає пощади! — Й рубонув рукою повітря.
Гетьман Павло Полуботок загинув вісімнадцятого грудня 1724 року й був похований в лютий мороз за Малою Невою при церкві Святого Самсона Странноприїмця. Нікого з наших на тих похоронах не було, нікого туди не пустили, аж через два тижні мені вдалося постояти в жалобі біля його могили під стіною монастиря та взяти з неї жменю землі, аби привезти її на Україну. За ту жменю землі, себто за те, що ченці пустили мене в монастир і показали могилу, я віддав їм всі, які заробив за літо, гроші.
Гетьман не помилився, коли сказав цареві, що незабаром вони обоє стануть перед престолом Господнім на останній ралець. Цар сконав двадцять восьмого січня 1725 року. Помирав він тяжко, страшно, либонь, ті муки були послані йому у відплату за смерть Полуботка. Він репався від сечі та від калу, які не йшли з нього, й шаленів з люті, гамселив лікарів, котрі не могли нічого зробити, й голосив, завивав, кричав так, що жахалися не тільки слуги в будинку, а й люди, які випадково трапилися на вулиці. Його допікали кольки й печія, і він скручувався в клубок, неначе гад. Сподіваючись спокутувати свої нелюдські гріхи, наказав випустити з в'язниць всіх розбійників, зарізяк, але не велів випускати українських невільників. Розбійники пішли з ножами чинити свою чорну справу, життя цареві вони не доточили.