У хаті було добре натоплено, навіть жарко, на лежанці, звісивши ноги у вовняних панчохах та шкіряних капцях, сиділа немолода жінка в темній, насуненій майже на очі хустці. Й була більше схожа на чоловіка: обличчя вилицювате, з крутим підборіддям, великий ніс, ще й темний пушок над верхньою губою. Це й була Марія, про яку нам казав гетьман. Ми вклонилися, сказали, хто такі, звідки їдемо. На обличчі Марії не ворухнулася жодна рисочка, я навіть подумав, що вона глуха, повторив усе спочатку, й вона знову нічого не відказала, одначе по її очах я зрозумів, що вона почула все, роздумує. Врешті обізвалася густим, сливе чоловічим голосом:
— Немає молодого пана, поїхав у Лебедин.
— А Гнат? — запитав я.
— І Гната немає, він при панові. Будуть позавтра. А чого це ви роз'їздилися нарізно? — запитала.
— Нарізно з ким?
— Як то з ким? Був уже один сьогодні. Теж з Пітера, від гетьмана.
Я захвилювався.
— Звідки знаєте, що від гетьмана?
— Казав так.
— Як же… Не міг ніхто раніше за нас… А сам подумав, що, може, й справді гетьману вдалося послати ще когось і той гонець добувся поштовим трактом. Марія побачила, що я оглядаюся на челядника, котрий чипів у порозі, звеліла йому вийти. Челядник засопів і вийшов.
— Що хотів той гонець? — запитав я.— Чим довів, що від гетьмана?
— Показав цидулу, там написано: він — канцелярист гетьманський. І сказав, що їде від гетьмана, з Пітера. Гетьману потрібні якісь папери.
— І ви їх дали? — шарпонувся я.
— А хто мені ви, чого присікалися до мене?— суворо звела на переніссі важкі брови Марія. Я показав їй перстень Полуботка.
— Гетьман велів… Він сказав: ви знаєте все. Андрій, Гнат і ви. Пан гетьман у темниці пітерській. Марія зойкнула.
— За що ж його? Як це сталося?
— Об тім — потім,— мовив я.— Хто був той канцелярист? Що він хотів? Як його звати?
— Звати, здається, Ільком… Казав, щоб я показала папери…
— І ви показали?
— Це всі. Ті, що в малій скриньці. І в прискринку. Там — про господарство. Трохи паперів канцелярських… Я не давала, але він мене запевнив, що вони йому потрібні. Для гетьмана.
— Гад! — сказав Миля.
Ми обоє вже здогадалися, хто гостював на хуторі.
— Куди він від'їхав?—знову запитав я.
— А я знаю… Поїхав, і все.
— Тітко Маріє,— сказав я якомога переконливіше.— Він може вернутися. Не сам, а з царськими комісарами. На гетьмана плетуть сільце. Гетьман велів усі папери знищити. Спалити.
— Приїде Андрій…
— Знищити негайно,— обірвав її я.— Може, вони вже десь поблизу.
— Не знайдуть,— відказала Марія.
— Знайдуть. Це такі люди, що знайдуть скрізь. Там буде багато солдатів… І комісари, які вміють шукати. Навчені на те.
Марія посунулася з лежанки. Стояла біля вікна спиною до нас, думала, олійний каганчик, що горів на припічку, кинув на стіну велетенську розкошлану тінь.
— Там багато паперів,— сказала не обертаючись.— Є всілякі… Я мало тямлюся. Є навіть ще зі школи київської… Є кроничка роду їхнього, полуботківського. Він читав з неї. І ще одна кроничка про те, що було до нас, обидві його, власною рукою писані.
— Кронички і все, що не на шкоду пану гетьману, ми залишимо. А решту…
Марія повернулася обличчям до нас.
— Хоч повечеряйте…
— Не вадило б,—прогудів Миля.
Ми повечеряли холодною, в лою, бараниною з квашеними огірками та хроном. Потому Марія внесла великий олійний ліхтар, засвітила його й, обкутавши полою свити, ступила до дверей:
— Ходімо.
Ми перейшли подвір'я й зупинилися перед темною, приземкуватою кам'яницею. Марія передала мені ліхтар, а сама відмикала двері — спочатку відкрутила ключем дві шпуги, відтак ще одним витковим ключем одімкнула внутрішній замок.
Кам'яниця була без вікон. Марія зачинала за собою двері й засунула засув. Ступила кілька кроків і освітила низенькі, заокруглені зверху металеві двері. Знову передала мені ліхтар і довго брязкотіла ключами. Озвалася до Милі:
— Берися за кільця.
Двері відчинилися важко, з іржавим скрипом. За ними були сходи. Спустившись униз, ми довго йшли підземним хідником, котрий завертав то ліворуч, то праворуч, відімкнули ще одні двері й опинилися в продовгуватому льосі. Там стояли дві невеликі скрині, оббиті залізом.
— Оце ось,—показала рукою Марія на скриню, що стояла праворуч, й відімкнула два висячі замки, повісила ліхтар на цвяшок у стіні. Мовчала.
Страшно їй стало, шкода — не знаю. У мене в самого калатало серце.
— Дивися, одбирай, палити будемо разом,— сказала Марія.— Можеш сісти на ослінчика. І ти теж.
Тільки тепер я помітив біля лівої скрині два невеликі міцні ослінчики. Одначе ослінчика не взяв. Нагнувся й почав переоглядати папери. Вони були акуратно поскладувані в грубий папір — позав'язувані, їх було багато.
Розв'язав першу паку, в ній на жовтому папері шикувались стовпцями якісь обрахунки, біля них — незрозумілі позначки. Я не знав, що робити з тією течкою, відклав убік. Подібних течок було кілька. Й сьогодні не знаю, що то за папери й для чого їх тримав у такій глибокій схованці гетьман. Запитав Марію. Вона відказала:
— Не чіпай їх. Завтра приїде Андрій… Він тямить, що то таке.
У скрині зберігалося кілька течок з паперами Леонтія Полуботка, гетьманового батька, в одній надибав на Мазепині листи. Либонь, загрози гетьману ті листи не становили, Леонтій був з Мазепою в розмирі. А далі почали трапляти папки з листуванням Павла Леонтійовича з полковниками, генеральними старшинами, управителями маєтків. Кожна така цидула, навіть написана сільському старості, могла стати лихим свідченням проти Полуботка. Адже Рум'янцев збирає все: купчі, які хоче потрактувати як неправдиві, скарги селян, козаків, незалагоджені справи, супліки, навіть пасквілі п'яниць і просто зледачілих людей. Там, у Пітері, на чорні терези покладуть увесь вантаж.
Доводилося перечитувати все.
— Я тут сидітиму довго,— сказав Марії.— Може, й до ранку.
— Що ж, сиди,— погодилась вона.— Принесу тобі ще свічок. Тільки ж кажу — без мене нічого не пали.
Я знизав плечима. Вона, либонь, неграмотна, а наполягає, аби не палив нічого без неї. Може, хоче кудись переховати? Нехай палить при мені!
Марія прошаркотіла підошвами шкарбанів за двері. Кроки стихли враз.
— Чуєш, Іване, вона не пішла по хіднику, яким привела нас. Може, вона того?.. Здиміла. Чи на мітлі вилетіла? А нас замкнула…
— Не бридь ледачого,— гримнув я на Милю.— Десь тут є інший хідник. Коротший. Він веде просто в покої.
— А може, й не один. Як ішли сюди, я бачив ще двоє дверей, вони майже непомітні. Ти не знаєш, що там?
— Не велено знати, й не хочу знати. Сядь у кутку й не заважай. Покуняй.
— А палити тут можна?
— Пали.
З неімовірним хвилюванням читав тестамент Полуботка, писаний за тиждень до рокованої поїздки схвильованою рукою на одній стороні аркуша: “…Якову для подарунків і для прочого прибирання по тому акту весільному повинно п'ять тисяч із суми моєї оставлено бути і сукна андріївські…” І далі писано про інший, коштовний, але не великої ціни спадок, що кому належати має, про суми грошові великі не йшлося зовсім.
Ще раз вихоплюючись наперед власної оповіді, скажу, що в описі Полуботкового майна, зробленому царськими конфіскантами, куди були вписані всі маєтки, коні й корови, чарки, сережки, перстені, каптани та кунтуші, шматки парчі, атласу та штофу, коляски, горілки й наливки, грошей було нараховано вісімдесят чотири мішки, по двісті карбованців у мішку, двадцять чотири мішки єфимок, по двісті єфимок у мішку, і в сундуках тисяча сімсот карбованців та чотири пуди срібла. Це увесь власний статок Полуботка, зазначений у раніших його тестаментах, гетьманських грошей не знайдено ані шеляга, та сума мала бути вельми поважна, адже тільки те, що вдалося захопити Мазепі з собою до Туреччини, мало лічбу чотириста тисяч золотих.