А що обоє знали ще й по-латині, й по-польському, кохалися в книгах, Оленці не одразу вдавалося відірвати їх від тих книг до обіду. Показував Яків гостям зброю: ковані сріблом булдимки та флінти, й карабіни прості, пістолі в золотій оправі, водив не двору господарському, де вози та плуги, і сохи волові, цілинні, і якось так розповідав, що всім було цікаво, хоч бачили той реманент сотні разів. Особливо впивався зброєю, то була поезія, а не зброя, надто мисливська — німецькі та французькі рушниці з найкращої сталі, інкрустовані золотом, з неймовірно точним боєм. Сподобалися рушниці гетьману, і Яків подарував йому одну, найкращу.
“Батечку, батечку”,— слова перекочувалися у нього в роті, неначе горішки, на суворому обличчі гетьмана раз по раз ясніла усмішка. В тісному колі, за столом, саме Яків давав напрямок розмові. Наводив усілякі приклади з давньої та недавньої історії й казав, що вольним людям краще померти, аніж схилитися в чужоземне ярмо. Казав багатозначно, поблискуючи очима, рішуче струшував головою, і чорні кучері злітали вороновим крилом. А тоді враз перекидався на жарти, дотепно перекривляв старого приходського дячка, показував, як той вчить грамоти: стає перед школярами, випрямиться — “Ферть”, руки вгору — “Пси”, опустить — “Ща”, й учні завчають те, й потім, навіть у церкві, як трапиться їм у псалтирі, скажімо “пси”, скидають руки догори, а миряни нічого не розуміють, дивуються. Гості сміялися, сміявся Полуботок. А далі розпитував про полковий уряд, про полк. Я чомусь не міг уявити Якова на полковницькому уряді, а він вже правив цей уряд другий рік, минулого року батько ходив на Ладогу й теж лишав його замість себе. Щоправда, козаки ремствували, казали — надто молодий, позаочі називали “новохрещеним жидом”. Диво, Андрія Марковича жидом не називали, хоч у його жилах текло жидівської крові вдвічі більше, ніж у Якововій.
Напакував Яків тестеві гостінців — цілого глабчастого воза заставили бутлями, барилами, корзинами,— мовляв, гетьман живе не вдома, свого справжнього дому в Глухові те має і припас йому знадобиться. Все розумів Яків, все бачив наперед оком свого розуму. Він і в Глухів часті присилки тестю робив, то пару огарів та журавлів, то діжечку патоки, то яблук ранніх, то воску кілька кругів, то гарнець вина полинного.
Над Сулою від гетьмана одступала темна хмара, чоло його проясніло. Але вернулися в Глухів, й знову туча закрила небо. Я спостерігав її, і шепотілися ми з моїм новим товаришем Ільком Диким, трохи молодшим од мене парубком, також канцеляристом гетьманської канцелярії. Потоваришував я з Ільком міцно. Ми навіть замешкали в одному кутку куреня. Молодість, вона безпечна. Адже Ілько хворів на сухоти, і я міг захворіти від нього. Але те мене тоді не страхало. Ми спали поруч, їли з однієї миски, пили з одного корця. Ілько — спалахливий парубок, трохи гоноровитий, жвавий, трохи хитруватий, одначе хитрував якось так, що я на нього не ображався. Обличчям тонкий, з гострим, дзюбкою, носом, на щоках, коли хвилювався, проступали червоні півонії. Може, то вже були півонії сухотні, не знаю. Він надзвичайно гарно грав у дами, й приохотив до тієї гри мене, і вмів грати в карти, й знав безліч всіляких бувальщин. Та все ж іноді його очі ставали затуманеними, печальними, либонь, прозирав у глибінь свого майбуття й бачив близьке дно.
Я жалів Ілька, іноді, на самоті, думаючи про нього, мені на очі наверталися сльози, я взагалі страшенно жалісливий, шкодую старців, і сиріт, і котів та собак бездомних. Розлучившись на довгий час з кимось, з ким водив дружбу, не знаходжу собі місця, груди мені стискає туга, і така там стоїть печаль, що сльози самі навертаються на очі. Я знаю, що це погано, навіть смішно, надто для парубка, але такий вже є. Свою щемливість старанно приховую від усіх, та не завжди це вдається. Он і Ілько іноді потішається наді мною. Але тільки вряди-годи. Він і кабешний, і законозистий, але й тямковитий. Де тільки збереться кілька канцеляристів або старший на розмову, вже він там. Слухає, як хороший школяр, а тоді ділиться зі мною почутим. Вчора розповів, що підслухав розмову Полуботка з Жураковським. Буцімто Полуботок сказав: “Це царство пожиратиме сусідів, доки не подавиться. Воно тичеться в усі боки, скрізь прогризає діри, всюди просовує свою лапу, нехтує людські закони й звичаї і рахується лише з міцним кулаком, а більше ні з чим”.
— Як ти вважаєш, про яке царство він казав? — запитав Ілько.
— Як то про яке? — здивувався я.— Невже не здогадався? Про Московію. Продерлися до одного моря, до другого, лізуть до третього. Ну нащо б їй ота Персія, отой Дербент? Перси Московії не чіпають, живуть собі.
— Та ба, а я й не здогадався,— почухав потилицю Ілько.
Позавчора ми з Ільком понесли від Полуботка якусь Цидулу Якову (Ілько завше набивається мені в підпомічники), Якова не застали, цидулу передали Оленці. Вона сиділа на ганку в люстриновій шнурівці, розвитій на грудях керсетці, на голові в неї поблискував парчевий кораблик, тримала на руках руду кицьку з синім бантом на шиї, гладила її, й Ілько розкрив рота та забув його закрити. За ворітьми ж спустив з припону язика:
— Ге, яка краля. Та ще й заміжня — за полковниченком. Даремно, Іване, смалиш халявки…
— Плетеш ти лико, Ільку. Вона заміжня жінка. Та ще й моя двоюрідна…
— Кажи, кажи… Дивився на неї, як кіт на синицю.
— То ти розтулив рота та й забув затулити.
— Атож, ласий шматочок… Куснув би.
— Не встид тобі… Цур, дурню.
На всі подальші Ількові гаки про дівчат та молодиць я не відповідав. Радів тільки, що не знає нічого про мої справжні сердечні болі. Та й було нам в ті дні про віщо говорити, чим турбуватися, опріч дівчат. Малоросійська колегія працювала день і ніч, відкрила всі лотоки на старих греблях, у які ринула гнила вода. Там приймали позови про справи, вирішені бозна-коли, десять, а то й більше літ тому назад. Кожен, хто програв позов, тепер міг випробувати своє щастя ще раз, навіть коли був вочевидь неправий. Колегія ставала на сторону сутяжних позивачів. Хоч більшість позивачів ішли до полуботківського суду, люди захланні, драпіжні топтали дорогу на Веригін. Там не шкодували паперу, не шкодували чорнила, бо й папір чорнило, віск та сургуч почали присилати тільки в колегію, а в Генеральну канцелярію не присилали. Якось я застав за літнім столиком під грушею Ілька, який старанно водив тонко затемперованим пером по паперу. Я прочитав написане й зупинив Ількову руку.
— Що це ти пишеш?
— Позов козака Тупичівського Петра Івановича за млин…
— То це ти пишеш у колегію?
— В колегію. А хіба що?
— Як то що? Не прикидайся дурнем.
— Полтину платить за супліку. Та за папір гербовий десять копійок… Такі гроші…
— А за внесення до протоколу протоколісту — карбованець, канцеляристу, який діло править, два карбованці, капітану, який їде на місце — десять карбованців. Добрі гроші. За діло неправе.
— Та що нам до того. Правота, вона завжди має виворіт. Я вихопив папір і пошматував його. Ілько підхопився, стиснув кулаки. Стояв навпроти мене звихрений, в очах яріла злість, на щоках грали рум'янці. Це був наш перший розмир.
— Ось піду до судді генерального,— мовив я і ступив кілька кроків. Генеральний суддя на той час сидів у підвали канцелярії та пив пиво.
Ілько посунув за мною.
— Чекай, Іване. Ти того… Не кажи судді… Дурний я… І бідний… Не розтямкував, що й до чого.
— Не бреши, Ільку. Тямкуєш ти добре… Хотів заробити…
— Більше не буду. От їй же Богу.— Мене розчулило Ількове дитяче каяття. Ми помирилися. Кажуть, дорога до істини — з помилок, Ілько, подумав я, вже знайшов її.
З колегії летіли указ за указом по судових справах всіх рангів, декотрі укази солдати носили з колегії й нам у Генеральну канцелярію, і були там укази на виклики сотників та полковників по старих судових справах, як, скажімо, виклики сокиринського та глухінського сотників, і дозволи значним козакам ловити рибу в Десні, Сожі, Путі, Бесяді, Судості, Івоті, Убеді, Острі, хоч ті рибні угіддя були давно віддані в оренду, а гроші з них ішли у військову скарбницю й укази з вимогою доповідати кожному полку, кожній сотні, які податки там збирають і куди йдуть гроші, скільки збирають хліба та вигонять куф горілки, скільки в полках та сотнях козаків і посполитих, і укази з забороною приймати в полках запорожців та татар, а також не ширити до них листи, а листи, що надходитимуть звідти, відсилати в колегію. І публікували указ на збирання по всіх полках на колегію тютюнової та бджолиної десятини, а потому послали своїх збирачів податків по всіх полках. Ті укази та промеморії були писані з диявольською хитрістю, по них виходило, що цар та колегія тільки й клопочуться простими людьми, а українська старшина тих людей дотирає. Москва зводила українських козаків та посполитих у сварку з старшиною. Отако він “клопотався” українським людом, а власний люд по всій Московії зубожів до останньої межі, до того ж там заходило на нову ревізію, за якою всі російські прості люди ставали панщинними. Гетьман якось сказав, що по ревізії в Московії зроблять ревізію й тут і всіх українських козаків та посполитих запровадять у панщину. Сього боявся найдужче.