Наступна справа була складніша й до розгляду важка. Погинув у власному лісі козак Кіндрат Папірний, його було забито сокирами. Тіло знайшли серед свіжого порубу, порубане дерево зникло. Брат і син Напірного прийшли до здогаду, що Кіндрат нагодився в ліс, коли деревину крали злодії, й вони вбили його. Почали самі нишком вивідувати, знайшли свіжопорубану деревину в сусідньому селі, у козака Шатила, й вимагали взяти його до квестії. Визначити нині, та це деревина чи не та, було неможливо, Шатило з зятем попиляли колодки на дошки й відмагалися з усіх сил.
Їх було взято до тюремного в'язання й поодягано на обох диби — дошки на чотири діри. А що вони й далі не визнавали своєї вини, а позовна сторона справу подирала й шкод своїх кривавих допивалася, Тарасевич наказав взяти їх на квестію.
Отако, в дибах, з голими спинами, сіли Шатило з зятем перед суддями та перед Папірними — брат і син покійного мали стояти перед катованими, дивитися на муки, тільки так могла об'явитися правда, адже, якщо Папірні завдали на муки людей безневинних по якійсь своїй давній злобі, то, спостерігаючи катівництво, мали відмовитись від свого позову, в свою чергу шкодуючій стороні важче тримати брехню перед родичами вбитого.
Містр замахнувся канчуком-восьмериком і вдарив. Старий Шатило навіть не здригнувся. Витримав усі тридцять ударів, і кров текла йому по розшматованій спині, й канчук розбризкував кров по сірих стінах. Коли ж почали бити Шатилового зятя, тонкошийого парубійка, він зайойкав, закричав, а далі запросився, щось забелькотів, либонь, хотів повідати якусь таємницю, але на нього пронизливо, нищівно подивився тесть.
І я дивився на те страшне дізнання. Не знати чому. Адже міг не бути при тому. Але стояв, і моя душа кричала, і бушували в грудях страх, осуд, злість. А я стояв. Стояв зовсім не з цікавості. Просто сказав собі, що мушу вистояти до кінця, мовби готував себе до чогось, хоч до чого, не відав сам. Страх ходив у мене попід ребрами, мені хотілося втекти звідси, але я собі того не дозволяв. Вже розумів, що життя суворе й страшне і, аби вижити, маю знати все про нього, щоб лишитись людиною й не зрадити за першої лихої нагоди себе самого.
Зойкав парубійко, зойкала моя душа, мовби то її містр смугував канчуком-восьмериком. Шатили так нічого й не сказали, і тоді Тарасович і полкові підсудки повеліли відвести їх знову до цюпи, а завтра допитати синім залізом.
Одначе наступного дня допит не відбувся. Увечері сталася пригода, яка перевернула життя містечка на кілька днів згори донизу. У Коропі стояли постоєм солдати Сибірського полку, чималий гурт їх того вечора гуляв у корчмі. Спершу вони платили, а далі пили і їли й пішли, не заплативши. Корчмар побіг за ними, просив заплатити, солдати реготілися і йшли собі далі.
— От глупий хохол,— казали, а один зупинився й штовхнув корчмаря, аж той упав на тин і затявся. І загорілася в корчмареві злість, він вихопив з тину кілок і вдарив солдата по плечах. Той закричав і упав. Решта солдат кинулися до корчмаря, той ударився навтьоки й прибіг до козацької дерев'яної фортеці. Там вже готувалися на ночівлю, корчмар ускочив, і козаки зачинили ворота. П’яні солдати почали кидати гласи в фортецю, погрожували, двоє подіставали шаблі й штрикали в щілини між дошками воріт, поранили одного козака в ногу. Далі солдатам надійшла підмога — прибігло ще кілька з рушницями, почали стріляти. Стріляли й козаки з фортечки. І вдарили в литаври на сполох. І повискакували з хат збройні козаки. Солдати відступили до в'язниці, либонь, вирішили тримати облогу там. Сторожа хотіла їх не впустити, вони прогнали сторожу. Потому, бачачи, що непереливки, повідбивали замки й випустили в'язнів. Мабуть, сподівалися, що ті кинуться на козаків, а може, мали якусь іншу гадку. Проте в'язні, а було їх душ двадцять (і Шатили з зятем серед них), всі побігли до річки, перепливли її, тільки двоє лишилося на цьому боці — не вміли плавати. Та ще лишився якийсь в'язень, він не захотів утікати. Солдати ж, у яких на той час пройшли хміль і гарячка, бачачи, що вскочили в чималу халепу, зламали в тюрмі мостини й прокопали хід на волю — в такий спосіб замітали сліди.
Наступного дня почалося слідство, його вели полковник Сибірського полку та два майори, а також були покликані бурмістр і сотник коропські. Ми також прийшли на тюремний двір. Туди привели двоє солдатів, які казали, що підкоп зробили в'язні, й привели в'язня, котрий не захотів утікати. В'язень посвідчив, що підкоп вчинили самі солдати, й показав, як це вони робили. Солдати заперечували, погрожували в'язневі. Я дивився на в'язня, й що більше вдивлявся в його обличчя, то дужче мене охоплювало хвилювання. Це був… Пилип Миля. Дебела постать, кругле, як діжа, обличчя, тільки змарніле вельми, пронозливі очі, які не викликали довіри в тих, хто чинив дізнання.
Я стояв у гурті. Миля мене не бачив. А хвилювання огортало мене дедалі дужче, Я не знав, що вчинив Миля, чому знову опинився в цюпі, може, убив кого або обікрав, не вельми хотілося освідчуватися в такому знайомстві. Але в цю мить згадав Христа і апостолів його, які відреклися від нього, й хоч Миля не був Христом, а я його апостолом, ступив уперед і сказав, що цього чоловіка знаю і даю йому віру. Солдатів тут же взяли під варту. Миля ж не стільки зрадів мені, скільки здивувався, що я в таких шатах і при такому товаристві. Я ж повів мову далі: якщо провина цього чоловіка, тобто Милі, невелика, віддайте його нам зі всіма його шкодами на виправлення та замолювання гріхів. Не знаю, звідки в мене взялася така сміливість — перебрати на себе Милині гріхи. Мабуть, все-таки не вірив, щоб Миля міг вчинити якийсь великий богопротивний гріх.
Бурмістр відказав, що провини Милі не вельми означені й, оскільки він не втікав, отже, почувається не винуватим, і можна віддати його на нашу волю.
Отак привів Милю на двір, в якому стояли постоєм. А що там стало тісно, й хотілося спочатку поговорити з Милею самому, а вже потому привести до розмови з Тарасовичем, ми перебралися до сусідньої хати.
Миля охмолостався дуже швидко, пішов кудись і вернувся з пляшкою горілки, сіном заткнутою, запросив до чарки чинбаря, й господиня поставила нам на стіл вечерю — холодець з квасом та пироги з горохом, а також були огірки свіжі, й ми славно повечеряли. Подивував, як то швидко Миля дістав горілки, либонь, у нього й грошей не було, у нього їх не було ніколи, а якщо й завалявся якийсь гріш, мали б одібрати перед тим, як запровадити до в'язниці.
Господар постелив нам у коморі, але я дуже швидко вибрався звідти — такий там стояв сморід од шкір, котрі, либонь, тільки недавно звідти забрали. А Миля любісінько вклався й спав до ранку, я ж кулився на кулях очерету під хлівом, і заважали мені спати брехання собак, якесь шемрання в соломі, возіння горобців у стрісі над головою. То були дуже неспокійні горобці.
Вранці, па сніданку, Миля розповів мені свою одіссею:
— Як розійшлись ми тоді, пристав я до купців татарських, пограбованих. Хоч не все в них і пограбували — гроші вони сховали в землі, в наметі. Припрошували вони мене до себе, бо боялися грабіжників. І подумав я: поїв християнського хліба, давай скуштую поганського. І став їм у пригоді, бо таки спробували напасти на нас у степу комишники, але я лад своїм татарам дав, прогнали розбійників. То ж як минули Перекопську башту і прийшли в Крим, в улуси їхні, купці подякували мені й заплатили добре. Чи не вперше після французьких дукатів, за плавання по морю отриманих, мав я в руках стільки золота. І вирішив поваласатися по Криму, купці виклопотали мені у якогось дуже високого старшини ярлик на переїзди ще й листа подорожнього, і я помандрував на Козлов, далі на Кафу, ще раз подивився на море, але воно мене ні холодило ні гріло. І остирилося мені тамтешнє життя — немає горілки доброї, самі вина, немає балачки до душі: з татарами не набалакаєшся, бо й кепсько знаю по-татарськи; а свої там здебільшого в услуженії рабськім, а ті, що на волі,— дуже хитрі. В одному містечку, вже по дорозі назад, спізнав я жінку з оцього самого Коропа, Харитиною її звати, вона втрапила в неволю, поїхавши в гості до сестри під Полтаву. І хоч прожила в татарському брані чотири роки, так побивалася за домівкою, за донечкою своєю, за ріднею, так день і ніч плакала, що пожалів я її й заплатив татарину викуп з тих грошей, що лишилися. Татарин не дорого взяв, бо за тими слізьми й побиванням всяка робота валилася в неї з рук і користі з неї татарину було мало. Отож купив я ще коника та візка на двох колесах, і поїхали ми. Їхали довго, майже три місяці, й спізналися за дорогу ближче й, що гріха таїти, жили вшетечно. Себто, вона дужче призвичаїлася до мене, чи й так сказати — закохалася. І я трохи звик до неї. Але приїхали, і я по закону передав її чоловікові в руки. І раптом вона в крик, не хочу з чоловіком, хочу з тобою. Тут і моє серце трохи заниділо, але ж закон є закон. То вже потім я дознав, що й чоловік її хотів узяти шлюб з одною пристаркуватою дівкою, умовляли попа, аби повінчав, і той вже був завагався, а тоді таки відмовив. Воно й зрозуміло: важко чоловікові в хаті без господині, та й Харитина хоч і не вельми показна з себе, маленька, тендітна, а таки ж гарна. Отож вона й давай мене таємно вмовляти: втікаймо вдвох, і квит. Я довго не хотів, а потім здався: жінка просить, як не поступитися. І подалися ми тим самим возиком на Новгород-Сіверський, аби далі в руському краї сховатися. Але Харитинин чоловік зібрав погоню, й наздогнали вони нас біля Мезина й вернули її силоміць додому. І ухопила тоді мене досада, а за нею й злість, купив я жупанок польський, перекрутив вуса, перемінив і шапку, лишив возика, а на коника поклав сіделечко, й припхався вночі знову в Короп. Думаю, дери лико, як дереться — любись, поки тебе люблять. Де ще така дурна знайдеться… Та й злість же… Приїхав увечері, зустрівся мені козак, я й почав розпитувати про Харитину та про її чоловіка, як там та що, й видаю себе за ляшка. А той козак упізнав мене, тільки вигляду не подав, а був він родаком чоловіка Харитини, та одразу до нього. Коли б я хоч був сховався де-небудь, а то, дурний, в корчмі сидів. І мене любісінько попід руки з корчми та прямісінько до цюпи…