Гетманський скарб – Юрій Мушкетик

Тиша стояла над майданом, неначе ангел пролетів над ним. На всіх вустах позамерзали подихи. Навіть ті, хто стояв далеко й не міг розібрати слів гетьмана, бачили, що діється щось небачене на цій землі.

Впродовж усього гетьманового казання я кілька разів помирав і народжувався знову. Я пишався гетьманом, ладен був злетіти понад дзвіницю, понад це місто, я знав, що ніхто інший не зумів би сказати так за всю Україну, й помирав, бо відав уже, що таке не прощається, що наш гетьман іде на певну погибіль. Він сам знав про це й казав привселюдно, але, либонь, казав ще й на те, аби знали й ми, і потемки наші, і втямили всі московити, втямили велику правду та велику небезпеку, яку готують і собі, й нам на майбутнє. Мабуть від гетьманових слів розтанув би й камінь, і зрозумів би все, й пройнявся мудрим милосердям, і заговорив людським голосом.

Цар не волів тямити. Він лише злякався. Відступав задки, неначе настраханий вовк, задом прочинив двері кофейного будиночка, зник у ньому, по короткій хвилі хряпнуло вікно, і в ньому з'явилася роз'ятріла котяча пика, яка заверещала:

— Взяти їх! Усіх! В тюрму… В фортецю. Ушаков! Під караул! Одібрати зброю!

Генерал рвонувся, неначе уперіщений батогом кінь, і загукав до гвардійців:

— Хапайте їх! Зривайте зброю! В колодки, в колодки!

Гукав щосили, аби почув цар. Сам підбіг до Савича, смикнув за перев'язь шаблі, заточився, потягнув знову, йому на поміч кинувся сержант, вдвох обірвали перев'язь. Забігали інші гвардійці, солдати та офіцери, і в цій біганині перечіпалися, збивали з ніг один одного, й люди кинулися врозтіч. І тоді солдати густим кільцем оточили українських старшин. Полуботок сам зняв шаблю й кинув під ноги Ушакову.

Я стояв у натовпі серед московитів і, коли солдати почали оточувати наших, опинився за їхнім кільцем. Я рвався мислію до своїх, але спалахнула, прикувала до землі ноги жаска думка, що їх поведуть і, може, порубають за отим рогом або повішають, поколесують навпроти страшної Юстиць-колегії, де вже погинуло страшною смертю стільки люду, я ж можу промовчати, податися звідси з товпою і втекти, втекти назовсім, видати себе за хурщика, за чийого-небудь наймита. На мені й шаблі немає, і кожух не козацький. Отож мерщій пріч звідси поки не схопили, не поволокли до тієї страшної фортеці.

Але ноги мої й далі мовби приросли до землі, й щось яріло в моїх грудях, маленьке, неначе реп'яшок, колюче й гаряче, воно росло, набухало, розросталося, ставало все гарячіше й гарячіше. Сором облив мою душу кип'ячкою, яка одразу ж замерзла, а те, гаряче, велике, росло й росло і вже стало більше за мене. Мабуть, саме тоді я народився вдруге, народився іншим, хоч вже давно не був отим ніяковим, соромливим Іваном, котрий усіх боїться, всім уступає дорогу, покладається тільки на Божу волю, а не на себе. Я знав, що влада — від Бога, цар — від Бога, але я не міг миритися з таким царем і такою владою, навіть якщо мене покарає Бог. Нині я знав, для чого живу, я почував свою силу, навіть отуто, оступлений з усіх боків чужими будинками, чужими церквами, чужим військом, в самому серці ненависного мені царства, і ненависть моя була більшою від цього царства. В мене більше не було нічого, за що мав би боятися, страждати, а тільки — лють і ненависть, які переважили все. Більше не було доброго, богобоязливого Івана (на мить мені стало його шкода, але тільки на мить). Любов і ненависть спаялися в моєму серці в такий корж, що ним би можна було вбити людину.

Я потерпав за своїх,— їх уже оточили з усіх боків солдати,— й ненавидів тих, котрі їх ув'язнювали.

Живе кільце довкола українських старшин ставало все густішим, лунали команди, генерал Ушаков вибіг на ґанок, де недавнечко стояв цар, генерал вимахував руками, а вигавкував команди якийсь інший офіцер, розцяцькований і в пір'ї, як я довідався потім, то був ад'ютант лейб-гвардії Преображенського полку Артемій Максимович, либонь, наш колишній земляк. Свої своїх побивахом, о Господи! Він був старшим команди, яка по хвилі повела наших у гарнізон — Петропавловську фортецю. Солдати вийняли шаблі, гиркнула команда, й сумна процесія рушила в бік Неви. А я все ще стояв, і страх полишив мене, але я не знав, що чинити, що діяти. І враз зірвався з місця й кинувся навздогін команді з ув'язнених та охорони, я боявся, що не наздожену їх і вони назавжди зникнуть з моїх очей.

З розбігу влетів, вдерся в те коло, відштовхнувши двох солдатів, один з яких замахнувся на мене шаблею, одначе не вдарив. Зглядалися поміж собою наші, зглядалася варта, але ніхто нічого не сказав. А я крокував, високо піднісши голову, й майже не бачив нічого. Гаряча хвиля несла мене понад конвоєм, понад вулицею і всім цим чужим, ворожим мені містом, я майже летів серед ангелів та архангелів. І ледве запам'ятав щось. Сахалися перехожі, візник розжохав коні й трохи не налетів на нас, і передній солдат бив коні плазом шаблі по мордах, і хряпали хвіртки, мелькали у вікнах обличчя, а потім нас зігнали на лід і повели чорною брудною зимовою дорогою через ріку. Попереду видніли важкі бастіони фортеці й високий шпиль церкви, і гармати дивилися просто в наші груди. Тріснула крига, і в моїй голові майнула думка: добре було б, якби крига розверзлася й поглинула нас разом з сторожею на страх і покуту цареві а його посіпакам. А тоді подумав, що те не викликало б у них ні страху, ні каяття, вони готові поглинути увесь світ і не поморщаться.

Я увесь час поглядав на широку спину гетьмана, який ішов попереду. Дорога по льоду була наїжджена й накочена, на ній то там, то там стрибали горобці та ворони, горобці відлітали недалеко, ворони з крекотом тягли за острів. Нас ввели у ворота фортеці, біля яких стояло двоє солдатів з велетенськими бердишами, на яких поблискували широкі леза. На кількох палях, прив'язаних поміж зубців фортеці, висіли повішені. На палях сиділо вороння. Зміїстий холодок майнув мені поза спиною, одначе не погасив у грудях жертовного вогню, я навіть протовпився наперед і сміливо дивився в очі офіцерам та солдатам варти. Всіх овулом нас погнали до якогось підземелля, то виявилася одна з казарм, у якій донедавна тримали полонених шведів. Шведи добудовували фортецю, вони погинули майже всі в гнилих приневських багнах, їх лишилась жменька, й займали вони один з льохів підземелля. Тут, у підземеллі, панував півморок, лише один вогняний язичок свічки погойдувався при дверях, котрі не зачинили, біля них стало кілька солдатів. Було вогко, холодно, солдати змерзли дужче, ніж ми, ми були в кожухах, а вони у своїх мундирах-свитах з рядами ґудзиків, бантами під горлом та перев'язях, ясна річ, ті перев'язі з китицями не гріли. І дивно все те було мені: на слов'янські душі поодягано німецькі мундири, й мусять ті душі чавити наші, козацькі, слов'янські душі.

Ми товпилися в казармі, де були нари, але ніхто не сідав на них, сходилися по кілька чоловік, гомоніли. До мене підійшов Ханенко.

— А ти чого прибіг сюди? — запитав похмуро.— Хто тебе гнав?

— Ніхто. Я також козак і понесу той самий хрест,— спокійно відповів.— Може, я його не заслужив?

— Але ж ти міг лишитися на площі…

— “А Симон Петро стояв, гріючись. І сказали до нього:“Чи й ти не з учнів Його?” Він відрікся й сказав: “Ні!..” І заспівав півень тої хвилі…”

— Лишитися для того, щоб принести користь…

— Яку користь можу принести? — відказав гірко.

— Та хоча б ту, що — на волі.

Ханенко відійшов.

Нас і далі тримали в казармі. Незабаром поміж нас пролетіла чутка, що послано на двір князя-папи за тими старшинами, котрі не були біля церкви, лишилися вдома. Приведуть усіх, окрім челядників, їх велено не брати.

Чутка справдилася, незабаром сторожа привела Степана Косовича, Івана Римшу, Василя Биковського та Дмитра Володковського, яких захопили на подвір'ї князя-папи. Не було з ними тільки нашого батюшки Василія, а також челядників.

Солдати принесли ще дві свічки та велику олійну лампу, внесли столика, два стільці, на стільці сіло двоє офіцерів, і ще двоє, менших чинами, стало за їхніми спинами; збоку біля столика примостився писар з текою, в якій лежали папери. Офіцер тицьнув пальцем у старшину, який в ту мить опинився найближче до столика. То був стародубський наказний Петро Корецький.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: