Людей натикалося в Пітер сила-силенна, одначе вік їх був короткий. Казали, люду двадцять п'ять тисяч статі чоловічої, а лежало в землиці, по якій ступали живі, вже сто. Менше як за двадцять літ! Расея-а-а! Така вона споконвіків. Людину тут не шанують, не тільки просту, а й панів, і всі разом топлять лихо в горілці. Хто в аглицькій, а хто в своїй, гіркій, з пригарою. І кожна пиятика, навіть у князівських палатах, закінчувалася бійками, князі та бояри хапали один одного за окуплені бороди, стягували з голів перуки й плювали один одному в обличчя. Те не від добра: їхнє життя також не медами кроплене.
Багатьох своїх знайомих та приятелів не знайшли живими наші старшини в столиці. Й деякі недруги завершили вік під сокирою ката або на мотузку, з українських-таки ж конопель зсуканому. Проте невідомо: чи вистачило б мотузків, якби вішали всіх винуватих хоча б у хабарництві. Цар наказав написати іменний указ: якщо хтось украде стільки, що на ті гроші можна купити мотузок,— має бути повішений. На що генерал-црокурор осмілився зауважити: “Царю, невже ви хочете залишитись один, без підлеглих?” Цар розреготався.
У Пітері не помирилося двоє найбільших хабарників: підканцлер Шафіров та обер-прокурор Скорняков-Писарєв, кожному здавалося, що його недруг гребе більше. Скорняков-Писарєв не переставав нашіптувати цареві, аби не допускав до булави Полуботка, мовляв, він чоловік не зовсім совісний, а сам крав казенні гроші, аж поки не був викритий тим таки Шафіровим. В дні нашого приїзду Скорняков-Писарєв крокував журавлиною ходою на плацу — був розжалуваний у солдати, а Шафіров, полежавши на пласі, в яку катова сокира ввігналася біля самісінької його голови, поїхав у холодне сибірське заслання. Під судом помер Курбатов, князь Гагарін і обер-фіскал Нестеров скінчили свої життя — один на шибениці, другий на пласі. Особливо жахливою була смерть князя Гагаріна. Його повісили перед вікнами Юстиць-колегії, і передсмертні муки князя з волі царя спостерігали всі його родичі. Довкола шибениці стояв частокіл із паль з понастромлюваними на них головами, поміж них на особливому ешафоті мріла голова брата цариці-удови. Відтак тіло Гагаріна забрали від того добірного товариства, перевезли в Російську слободу й, лишивши в споднях, почепили на простій шибениці, серед повішеного “подлого” люду, потому перечіплювали з одної на іншу ще на три шибениці, а вже аж тоді одвезли в Сибір догнивати на шибениці, витесаній із доброї сибірської сосни. Сливе, він один у всій державі не брав хабарів, цар наполягав, аби князь зізнався в хабарництві, а він — рішуче заперечував. За те й поплатився так жорстоко.
То ж не дивно, що саме в день святого Петра виліз на крамницю чернець, підняв на палиці клобук свій і заволав на весь майдан, що антихрист явився, він буде печатати всіх і тільки тим, кого запечатає, дасть хліба. Чимало людей вірили в пришестя антихриста. Чернець також сконав на шибениці, та ще й, допитаний розпеченою шиною, назвав кілька десятків чоловік, всіх своїх знайомих, котрі, мовбито, думають так, як він.
Багато чого довідалися ми в Пітері в той рокований приїзд. Найперше від князя-папи, головного царського блазня, в дворі якого й оселилися, найнявши той двір за двадцять шість карбованців — дві кам'яні палати та кілька дерев'яних хат, по-тутешньому підклітей. Сіни в тих підклітях величезні, а горниці — маленькі, та й не горниці то, а темні, як ніч, комори, у них і справжніх вікон не було, а тільки дірки, котрі на ніч засувалися дощечками. В тій теміні челядники раз по раз розбивали лоби, й врешті купили на три копійки по аркушу паперу, прооліїли його та повставляли замість дощечок. Доймали блощиці, й ми гріли в казанах воду та обливали кип'ячкою стіни.
Коні одігнали за слободу, там було дешевше утримати їх, а найняли двох їздових з чотирма кіньми, і їздили в своїх санях. Іноді давав старшинам свій виїзд князь-папа.
Блазень, він таки блазень, плеска язиком, що спаде на думку, то кпить з когось, то гнівається вдавано, то регочеться… а очі здебільшого сумні й розумні. То вельми важка служба, бути блазнем, та ще при такому цареві, як Петро.
Зовсім недавно було справлено весілля князя-папи — супроти його волі, рік опирався Бутурлін забаганці Петра, одначе мусив скоритися. Одружували його на вдові попереднього блазня — Микити Зотова. Чотири заїки запрошували гостей, всі запрошені прибули до церкви Святої Тройці в личинах, стріляли гармати, тріпотіли прапори з двоголовими орлами. Вінчали князя-папу в Троїцькій церкві, потому цар і гості вийшли з церкви й цар ударив у барабан, та так, що позаздрив би будь-який барабанщик. Либонь, він і народився для такого ремесла. Особливі маршали шикували гостей — понад тисячу чоловік — і повели їх по площі, гості крокували повільно, величалися один перед одним личинами, цар, одягнений голландським матросом, гатив у барабан, перед ним ішли три сурмачі й сурмили безугавно, князь-кесар в золотій короні та зі скіпетром у руках плуганився за царем, а вже за ним — перси, китайці, капуцини, домініканці, стародавні римляни — хто яку личину одягнув. Черідкою дибали кардинали — молоді люди зі знатних родів — гіркі п'яниці,— щойно помирав від горілки один — на його місце цар призначав іншого, теж із князів та бояр. В оточенні такого почту, а також свити з дванадцяти заїк, князь-папа їздив з візитами до вельмож, у візки були запряжені воли, осли, свині, ведмеді, козли, в одному з візків трусився цар.
Повеличавшись, пожирувавши зо дві дзиґареві години, “молодий” — старий дід Бутурлін — з “молодою”, бабою шістдесяти років, повели гостей в колегію і там гуляли до пізньої ночі; й знову стріляли гармати й шипіли фейєрверки, і верховодив на тому банкеті голий Бахус. Статуї Бахуса стояли в Літньому саду, у царському палаці — либонь, це був найшанованіший царем “святий”.
Наступного дня личини збиралися на тому ж місці, що й учора, щоби провести молодих у Поштовий дім, а що він стояв по той бік Неви, то для папи та його кардиналів було споруджено особливий пліт — із порожніх, пов'язаних між собою бочок. На кожній парі бочок стояла ще одна, а в ній сидів кардинал. Князь-папа плив у велетенському пивному казані, також поставленому на порожні бочки, казан — повен пива, і в пиві, у велетенському ковші, неначе в човні, плавав князь-папа, з казана було видно тільки його голову. І він, і кардинали, котрі трубили в коров'ячі роги, помирали зі страху, надто князь-папа, бо поперед нього на дерев'яному страховищі сидів Нептун і весь час крутив своїм тризубом ківш, а Бахус, який приліпився ззаду казана, загрібав пиво велетенською ложкою й також розгойдував ковша. Щойно князь-папа почав вибиратися з казана, цар змигнув, і кілька молодців кинулися йому “допомагати” й шубовснули його в пиво, так що виволокли ледь живого. По тому всі личини гуляли до вечора й ще цілих чотири дні. І ніхто з личин не осмілювався піти з того брудного гульбиська — боялися царського гніву. Так розважалися цар і його панство, голота ж, чорнота пила гірку по шинках і розважалася видовищем смертних кар, мук, які чинилися майже щодня. Страшні колеса, палі обнизали Троїцький майдан, поміж усіма зубцями Петропавловської фортеці стриміли колоди, на них розгойдувалися повішені, здалеку, з цієї сторони, вони були схожі на груші. В освяту всіх тих мук Петро наказав вибити медаль, на тій медалі сяяла на високій горі корона, освітлена сонцем, і яріли слова: “Величество твоє везде ясно”. Ту медаль чіпляли найдостойнішим.
Гай-гай, думав я, що то може бути з того люду, котрий надивиться на тих блазнів та на ті страхітливі смертовбивства, яке милосердя може втриматись в настраханому, озлобленому серці!
А які гроші потрачено! На гойдалки позолочені, на човни дивовижні, на блазнівські палаци. Простий люд конає і звіріє в нужді, голоді, темряві, неуцтві. Це ж і ми станемо такими?!
Як я вже сказав, ми мешкали в князя-папи, “найшутійшого з шутів”, на його широкому обійсті, де стояло з десяток зрубів. Я жодного разу не бачив, щоб Бутурлін блазнював удома, тобто за власною волею, був це скорше вельми стомлений і сумний старий чоловік, мучений хворобами, катований своєю лихою службою.