Бубнярі вдарили наостанку так, що затремтіло листя на молоденькій яблуньці, й попадали в траву — удавано чи насправді показуючи, що танцюристи вморили їх до знемоги. Парубки та дівчата, захекані, витирали піт шовковими хусточками, сходили з помосту. Яків та чорнява дівчина стояли посеред помосту, там, де їх застав кінець танцю. Я згадав Яковові слова про “вигострені шаблі, й уважно подивився на нього.
Яків чимось нагадав мені нашого вчителя риторики грека Гістія. Кругле обличчя, чепурні вусики, невисока міцна постава, й навіть волосся, витке, густе, коли знімав шапку, воно розсипалося кучерями на всі боки. Очі у Якова великі, імлисті, либонь тільки в очах і відбилася порода Маркевичів. Батько Якова, Андрій Маркевич, лубенський полковник, козак валечний, увесь час у походах та походах, огрубілий, засмаглий, дужче схожий на сільського дядька, аніж на свого батька — прилуцького гендляра і купця Марка, сина Аврамового, який орендував у Прилуках млини та горілчаний промисел. Єврейської крові в ньому — дещиця, Марк Аврамович Маркевич, вихрестившись, одружився на дочці багатого міщанина Копієнка, мав трьох синів і п'ять дочок, писаних красунь, тільки подивитися на яких з'їжджалися парубки з усього полку й розхапали їх собі в жони: одну син стародубського полковника, другу моровський сотник, ще одну журавський протопіп, найкрасивішу ж, Настю, посватав генеральний бунчужний Костянтин Голуб, а коли він помер, на ній одружився нинішній гетьман, на той час також удівець, старший від Насті на двадцять п'ять літ. Гетьман дав тестю двоє багатих сіл у Прилуцькому полку, Малу та Велику Дівиці, і той доживав віку на Приудайї, немов у раю. Настя Марковичева мала по Голубу свій чималий статок, яким пишалася, і мала круту вдачу, одразу взяла гетьмана в шори, отож, гомоніли люди, що Настя носить штани, а Скоропадський спідницю.
Яків чомусь не впізнавав мене, а може, не впізнавав справді — де йому було впізнати шмаркатого хлопчиська, він тоді вже був філософом, далі богословом. Батьки приїздили до нього на всі свята, привозили повні сакви наїдків, а також гостинці професорам і навіть самому ректору Феофану,— Яків був його улюбленцем, не знаю, чому він не пішов слідами свого вчителя на вчені Олімпи. Я не вагався б і миті. Для нього ж світське козацьке життя, либонь, мало більші ваби, воно вже справджується наказним полковництвом у двадцять три роки.
Але я ненадовго зупинив на ньому погляд, перевів його на дівчину. Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усміхалася. В очах — бистрінь, немов ще й досі летіла в танку, крізь напіввідтулені губи було видно невеликі міцні зубки. Її личко було мовби намальоване одним непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате, ніжне, ніжності додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але й вольове: ніс— прямий, рівний, і рівне, пряме підборіддя, брови чорні як смола, і довгі чорні вії, вона чимось нагадала мені єгипетську царицю — я бачив такі малюнки в давніх книгах. Надто коли сходила з помосту, ледь приплющила очі, й тінь від повік упала на щоки, ступала гордовито, груденята несла так, що кожен, навіть я, розуміли, що то таки цінність.
“Боже,— подумав я,— яка неземна і в той же час земна краса,. Мені здалося, дівчина йде до мене, і я обімлів. Одначе в ту мить вона ступила вбік, і я побачив, що вона йде до Оленки, котрої чомусь не помітив. І зблиснула в моїй голові іскорка, і я зрозумів, хто ця дівчина — Уляна гетьманівна, чи, як її називає Оленка, Уляся. І відмітив схожість з гетьманшею, одначе невелику. Анастасія Марківна підійшла до Якова і, наче маленького, підвела його до Оленки та Уляни. Яків ішов нітрохи не соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За хвилину вже лунав його дзвінкий сміх. Я ще не знав, що ми приїхали до Глухова на оглядини, привезли туди Оленку, що гетьманша забажала поєднати свого пестунця з Полуботківною і гетьман теж схвалив цей намір своєї дружини.
Ще за мить сміялися всі четверо, але я одразу вирізнив Улянин сміх, хоч ніколи раніше не чув його (гетьманівну бачив разів зо два в церкві й чомусь тоді не звернув на неї уваги), був той сміх притамований і проникав мені глибоко-глибоко в рушу. Я відступив за парубоцькі спини й дивився, дивився на неї, як на диво, як на чудотворну ікону. Ні, на ікони я дивився трохи не так, але крихти тієї побожності розсипалися в моїй душі, мені здалося, в обличчі дівчини таїться якась загадковість, як і в обличчях отих єгипетських жінок, які жили хтозна-коли й молилися сонцеві та зорям.
Я не спав майже всю ніч. Чув, як співають дівчата, спочатку замовкли на Родіонівці, а вже потім на Усівці, а на Веригіні, за греблею, співали майже до самого ранку; як витьохкує соловейко, як десь тявкає, не втихаючи, пес. Заплющував очі й бачив личко з чорною цяткою над верхньою губою та смоляними бровами, довгими віями, бистрінь у очах. Перевертався з боку на бік, навіть розсердився на себе, але прогнати видиво не міг. Не розумів, чого воно вчепилось до мене, що зі мною сталося… Мана, та й годі. Таки мана. Бо знову заплющив очі… й побачив це саме обличчя, повернуте вбік… а тулубом до мене. Тулубом птиці. Птах, завбільшки з людину, випливав з-за наших сулимівських рясних калин і отако, бока, наближався до мене. Птах з жіночою головою й пташиним тулубом. Я навіть згадав, як називається цей птах — гарпія. Одначе гарпії, вони злі, а ця —добра, усміхнена. Проте мені стало лячно. Птах не махав крильми, вони були наніврозкрилені, пір'я на них і на всьому птахові рясніло пістрявістю, хвіст був невеликий, розпущений, немов у голуба. Птиця з обличчям Уляни наближалась і наближалась, і я вже бачив притінені і глибокі очі. А потім враз довгі повіки змигнули, і дівчина-птах подивилася на мене. Вона не мовила жодного слова, не розтулила вуста й одначе щось промовляла до мене — очима. Та було надзвичайно страшно. І вабливо. Я хотів доторкнутися до дівчини-птаха, але вона повільно, й так само грудьми до мене, відпливла праворуч і зникла за кущами. Змигнув очима й зрозумів, що заснув. А видиво й далі стояло перед моїми очима, я чомусь подумав, що сон — віщий, і мені від цього обличчя не сховатися, не втекти, бо й не хочу втікати:
Настав ранок, зійшло сонце, мій сон подаленів, а обличчя дівчини зі смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою стояло переді мною вже інакше — живе, веселе, яким бачив його на танцях.
Не пам'ятаю, чи снідав і що робив уранці, отямився вже за Миколаївською церквою, біля паркана, яким огороджена гетьманська садиба. Спам'ятавшись, зрозумів, що хочу побачити ту дівчину, побачити ще раз і від'їхати та забути назавжди. Довго блукав попід парканом, вже хотів піти геть, та враз почув по той бік паркану дівочий голос:
Ой на морі та на тихій воді,
Там плавали білії лебеді…
Я одразу впізнав той голос. Співала вона, Уляна. Співала тужну пісню, проте не тужно, скоріше, навпаки, весело:
…Де не взявся гарний хлопець — на біду,
Та й застрелив лебідочку молоду…
Той голос манив, вабив, я вже не міг піти, не побачивши дівчини.
Розлилася кров червона по морях,
Розсипалось біле пір'я по лугах.
Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий і сором'язливий, нагледів угорі гілляку, ухопився за неї і виліз на паркан. Тільки хотів поглянути на дівчину краєм ока й зіскочити назад, у провулочок. Але дівчини не побачив. Унизу піді мною порозчепірювалися великі густі кущі аґрусу, за ними росли якісь деревця з густими підстриженими кронами, вони творили суцільну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи вперед, нагнувся, а що й далі не бачив нічого, посунувся ще, випустив з руки верхню гілку і враз… шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве втямив, що сталося. Лежав на траві, моя шапка полетіла під кущ аґрусу.
Опам’ятавшись, почав підводитись, простягнув руку, щоб дістати шапку, і в ту мить щось налетіло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув голову й заціпенів. Мене тримав за полу медвідь. Так мені здалося спочатку. А вже потім розгледів, що то пес. Велетенський, рудий, головатий, вельми схожий на медведя. Він не гарчав, не кусався, сидів на задніх лапах і тримав мене за полу. А я не міг вирватися, та вже й не намагався — злякався. Шкіра на моїй голові чомусь свербіла, по спині повзли холодні ковзкі гадючки.