А потім по натовпу покотилося глухе зітхання, чимось схоже на луну в колодязі, коли туди кинути камінчика. Я його кинув. Я розбудив луну — думку. Яка ж вона проста й спасенна! Чому вони не дотумкали одразу! Скафарій— Хвощ! Козак-шляхтич, перший городнянський займанщик!
Крик, вигуки, прокляття — натовп шарпнувся, й нас з отцем Єлисеєм оповила курява. Чоботи та постоли, що зняли її, миготіли — не здавитися. Ми лишилися самі.
Дивне почуття огорнуло мене. Щось лихе, злостиве прокотилося в моїх грудях, я злостився на юрму, яка щойно волокла мене до страти, й думав про Скафарія, якому помщався за Єлисеєві кривди та за те, що він у потаємній спілці з Семеном і Бутовичами.
Я запитав отця Єлисея, як він почувається й куди його відвести, відвів на Козюрівку до мельника, якого піп колись зарятував, захистив від наклепу, завів до хати, а сам заліз у ожеред торішньої соломи, що лежав під повіткою, й заснув мертвецьким сном.
Частина четверта
При чорній свічі
Там мене й злапали козаки, прислані аж з Чернігова, невідь, як вони мене знайшли. Я не відбивався й не просився, був добре виспаний і бадьорий, навіть відчайдушний, безстрашний. Хтозна-як і від чого так сталося, але розірвалися линви, які в'язали мою душу, розкувалась вона, вивільнилася з хрусткої оболонки. Я сказав козакам, що маю обов'язково зайти до хати та попрощатися з отцем Єлисеєм. Козаки, два прищуваті хлопці з непомірне великими, мабуть, дідівськими, шаблюками, подумали й погодилися… Я не знав, за віщо мене беруть під арешт, хотів запитати, чи не знає про це отець Єлисей, і він сказав, що, мабуть, через сотника Скафарія, його селяни добряче побили, кількоро їх вже повезено, а оце знайшли й мене. І порадив, що та як казати, й пообіцяв поклопотатися за мене. Ще я попросив козаків, щоб провели мене до мого мешкання, і я взяв торбу з кобзою та пожитки.
Їхали до Чернігова на возі, що його тягла поганенька конячка, й на піску вставали, а в одному місці навіть підпирали воза. Хлопці довгий час мовчали, одначе після того, як я дограв їм на кобзі, розбалакалися й оповіли, за віщо мене взято. Отець Єлисей відгадав: люди добряче побили сотника Скафарія (“в нього такі садна, що й через місяць не зможе появити на люди свого виду”) й погромили садибу, побили все в хаті, ще й хтось під ту хугу забрав грошей сорок талярів. Сотник дознав про привідцю, тобто про мене, й поскаржився в Чернігів до полкової канцелярії. Хлопці дивилися на мене співчутливо, але мені все було байдуже, ніщо мене не страхало. Я жартував, награвав на кобзі, а в березовому ліску, на галявині, підхопився й побіг, хлопці посхоплювалися з воза, а я відбіг на кільканадцять сажнів, зірвав жовтеньку квіточку, понюхав і вернувся назад. Мої вартівничі засоромилися й похнюпили голови. А я й собі похилив голову, й печаль поволі заполонила мене. Чомусь згадав, як ходили ми з Улясею в ліс, як вона рвала маленькі синенькі, схожі на вістря стріл, квіточки, і як лоскотала ними мені шию, і яка була весела, жагучо-красива й ласкава.
У Чернігові мене посадовили до цюпи при полковій канцелярії. Спочатку я сидів у напівтемній кам'яниці сам, потім туди закинули ще двоє козаків — вони не казали, за віщо їх туди запроторили, й трималися один одного, на мене поглядали підозріливе. Я також до них у товариство не набивався, чорні думки з'їдали мені серце. У цюпі не боявся нічого, бо ж знав: досить мені покликати вартового та об'явитися йому й мене випустять. Але не міг вирішити: сидіти тут, чи згоряти в соромі перед очима полковника?
Краще сидіти тут. Дістав з торби кобзу й заграв “Запорожці у неволі”. Заграв майже в жарт, але така вже в мене вдача… Заплющив очі, й задзвеніли на моїх руках заліза, розжохував себе й заливався дужче й дужче, мій голос розливався наче весняна вода. Я чув, як щось зашаруділо на той бік дверей, затупотіли кроки, хтось на когось цитькнув,— мене слухали. Нехай слухають, думав, нехай знають, що нікого не боюся, я вже не Мартин Рибка, який і старцю кланявся,— Іван Сулима. А далі заспівав “Жалувався лиман морю”, “Пісню про Нечая”, “Зажурилась Україна”, аж поки моя душа не зірвалася з защіпок остаточно, й тоді я заспівав “Да ніхто сього не знав”. Це була пісня нова, її недавно почув і запам'ятав, вона могла вельми зашкодити мені, адже йшлося в ній про людину мені близьку, про людину, в чиїй волі перебував нині. В пісні згадувався не тільки він, Павло Полуботок, а й інший чоловік, чиє ім'я заборонялося вимовляти навіть пошепки. Я ж співав на весь голос:
Да ніхто сього не знав,
Як Мазепа світ зміняв,
Тільки його зазнав
Кочубей да Іскра,
Написали письмо знишка;
А воронізький секретар
Поважний ходить,
Да поважний ходить,
Да стиха говорить.
А Полуботок написав,
Да по пошті й послав:
“Не велю ж тобі, куме-брате,
Да й віри доняти,
Да велю ж тобі, куме-брате,
З пліч голову зняти”.
Не все, не все я розумів у тій пісні, мені здавалося, що Полуботок у ній радить воронізькому секретареві стяти голови Кочубеєві та Іскрі, отже, Полуботок пособляв Мазепі.
І я про це виспівував у цюпі. Прорвалася гребля моєї душі, я повстав проти світу, в такий спосіб виказував свої кривди всім і Полуботкові також. За віщо йому — не знаю. Либонь, найперше за те, що сиджу в цюпі при його канцелярії і мене приволокли сюди його козаки. Я втомився від голодних блукань, від голодної волі, але в моїй душі народилася і якась гординя — самогординя зневаженої людини.
Не знаю, чи Полуботкові доповіли про моє виспівування, чи почув його сам, але незабаром козак припроводив мене до світлиці. Полковник сидів за столом і щось писав. У синьому жупані з шовковим шнуром, китаєвому поясі з китицею, як завше, охайний, защіпнутий на всі гаплики, на всі ґудзики, з обличчям, з якого не можна було нічого прочитати. Я довго переминався з ноги на ногу, а він мовби не помічав мене. Врешті підвів голову:
— Чого це ти розспівався? — запитав, неначе ми не бачилися з учорашнього дня.— Де вхопив таку пісню?
— Один кобзар у Козельці співав…
— Дурна пісня. Не писав я ніколи нічого воронізькому секретареві… Не співай її більше. Співай про козаків, про Нечая, про Сагайдачного… Про Вдовиченка співай.
Я мовчав. Полковник підвівся, тепер його голову й плечі обливали потоки світла, які лилися у двоє венеційських вікон з лівого боку. Навіть те світло не вияснило його виду, обличчя було й не хмуре, але мовби камінне — суворе, задумане, таке воно завжди. Я ще не бачив, щоб його хто-небудь вельми розвеселив. На стіні за спиною Полуботка висіли дві ікони — Ісуса та святого Павла (покровителя Полуботка) та на стіні праворуч дві картини — “Тайна вечеря” і “Плач невольників”.
— Ну що, находився, нагулявся? — мовив полковник.— Скуштував Милорадовичевого хліба?
— Звідки знаєте, де я був? — подивував.
— Знаю. Спочатку ти був згубився… Ну та… Мабуть, находився. Пора братися за розум, навчитися якогось діла. Підеш до канцелярії…
Він не розпитував про городнянську пригоду, мабуть, вже знав про неї все.
— Твої права на вітцівщину…
— Не хочу…— вихопився.
— Прав не хочеш? Чи суду?
— І того, й того.
— Гаразд, спробуємо залагодити без суду. Але мусиш знати… Тестамент твого батька не зовсім опертий на право. Його можна захитати. Батько підписав його при одруженні, так зажадала Варка, твоя мачуха. Інакше, сказала, не вийде заміж. У тестаменті написано, що маєтності на дітей, які будуть. Тоді їх ще не було. Й немає ніде такого, ні в яких статутах, ні в яких законах…
— Не треба мені нічого…
— Це зараз. А замаєш власні діти…
— Я вже не женюся.
— Сього ніхто не знає. Ну та гаразд… Ще матимемо час… Твоє ліжко стоїть, де й стояло…
— Я хотів би жити в курені. Полуботок ледь нахмурив брови.
— Що ж, живи. Звідти ближче до канцелярії. Але моєї хати не перележиш і не пересидиш…— І раптом, вперше, з зітханням: — Ой, Іване, Іване. Який же ти схожий на матір. Неземна вона була… І в тебе вклала чимало своєї ніжності. А ти — козак! А козак мусить зубами вгризатися в земну твердь. Часи тепер такі настали. Либонь, находився, надивився. Сідай, розказуй, що бачив, що чув.