Він і сьогодні слухав літургію тут. І слухали разом з ним гетьман, Чарниш та Савич, і безліч усілякого високоповажного люду пітерського набилося в церкву — князі та генерали, президенти колегій, сенатори, офіцери. Ми, канцеляристи, до церкви не втовпилися, та таких туди й не впускали — на сходах стояли гвардійські офіцери і відпихали, хто не по чину хотів протовпитись у церкву. Стояла відлига, дзвони гули глухіше, ніж у морозні дні, зате було не холодно. Довкола церкви зібралося чимало простого та чиновного люду — аби побачити царя, віддалік стояли криті та відкриті сани — декотрі вельможні пани приїхали виїздами.
Служба тривала недовго (цар не любив довгої відправи, при ньому справляли малу або середню літургію), і враз вдарили всі дзвони — загули великі, забемкотіли менші, заплакала мідь малих дзвонів, так що в тому передзвоні потонуло “Господи, помилуй” курантів, і вибіг з церкви чорноризець у клобуці, за ним вийшли чвалом два архімандрити, і вже за ними двома рядами гвардійські офіцери, розчищаючи дорогу цареві. Тримаючи під лівою рукою капелюха, Петро ступав широким кроком, поруч нього дріботів Феофан Прокопович, перехняблювався набік, аби заглянути в очі цареві, так перекобенювався, що провисала лядунка на товстому золотому ланцюзі з парсуною царя. Казали, він і спить з тією лядункою. Царську парсуну псковський єпископ носив замість ікони. І щось говорив, говорив, а цар слухав та всміхався. Посмішка не скрашувала, а спотворювала його обличчя. Воно й так було неприємне. За кілька років, відколи бачив царя, він ще дужче розмордатів і одутлів. Обличчя — важке, похмуре, недобре, ще й булькаті, напіввирячені рачачі очі. Цар зійшов зі сходів, гвардійські офіцери прокричали тричі “ура”, дзвони затихли, барабани прогуркотіли “славу” й затихли теж. Прокопович, підтягуючись до царевого вуха, і далі щось говорив. Петро озирався, неуважно слухаючи свого найученішого лакея.
І враз сталося несподіване — несподіване для натовпу і для царя: просто з-за моєї спини вийшов Іван Романович, канцелярист військовий, пружним кроком підійшов до царя. Середнього зросту, міцний, туго перетягнутий у стані зеленим шовковим поясом, на якому висіла дорога шабля, Романович тричі низько вклонився цареві й простягнув на витягнутих руках синю тафту, вже розшиту з одного боку. З тафти виглядав папір.
— До вашої величності від усіх полків гетьманських, котрі на річці Коломаці стоять і вийшли для інкурсії з турецьким адверсором,— голосно проказав він. Його вузьке вродливе обличчя з пшеничними вусами й такими ж бровами було незворушне, чисте й трохи наївне. Останнє, либонь, мені здалося. А може, Романович навмисно напустив на себе наївності, відтручався від чолобитної, мовляв, нічого не знаю, я тільки гінець, сповняю чужу волю.
Петро здивовано витріщився на тафту, відтак згріб її, наче коршак курча, не віддав ад'ютантові, котрий підскочив, а, ще раз роззирнувшись на всі боки, раптом швидко закрокував до кофейного будиночка, який стояв за два десятки кроків ліворуч, від церкви. Звичайний кофейний будиночок, яких останнім часом чимало з'явилося в місті, на одні двері та четверо вікон на площу, критий ґонтом дах підтримувало шість дерев'яних стовпів — по три з кожного боку дверей. Цар простукотів чобітьми по ґанку й зник за дверима. На майдані запала тиша. Одірвалася від даху й дзенькнула об сходи крижана бурулька, хтось забухикав простудним кашлем. Пара валувала з сотень ротів, клубочила над головами. Я бачив, як переглядалися наші старшини, пітерські вельможні пани також зиркали один на одного, було невтямки, чого подався до кофейні цар. Адже мав віддати комусь чолобитну й прочитати в своєму кабінеті. Одначе до царевих дивацтв звикли, покірно мовчали. Може, закортіло йому зненацька кави?.. Прокопович двічі обкрутився на місці, він не міг стояти без діла, тратити час даремно, й одразу ж піддріботів до Меншикова, задзигорів до нього. Світліиший поблажливо й милостиво погойдував довгою, завитою в кільця перукою. На площі перед церквою почалося шемрання, декотрі подумали насправжки, що цар пішов пити кагве й це триватиме довго, інші просто поспішали додому, до святкових обідів, натовп поплив вздовж вулиці. Стояли гвардійці, і високі урядовці, й українські старшини.
Та враз двері кофейного будиночка з грюкотом розчахнулися, й на ґанок вилетів цар. Він був страшний. Очі вирячені по-скотинячому, рот роззявлений і перекривлений набік, щоки здуті, неначе за кожною застряло по пиріжкові (може, він справді підобідував і, розпасійований, вилетів на ґанок, не прожувавши страви), голова тикалася на лівий бік. Шматував руками голубу тафту, шматував папір і вигукував незрозумілі слова. А тоді ще раз тіпнув головою, витягнув шию, аж набрякли жили, й виплюнув з рота:
— Ізменнікі… бунтовщикі… не предаваться впрєдь… Ферфлюхт… учиніть…— І затупотів ногами.
По натовпу мовби прокотився смертоносний вихор. Натовп відхитнувся, завмер, передні почали тиснутися назад, але задні не відступали — страх тих, що позаду, завжди менший, вони хотіли побачити, що буде далі. Розгубилися сенатори, розгубилися генерали, ніхто не одважувався підійти до біснуватого царя.
І враз у повітрі майнуло щось голубе й малинове, то скинулася, неначе крило, покрита голубим оксамитом кирея, й перед царем на нижній сходинці став Полуботок. Його обличчя було незворушне, спокійне, він дивився знизу вгору відкритим прямим поглядом. У правій руці тримав шапку, ліва лежала на держаку шаблі. Здавалося, гетьман не бачить, що коїться з царем, уклонився з достоїнством, мовив:
— Послухай, государю, що мушу сказати. Може, в мене більше не трапиться такої нагоди… Та й настав час сказати все, а тобі почути.
Було відомо всім: якщо в царя починалося тіпання, уговтати його не міг ніхто, тільки цариця Катерина, поклавши цареву голову собі на груди, зупиняла ті конвульсії злоби. Сього разу сталося дивне: цар завмер. Чи так на нього подіяв спокійний Полуботків голос (цар звик, що всі страшаться його гніву, й від того розпалювався ще дужче), чи спокійний, незворушний, невідступний вигляд гетьмана, але він нахилив голову й чекав, що скаже йому оцей непокірний чоловік.
— Знаю і бачу, государю, що ти хочеш згубити мою батьківщину без будь-якої причини. Ти вважаєш себе понад законами й хочеш знищити всі привілеї урочисто стверджені твоїми попередниками, що ти їх урочисто потверджував. Ти піддаєш сваволі народ, свободу якого визнав сам, і який, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив і звеличив царство твоє добровільною злукою в такий час, коли ще все в ньому було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії. Тепер ви посилаєте його на тяжкі та принизливі роботи, примушуєте, неначе рабів, копати канали у ваших володіннях і, що найобразливіше, позбавляєте нас дорогоцінного нашого права обирати вільними голосами гетьманів та інших старшин, і натомість, щоб залишити суддям з нашого народу владу судити своїх співвітчизників, ви настановили над нами суддями великоросів, які не знають, або вдають, що не знають, наших прав і привілеїв і не перестають всіма способами нас приневолювати й ображати.
Цар остовпів і мовби занімів. Я бачив, що він слухає, його очі раз по раз набирали іншого виразу, він тямив усе, отже, міг ухвилі погамувати себе, а оте тіпання — суть розпущеність. По тому хвицьнув ногою, хотів зійти вниз, але вузький прохід на сходах заступав Полуботок, довелося б штовхнути його, а зробити це не наважувався й мусив слухати далі, тільки нахилив голову, здавалося, хоче буцнути гетьмана, але не наважується.
А Полуботок провадив далі, либонь, він обміркував цю свою промову багато разів довгими ночами й тепер казав без найменшого затинання:
— Отож, оточені звідусіль напастями, до кого іншого вдатися маємо з воланням своїм, як не до тебе, августійший монарху? Поневолювати народи й володіти рабами та невільниками є справа азіатського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися й направду бути верховним батьком народів. Невже, відмовляючи нам у правах наших, твоя величність думає принести Богу вдячність за всі успіхи, котрі Він вам послав? Ти засліплений величчю і могутністю, які дали тобі щедроти Божі, й не думаєш про Божеське правосуддя. Дозволь, твоя величність, сказати востаннє, що не отримаєш ніякої користі від розорення цілого народу: набагато менше слави владарювати силою і карами над нікчемними рабами, аніж бути батьком такого народу, який за всі твої благодіяння готовий пожертвувати всім і пролити кров задля твоєї користі і слави. Я сказав усе, що мені веліла совість моя. Ти ж почув те, чого не чув ніколи, бо оточений рабами й лестивцями. Я знаю, що на мене чекають кайдани, що мене кинуть в похмуру темницю на голодну смерть, за московським звичаєм, мені однаково: я промовляю за свою вітчизну й ліпше загину катівницькою смертю, аніж маю бачити далі доконечне розорення мого краю. Подумай, великий государю, і знай, що доведеться тобі неодмінно складати звіт перед царем усіх царів, всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу українського.