Я читав це послання, й сльози застилали мені зір. Крізь сиву пелену бачив полковника, який стояв біля вікна й дивився в сад, мені здалося, що він не чує того, що я читаю, хоч читав я голосно й виразно. А там, де йшлося про ув'язнених жінок та дітей, навіть помовчав трохи. Отож читав я картку домишлянців з сердечним болем, але трохи й з приємністю, адже раніше цим селом володів пан полковник і селяни там не знали панщини, а платили невеликий чинш, полковник їх не утискував, не ув'язнював, не одбирав землі. Таких поборів, як у Домишлині, либонь, не було більше ніде. Отже я дещо “прощав, пану полковнику. А полковник мовчав. І я не знав, що думати про ту його мовчанку. Може, він шкодує за тим, що сам не брав стільки, як Полуницький, може, розгнівався й зараз прожене селян?.. Я вже пам'ятав, що мовчанка Полуботка не завжди однакова. Буває, він мовчить і про щось думає, а погляд пронизливий і мовби закам'янілий, але то закам'янілість перед важливим рішенням,— тоді він неначе забуває про тебе, й тобі стає неприємно, тривожно. Або ж мовби й чує, пройде по кімнаті, зупиниться й знову думає. Либонь, багато думав впродовж життя, та не все передумав. А то подивиться на тебе, неначе вперше бачить: хто ти й що ти є і чого стоїш тут, і ти чомусь малієш. Не люблю людей владних, сливе через те, що сам не такий. Владний чоловік здатний зайняти й чужий куток. Я ж не знайшов і свого, й, може, не знайду ніколи оту свою долю. Може, я нікчемний, але не люблю насильства, через те й вибирав собі стежечку вузеньку, протоптану в стороні від стежок, вигепаних міцними чоботиськами. На тих своїх вузеньких стежечках я цар і Бог, (у мріях), і тільки там мені добре. Одначе полковникову владність терпів. Почував, що за нею щось стоїть, що то не просто владність, а щось більше. І терпів його зауваження: “Ну чого, Іване, маніжишся, ти ж не дівка,.— “Я не маніжуся… Я такий є,.— “Ставай іншим. Гостри зуби. Бо розжують і виплюнуть,.— “Не вмію іншим… і не хочу…, — “Отакої,.
Сам знав, що життя — то сутність жорстока й зла і що знайти в ньому затишок важко. Полковник часто хмурив дугасті брови, щось там у ньому всередині борсалося кострубате й болюче, що й він не міг його викинути, і, либонь, через те я примирявся з ним та терпів. Полуботок викликав повагу. Якусь іншу, не ту, яку викликають високими урядами, багатством. Він викликав повагу як людина розумна, самостійна. Я також прагнув у житті незалежності, одначе в мене виходило якось так, що мною завжди хтось опікувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостійний.
Але що таке самостійність? Це певність, що посів своє, а не чуже місце, й саме таке, яке відповідає тобі, твоєму призначенню, що вмієш розпорядитися собою і тим місцем? Знову ж таки, нам легше, коли ми перекладаємо власні клопоти на когось іншого, хто може виправити всі наші похибки, хто може від свого й нашого імені кермувати, веліти, владарювати, ми ж того не вміємо, боїмося. Коли ми думаємо про себе,, приміряємо все до совісті, вона біжить по хідниках нашої душі, ми поспішаємо за нею й бачимо самі негаразди, ми ладні зупинити її, ми боїмося посуватися далі, аби не побачити чогось гіршого. З такими думками, таким строєм душі багато не здобудеш.
Павло Леонтійович був з тих людей, котрі не йдуть за порадою до інших, за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидіти в його товаристві, відчутися, спокійніше, міцніше. Але що стояло за тим полковниковим спокоєм, за тією владністю, я ще не знав.
Полуботок повернувся спиною до вікна, сів за стіл. Його руки важко темніли на білім убрусі.
— Візьми, Іване, скаргу. А ви,— до селян,—приїздіть на п'ятницю до Чернігова.— Коли селяни вклонилися й пішли, мовив мені:— Не маю права розглядати скаргу сам. То більше — село колись було моїм.
Я здивувався, що він пояснює мені. Таке було вперше. Мені ледь-ледь затепліло в грудях. Хоч думав я зовсім про інше: коли ми вже поїдемо додому. А що, як не застану Уляну?
А він узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав.
— Добре пишеш. Випис у тебе хороший, і думка жива. Охрім старий і ледачий, вестимеш книгу пожитків на виїздах. Тільки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив?
Він подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене підборіддя.
— А може, й не тямиш. А доведеться… Все доведеться робити. Життя, Іване, це не Плутарх з -Тацітом. Важко тобі буде… Ох і важко.
Я відчув, що він жаліє мене й зовсім не гнівається на мене. А я ж недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж ні тоді, ні тепер не був на його боці, принаймні першого разу, й давкий клубок став мені в горлі, і я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю її, рахую прибутки пана полковника.
Скаргу домишлян у Чернігові розбирали в п'ятницю в міському магістраті. Окрім полковника, в суді засідали обозний, писар, обидва осавули, два хорунжі, чернігівський війт Федір Лопата — немолодий чоловік з дрімучою замшавілою бородою, він війтував впродовж багатьох років, а також бурмистр Овсій Звір та райці. Повідна сторона — ті самі домишлянські селяни, одвітна — державець села пан Василь Полуницький, фертовитий чоловік з хвацькими вусиками, в козлових чоботях з подзвоном. Напочатку він вертівся й дзигорів, хотів матися з полковником та суддями за пані-брата, одначе полковник швидко остудив його.
— Коли я отримав у державу від пана полковника Домишлин, тоді ж був переданий мені й інвентар — скільки з людей повинності брати,— так одповів на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддів.
Я бачив, як заграли на обличчі Полуботка жовна, але він відказав спокійно й тихо, так, що його ледве розчули:
— Неправда. Я такого інвентаря не давав і дати не міг. По всіх моїх селах люди платять лише осенщину, від двадцяти копійок до двох карбованців, й не платять на жодну копійку більше. І ніхто ніколи в нашій стороні таких поборів не бачив, і на те є універсал гетьманський.
Полуницький заперечував, хапався за кишеню, буцімто там лежить отой “інвентар,, але так його й не показав.
Суд виніс ухвалу: вимишлені паном Полуницьким “побори знищити, з підтвердженням, щоби по старих звичаях, як усі колишні державці села, так і він, п. Полуницький, в одбиранні годового восени од жителів датку вдовольнявся й не вимишляв ніяких нових поборів, відносився до своїх підданих лагідно, як належить державцю,.
Либонь, Полуницький не сподівався такого рішення, бо враз поблід, смикнув себе за вуса й закричав:
— Вони Орлика мазепинського віншують величними словами…
Пан Полуницький, як сказав війт Федір Лопата “випав з воза й горнув на власних селян колоддя,.
Селянин, що стояв попереду інших, мовив з гідністю:
— Ми згадували Орлика не як мазепинського фамільянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навіть осенщини.
— Таки ж згадували! —гукнув Полуницький.
— І не сором тобі,—сказав Полуботок і підвівся. На тому скінчився суд.
Полуницький написав у Пітер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупі славлять Орлика й плекають надії на його повернення, що тільки минулого місяця Полуботків посланець бачився з Орликом біля Кальміуса. В те не повірили в Сенаті навіть найбільші незичливці України. Відчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смерті Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському містечку Крістіанштадті у ветхому будиночку на три кімнати, там же тулилися його родина і весь його почт. Так швидко сягнуги звідти на Україну він не міг, і картку Полуницького просто викинули.
Варто сказати, що, на відміну від багатьох інших урядових людей. Полуботок засідати в суді не любив. Найчастіше, коли йшлося про речі дрібні, очевидні, він казав позивачеві та одвітнику:
“Годіться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам,.
А бувало й так: “Кладіть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходіть у шибок і випийте мирову,.