…Ми, козаки, люди праведні, бо не важилися на чуже, не воювали інші народи, не намагалися взяти їх у приневолю, це, за Божими заповідями,— наш скарб, який… потягнув на дно наш човен. Наші сусіди не зважали на ті заповіді — горнули під себе, не зупиняючись ні перед чим. І ось владарюють. Добрість, працьовитість, смиренність — вони мало чого варті. Скільки й світу — виживали ті, хто нападав, а не оборонявся. Ті ж святі отці славлять цареві походи, кроплять свяченою водою цареву зброю. Мусять славити?
Аж тепер мені пригадалося, що й самої нашої церкви не минула та скруха. Отці славили, славили, а їх потискали, потискали, силоміць хилили й хилять під патріарха. До нас глухо докочувався гомін лаврських ченців, нарікання й невдоволення, тільки ми не розуміли того. Хіба не однаково, з чиїх вуст слово кличе Спаса? А може, й не однаково?
Стояв у полі біля чорного, ошмаленого вербового окоренка й думав. І окоренок, чорний огарок, пронизував мої думки. Колись то була розкішна, росохата верба, вона росла й шуміла, веселила степ, й звивало в її вітті гніздечка птаство, й давала вона прохолоду всім, хто зупинявся під зеленим шатром. А потім хтось приніс вогонь і в годину знищив усе від кореня до верхівки. Й стоїть темний, обвуглений пень, відлякує звірину й птаство, всі люди, мовби у якійсь провині, відвертають від нього погляди. Він устиг кинути поріст, в траві чорніє кілька молодих пагонів, але чи дадуть їм розвинутися, чи не зчешуть при самій землі?
Однієї ночі в степу зчинився лемент. Ми посхоплювалися, стовпилися на краю таборища, за мажами. Лементували в татарському стані. Там лунали вигуки, зойки, відтак звинувся тонкий, протяжний крик. Стояла місячна ніч, і ми бачили верхівки татарських наметів — їхній табір розташувався на горбі — й кілька прапорців темніло над ними. Почувся тупіт, в степ полетіли швидкі тіні — мчали вершники або розбігалися коні. А потім від наметів щось покотилося просто на нас, воно котилося й завивало, по тому скочило на ноги й побігло. То біг татарин.
Він закричав, спочатку по-татарськи, а потім і по-нашому:
— Харциз ріже. Рятуйте…
Ще кілька постатей метнулося від татарського табору, одна впала й лишилася лежати на півдорозі між таборами. Татарин, який прибіг першим, був закривавлений, інший тримався обома руками за живіт, і всі вони кричали, що на них напали розбійники, та просили захисту. Бахнув на горі постріл, й знову крик, тонкий, схожий на вовче виття.
Волосся в мене на волові поспиналося. Нас було дуже мало — четверо чи п'ятеро чумаків, здебільшого молодих, решта ночували в слободі по хатах, й ми тулилися один до одного, збилися в тісний гурт. Було дуже страшно. Лише один чумак не відступив. То був Пилип Миля. Він стояв попереду нас, розкарячивши ноги, здавалося. Миля вріс у землю. Та враз темна Милина постать схитнулася, Пилип ступив до возів, узяв жердину й похилитав нагору. Ніхто його не зупинив, ніхто не пішов за ним, лише я ступив кілька кроків, та й зупинився, бо в цей час попереду спалахнуло полум'я — горів один з татарських наметів. Цієї миті вистачило, щоб щось зупинило мене, відітнуло від Милі, який швидко віддалявся. А потім біля наших ніг упав ще один татарин, він качався по землі й болісно скиглив — конав. Нам стало неймовірно страшно, й ми відступили ще далі, за вози, й туди збігалися татари, які заціліли.
Вигуки на горі лунали ще якийсь час, а потім голоси почали затихати. Й знову знявся тупіт, і летючі тіні всотувалися в безмежний простір ночі. Аж тоді підійшли солдати карантинної команди й куценькою лавою, виставивши поперед себе рушниці, посунули до татарського стану. Ми пішли за ними. Назустріч солдатам вийшла важка, освітлена догоряючою пожежею постать, солдати звели рушниці, а ми закричали, щоб вони не стріляли, бо то наш чоловік — Пилип Миля. Солдати запалили кілька смолоскипів. У татарському таборі був погром. Один намет згорів, ще один упав. Біля нього долілиць, розкинувши руки, лежав татарин, в його спині стримів спис. Ще кілька татар було мертвих і кілька поранених. Ми перев'язали поранених і забрали їх до свого табору.
Татари не знали, хто на них напав: втеклі солдати — блукали бандами цілі роти, а то й батальйони,— комишники, донці…
Прибиші звідкілясь дізналися, що купці багаті, при грошах. Хоч грошей їм вдалося взяти мало,— купці тримали їх у скриньках, прикопаних у наметах. Похапали джіупехи — хутряні кожухи, інший одяг, захопили коні. Трохи коней розбіглося, татари виловлювали їх у степу.
Наступного дня солдати забрали Милю та замкнули в ямі під вартівнею. Ми кинулися його визволяти, розповіли, що він один пішов захищати купців від розбійників, покликали купців, і ті потвердили наші свідчення, одначе солдати не випустили Пилипа. Й того ж дня зняли карантин, і чумаки та татари почали лаштуватися в дорогу. Тоді ми зібрали кілька кіп грошей, татари теж не поскупилися, й віднесли ундер-офіцеру, старшому над караулом, і він наказав випустити Милю.
Ми помастили вози, повкладали в них все, яке лишилося, начиння, тільки Милині вози були немащені, він стояв під корчмою й палив люльку. Я підійшов до Пилипа, запитав, чого він не збирається в дорогу. Миля довго мовчав, дивився в степ, де біля спаленої верби вихрило в небі гайвороння, його обличчя було суворе й непривітне. Мені кольнуло в серце — тої непривітності я не заслужив. А може, й заслужив, адже не побіг за ним до татарського табору.
— Я не вернуся на Україну,— сказав Пилип.— Не ведеться мені на ній. Лихо ходить за мною по п'ятах. Може, воно відстане в чужих краях, втомиться й відстане.
— А куди ж ти підеш? — запитав.
— В степи до татар. Купці підманюють… Я трохи знаю татарської мови. Принаймні не буде гірше, ніж удома. Бо… Й домівки в мене немає.
Я розхвилювався. Мені було шкода розлучатися з Милею. Й страхали мене степи, чужі люди, далека дорога.
— А як же Улита? — запитав я.
— Може, їй у монастирі краще,— мовив Пилип, мовив невпевнено.— Куди ми з нею подінемося? Й нащо я їй такий… А ти — як хочеш. Вертайся.
Цей великий, дужий, нестримний у гніві чоловік ніколи не нав'язував своєї волі. І я, затуживши душею, попрощався з Милею.
Милині вози ми розподілили поміж собою й рушили в дорогу. Наша зворотна путь була надзвичайно важка: випали сніги й воли насилу волокли важенні мажі, врешті їх довелося покинути (щоб забрати весною), покласти всі пожитки на двоє саней. З волів, які лишилися, в дорозі здохло ще кілька, й заробили ми, як Хома на вовні. Добре, що хазяїни не веліли кинути нас до боргової ями — пожаліли, зважили на нашу недолю.
* * *
У Комишні, та й не тільки в Комишні, а в усьому гадяцькому полку, ми знайшли одміну — погане старе перемінилося на ще гірше. Милорадович узявся урядувати заповзятливо, скрізь попризначав своїх людей, увільнивши тих, які були раніше (тільки Кіцеш поки що залишався без сотенного уряду, тому супротивився гетьман), позакривав ратушні суди й зробив судилищем свій полковий дім, зиск од таких судів мав величезний, бо й судові наклади визначав сам. Ратушні прибутки також збирала його челядь, комишнянцям призначено осенщини по дванадцять шагів від вола та від коня й по четверику вівса, з шевців, кравців — чобітьми та кожухами. У Комишні та інших рангових селах полковник почав приводити в послушенство не тільки посполитих, а й козаків, вони орали полковникове поле, жали й молотили, косили сіно. Розрісся, збагатів Милорадовичів господарчий двір у Комишні, там вже стояло дві хати, кілька комор, кілька стаєнь, хлівів, дві клуні. Козаки стерегли все те добро, доглядали худобу, козачі вдови білили хати, обпирали наймитів, варили їм їжу, і все це за так. Тепер і шинкову горілку комишнянці купували тільки Милорадовичеву, а також горілчані ягоди й сир, який прокис, при тому куфу горілки Милорадовичеві слуги продавали по двадцять карбованців, а купували в Глухові по дванадцять.
Крутилися довкола полковника самі лише серби та росіяни, і не стало чути в полковій канцелярії козачої мови, й мали козаки з того чимало лиха, бо московської не знали. Крутнулися комишнянці туди, крутнулися сюди, та й притихли. І покликав полковник до зборні найзначніших козаків, і мусили вони писати цареві листа в подяку “за присилку такого кавалера” та за своє щасливе життя, а далі Милорадович повіз того листа в Опішню та Зіньків і сказав: “Підписуйте, комишнянці вже підписали, і гадяцькі сотник та протопіп також поставили свої підписи та хрестики”; насправді ж гадяцький протопіп прикласти руку відмовився, й тоді галиччю налетіли на протопопів двір серби й побрали та понищили все майно.