Я дивувався, я знову бачив колишнього Милю — розбійника й дитину, брехуна і правдивця, все те й ще багато іншого вживалося в одній людині.
— А ти, Мартине, як? — запитав Миля.
— Не Мартин я, Іван.
Миля недовірливо подавився на мене.
— Ти що, вивідник потаємний?.. Так не вельми схожий на вивідника.
— Чому?
— Ну… Роззявкуватий… І не хитрий. Я розреготався.
— Правда твоя, Пилипе. Не вивідник я… Просто мене теж доля викинула з колиски, як і тебе. І оповів про себе.
— То ти… син Сулими? Багатій! Мабуть, горілок та наливок у погребі…
— Не багатший від тебе.
Потому Миля повідав про свої митарства Тарасовичу та Борзаківському. Простий і наївний Миля іноді бував і пронозливим та хитрим водночас. Тарасовичу та Борзаківському він розповідав так, що ті аж хилилися один на одного од реготу й примушували деякі місця переповідати по кілька разів, надто реготівся Борзаківський, і вельми гарний у нього був сміх.
— Ти Пилип,— сказав він на закінчення,— і я Пилип. Ти ось влип, а я не влип. На ж тобі півталяра за таку гарну розповідь та принеси хорошої горілки по два ока на кожного.
Я не знав, що нам робити далі з Милею, й запитав Борзаківського, й той відказав:
— Заберемо з собою, а там побачимо.
Пилипа Милю ми з Борзаківським влаштували сторожем на глухівському обійсті Полуботка. Вмовляти гетьмана довелось недовго, на той час він був піднесений і розхмарений, що траплялося з ним надзвичайно рідко. І всі старшини й писарі в Генеральній канцелярії тріумфували: з Сенату надійшла реляція, в якій колегії веліли указів більше не писати, а тільки промеморії і листи, й ті з поштивістю та ввічливістю, щоб колегія приймала скарги тільки по апеляціях, а всі інші справи правили суди українські, як те й раніше велося, й щоби поборами не обкладали всіх підряд, а тільки тих, хто спроможний сплатити без шкоди для власного господарства.
Бог відає, що сприяло такому вирішенню справи: зичливість деяких сенаторів до України, де побували самі й де їх приймали шанобливо та хлібосольно, й бачили вони й українських давнинах, правах та звичаях запоруку доброго ладу та статку, й потайки не хотіли, аби цар дотирав усе добре, а чи сприяли незлагоди поміж сенаторами, казали, добряче натиснув Меншиков, боявся, що колегія, прибравши все до своїх рук, прибере і його почепські нечесні набутки, так чи так, але тріумф стався. І вже ті, що боялися підписувати листа в Сенат, бігли до гетьмана й запевняли, що на той час не могли приїхати в Глухів — були недужі, у від'їздах, обламалися в дорозі, і вже ті, що підписали, заламували шапки, ось ми, мовляв, які, нічого не боїмося, важили життям, і вже генеральні старшини чаркувалися, а канцеляристи пили в шинку, і радість робила гірку горілку солодкою, а меди міцнішими.
Я не пив горілки, не пив і медів. Я помолився Богу й подумав про те, що стояв тоді в стороні, та мене й не кликали до тих паперів (хто я такий, молодший канцелярист) і не запитували моєї думки, але якби покликали, якби запитали, як би вчинив? Звичайно, ниньки знаю, на чийому боці справедливість і перевага, цар — великий і грізний, але й він під Богом, і оце його повеління неправедне. Але знав я й те, що праведний шлях крутий і тернистий, здебільшого закінчується прірвою. Я оддавна впевняв себе, що живу в єднанні з Богом і в крутий час Він мене порятує. Ні, не порятує. Може, винагородить там, на небі. Якщо не забуде. Нас багато. Світ великий, широкий, він квітуватиме, а мене не буде. Я є, і мене немає. Ні, таки є. І є для чогось… Для чого? Для чого всі ми? Рятуватися? Тобто рятувати себе, а все нехай гине? Чому воно має гинути? Чим воно гірше за те, що є в наших сусідів? Воно не гірше, а в дечому й краще. Я завжди думав, що шлях людський — шлях вдосконалення. Вдосконалення самого себе. І ось тепер запитую для чого вдосконалення? Для радості душі? Але ж сього мало. Я — тільки порошина в світі, у якому добро і зло, й часом вони невіддільні. Отож відвівати зло від добра й нищити його? Працювати на добро. Нині я знаю, де воно і яке воно. Мої очі отверзлися, мій розум ясно показує, де правда. Але, може, мені не втручатися ні в що, може, то не моя справа?
Вчора я зайшов до Борзаківського, не застав його вдома, а в хаті було повно люду, за столом сидів мандрівний чернець у чорному шовковому підряснику, без камілавки, але в скуфейці, він проповідував слово Боже й розказував про відьом та упирів, а також про те, що чимало монастирів на Московщині спорожніло, бо оскуділи вельми, побори накладено на святих отців великі, й що багато церков там стоїть безголосих — дзвони познімали й попереливали на гармати, а на нові немає грошей, і натякав, що те саме чекає й наші святі обителі. Авжеж, подумав я, інакше й бути не може, цар церкву підломив під себе, зробив своїм оруддям. Наші попи служать чужій владі, чужим порядкам, а отже, йдуть супроти того, що передали нам наші предки, наші батьки. І ось ми співаємо молитви, які нам укажуть, і навіть славимо Бога не по-нашому. (Вперше зароїлася в моїй голові така думка, і я здивувався їй). “Шануй вітця свого і матір свою…” Чужою мовою шепочемо, й чийого ж тоді вітця кличемо шанувати? Моя мати і мій вітець сею мовою не говорили. Виходить, я кличу шанувати чужих вітців і чужих матерів? Тобто мовби моїх, а мовби й не моїх.
Влучивши зручний момент, коли люди загомоніли поміж собою, я нахилився до ченця й сказав:
— Святий отче, не кажіть, що ви чернець. І зніміть підрясника та скуфейку, поміняйте на іншу одіж. З Пітера привезено царського указа виловлювати бродячих ченців та брати їх до в'язниці. Новий указ усі сповняють пильно. Завтра по місту підуть солдати ловити таких, як ви.
Справді, надійшов такий указ, із завтрашнього дня він брався до виконання. Отож я переступив межу ще вчора, вчора я вже став на прю, не помітивши того. Якась невідома сила вирішила це в мені. І я піднісся духом.
І всі в місті були піднесені, мовби одмолоділи. Декотрі старшини вимагали покарати тих, хто не підписав до Сенату лист, з'явилися й всілякі нашіптувачі, одначе гетьман до розправи не допустив.
— Ся путь безконечна,— сказав він,— і немає на ній ні переможців, ні переможених, їхній злочин — тільки перед своєю совістю. Ми всі винуваті. Славу дідів забули. Гордість втратили. Ходимо, поопускавши голови. Шаги мідні на землі шукаємо.
— Правда, правда,— загомоніли старшини.
…Та й поприкушували язики. Бо вже через два тижні прийшов у Глухів царський указ, одразу в колегію і в гетьманську канцелярію, де було написано, що гетьман не може нічого чинити, не погодивши з колегією, і що “…кожен може являтись прямо в колегію, не боячись козацької старшини”. І самій старшині дали пристрашку. Другого вересня прийшла звістка з далекої Ладоги, що на каналі помер Іван Черняк, наказний полковник полтавський, а небавом ще одна — кілька стародубських козаків поскаржилися в Пітер на свого наказного полковника Журавського, й звідти, з Пітера, прийшов указ: зичимо покійнику на небі вічного упокоєння, в обох полках обрати полковників із москалів, яких — буде указано осібно. Отак і Журавський ніби опинився в покійниках. Той указ вкинув усіх у тяжкі роздуми. Навіть я, дрібний канцелярист гетьманської канцелярії, стояв при місяці під тополями й думав: на велику веремію заходить, великий вогонь розгоряється, багато людей згорить на ньому. Можна й собі пообпалювати крильця. А світ такий гарний, такий ясний. Дозрівають у садах яблука, місяць сріблом землю заливає… Дихай, радуйся, живи. Не радується! Для чого жити? Протирати штани в канцелярії, дивитися, як занепадає світ, у якому наші предки жили по власній волі?..
А вже увечері кілька канцеляристів, і я з ними, сиділи на валу й ласували кавунами, якими нас пригощав Миля. Кавуни були великі, темно-рябі, хтось висловив здогад, що вони з-за Есмані, з Веригіна. Я захвилювався й запитав Милю, чи то правда, що кавуни з Веригіна, і в кого він їх купив.
— Та що я такий дурний, щоб купувати,— здивувася Миля.