Про постій вже знали всі.
— А що ти одписав київським ченцям? — запитав хтось лінивим голосом.
— А ось що.— Зашелестіло, либонь, писар дістав складеного аркуша й прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бідами і водночас помилувалася ладом письма.
“Ясний у Бозі преосвященний мосце отче митрополите Київський і Галицький, архіпастиру милостивий, в духу святому отче й добродію. Пан війт київський, будучи тут, у Глухові, повідав нам, що по всіх труднощах, які од військ великоруських місту Києву, усім без винятку громадянам тамошнім, навіть чорноризцям, чиняться, за єдину відраду милість вашого преосвященства маючи, жалібно ускаржився, що особливо слизько стало жити ченцям межигірським, солдати грабують їх на дорогах, не пускають у пущі, забирають собі дрова в лісі рубанії, витравлюють монастирські сінокоси кіньми своїми, отож жалосні будьте, ваше високе в Бозі превелебство, й содійте милість та одведіть руки злії,.
Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув:
— Ускаржився заєць зайцеві. Що той митрополит може вдіяти? Йому самому хвоста колодою прищемили. Написав би хоч київському губернатору.
— Уже писав,— ображено відказав Савич.
— Матимемо лихо з цим новим постоєм,— обізвався хтось лінькувато.— Розорять вщент край наш, пооб'їдають усіх до п'ят.
— У моєму колишньому полку в селі Лісківцях п'яний драгунський капітан з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря,— розповідав Савич.— Писар їх не впустив, капітан видобув шпагу, денщик — палаша, і почали штрикати в двері, а далі розбили вікно й влізли до хати. Писар ухопив лопату, що нею хліб у піч садовлять, шелехнув капітана, а денщик утік, покликав солдатів, драгунів, почали вони добувати хату. Писар довго одбивався, а далі бачить, що непереливки, дітей і жінку запхав на горище й сам туди виліз, і драбину за собою втягнув. Тільки тим і врятувався. А солдати забрали сало і все чисто з скрині, побили посуд…
— Будемо мовчати, поб'ють голови.
Я впізнав голос Полуботка.
— Писар з драгунами потім “учинили віру,,— оповідав далі Савич.— Драгуни поклялися на іконі, що не були в хаті, а писар, що нікого не бачив і ніхто на нього не нападав. Він бо теж боїться: спробуй доведи, що не він, а вони напали перші. їх багато… Й судитиме військовий суд.
— Дожилися, козаки,— густий, басовитий голос — Чужі суди нас судять.
— Ніхто нас не судить… Завели, неначе над покійником. Ми що, на похорони зібралися?
Я здогадався, що то промовляє гетьман. У голосі гнів, але не вгадати, на кого гнівається йогомосць — на старшин чи на драгунів.
— Чого заснув, кобзарю? Вшквар… Розвесели… Може, склав чи почув якусь нову?..
Загули бунти, жалібно задзвеніли приструнки, раз і вдруге, дужим голосом кобзар повів пісню:
Пожурились, милі браття,
Що на ногах кайдани:
Ой тепер-но ми, милі браття,
На вік вишній пропали.
Ой бери, пане, зброю й жупана,
Ще й коня вороного,
Тільки не бери в неволеньку
Козака молодого…
— Оце розвеселив! Кобзарі пішли… Скиглії… Йди пріч… Під церкву.
Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, ніс у правій руці. На його обличчі—страх,—гетьманський гнів не абищиця, але й іскорки вдоволення в очах. Либонь, вдоволення було більшим, аніж страх. Саме так я подумав. Людина — се міра. Міра багатства, страху, радості, підлоти, помсти, совісті. І все те в ній переколочене, перебовтане. Одного тіль-тіль, іншого багато. Часом людина може прожити життя і не знати, чого в ній більше. По-справжньому все проявляється в найбільшому щасті або в найбільшому горі.
Кобзар ішов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати страх.
У хаті — неприємна мовчанка. І враз чийсь догідливий голос:
— Викуримо по люльці, панове.
Перший, як і годиться, вийшов гетьман: сива, з величезною жовтою лисиною голова похилена, вуса відвисли, на обличчі все ще сліди вдаваного чи справжнього гніву.
Я перейшов на іншу призьбу, за причілок. Причілкове вікно також прочинене, з хати знову долітав гомін, тепер вже притишений. Голоси молоді.
—…Наш гетьман чоловік сумирний і добрий, за Україну стояти не вміє, хто не нападе, всі деруть… Нам би гетьманом чернігівського полковника, не так би він за Україну став і москалям її розоряти не дав. В його полку москалі волі не мають.
— Стати б усім сукупно… Вигострити шаблі… Тільки цей голос і упізнав. Він належав молодому Маркевичу, сину лубенського полковника Андрія Маркевича, рідного брата гетьманші. Йому всього лиш двадцять три роки, він один сидів серед поважних старшин, його батько найдовався в поході Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академії, одначе він старший від мене, скінчив її торік.
— Ет, розпатякалися… Всі сміливі за столом біля мисок. Полуботок — козак доброго клича. Але мають, мають москалі волю і в Чернігівському полку. Й донощики мають волю. Втямили?
— Чого б то не втямити… Жартуємо ж…
Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я підвівся й пішов стежечкою через палісадник. Заздрив Якову Маркевичу, його сміливості, але… й осуджував його, хоч розумів далеко не все, про що говорилося в хаті.
Переді мною розкривалося щось таке, куди навіть не намагався протиснутися думкою. Жив у іншому світі: де скрипка, де книги, де дрібні пригоди й велике нещастя, смерть моєї матері, але було й ще щось зовсім інше, лячне і неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на болоті, як голос з ночі, який лякає та кличе. Мабуть, саме воно й було справжнім, а все інше — то тільки порох буття. А з іншого боку — нащо воно мені, чому має мене вабити, що воно може мені дати, саме мені…
Знаю, всяка влада від Бога, намісником Господа на землі цар і його ведіння повинні виконувати всі. Цьому нас навчали наші професори, про це не раз казав у своїх божественних проповідях наш ректор Феофан Прокопович, наймудріша людина, яку мені доводилося бачити. Без царя ми б всі погинули, нас би підім'яли й понищили чужоземні народи, без царя ми не дали б собі ладу. Він єдиний думає й піклується про нас, як про своїх дітей. Так прорікав Феофан Прокопович, світоч вченості нашої, наш найбільший мудрець.
Повірити в нині почуте було важко. Та й чому воно має мене обходити? В мене є мої книги, є скрипка. І є бандура. Найліпше ж викинути все те з голови.
Я пішов на вереск музик, до помосту. І не впізнав його. Там чинилось щось несусвітенне. Вітер, вихор, заметіль… Танцювали майже всі парубки та дівчата. Танцювали в кружок. А посередині вертілася, крутилася, вибивала дрібушечки дівчина. Молодесенька-молодесенька і струнка, як тополька. Личко розчервонілося, очі горіли, дві чорні-чорнющі коси літали довкруги неї, не здавитися. А жовті сап'янці стукотіли, й витьохкували під ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубоніли, не дуданіли, а ахкали і заливчасте сміялися брязкальцями. В ту мить у коло до дівчини влетів ще один танцюрист — Яків Маркевич, і закрутився, завертівся довкола дівчищі. Чоботи в Якова з подзвоном — з срібними дзвінками, врізаними в закаблуки,— дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дівчина летіла, й одіж не встигала за нею, оголюючи білі смужки ніжок над чобітьми, руки її були граційно розкинуті, здавалося, вони пливуть у повітрі самі по собі. Музиканти закінчували зорьку й одразу переходили до катеринки, від катеринки до закаблуків, від закаблуків до жидівського триндика, якого танцювали з вихилясами, жартівливо.
За кілька кроків від себе я побачив дорідну, немолоду, але ще не зовсім зів'ялу красиву жінку в дорогому парчевому кораблику, зі складеними на грудях руками. Вона посміхалася гордовито й зачудовано. Гетьманша! Анастасія Марківна. Її знає в Глухові старе й мале. Як знають і те, що вона управляє гетьманом й почасти всім гетьманством. Милувала очима дочку, милувала племінника, пестунця, який і жив при гетьманськім дворі і якому вже виклопотала в гетьмана село Сварків біля Глухова, “вбачаючи знатного військового товариша Якова Маркевича до послуг військових здібності й надалі до оних його заохочуючи,. Так було написано в гетьманському універсалі.