— Що ж, Іване… Так і буде. Не всім шаблею махати… Я тобі потім скажу… Напевно скажу…
— А що ж він тоді робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи бойної. Хто краще, аніж ти, знає її,— полестив хитро.— Й того… Тримай його, сучого сина, в шорах, тримай…
— В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. І, може, таки вийдемо в козаки. Правда, Іване? — це вже до мене.
Я мовчав.
* * *
…Чомусь хрипіла на моїй скрипці басова струна. Я почав шукати їй строю, і саме тоді на ґанок вийшов пан полковник Полуботок, позіхнув і сів на лаву.
Був це статечний, повновидий, міцної високої статури чоловік п'ятдесяти семи літ, зодягнений у білу полотняну, підшиту на плечах шовком сорочку та голубі шаровари. Він вийняв з глибокої кишені люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срібній трубочці був, а кресала не було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кілька срібних монет, все це поклав на столик перед собою.
Зненацька на вулиці пролунав тупіт, понад тином прокотилася шапка з зеленим шликом, почулося тпрукання, і в дворі з вузлом у руці з'явився козак у жаркому, з опушкою, жупані; витираючи рукавом піт, він зійшов по сходах на ґанок, поставив вузол на стіл, розв'язав кінці пишної квітчастої хустки, з якої, неначе лебідь з піни, випірнув срібний глечик з накривкою. Козак облизав великі, як вареники, пересохлі губи й прогув:
— Пан гетьман прислав з узваром. Віншує й запитує про здоров'я.
Полуботок мовчав, вперто шукав кресало,— він міг піти й припалити люльку від вогню в печі, бо ж саме топилося, не йшов,— і козак враз гмукнув чи хоркнув з переляку — половину гетьманових слів розтрусив по дорозі й згадав аж тепер:
— Узвар з медом!
З медом, отже, гетьман запрошує на обід. Полуботок і далі нічого не казав, і козак нагадав:
— Його милість запитує вашмосці про здоров'я. Полуботок поклав на стіл люльку, взяв з купки срібних талярів один, великими і вказівними пальцями обох рук скрутив його, подав козакові.
Той узяв таляр, здивовано вертів у пучках:
— Його милість запитує вашмосці…
У цю мить скрипнули присінкові двері, на ґанок вийшла молода дівчина з розпущеною русою косою — Оленка, Полуботкова наймолодша (дві інші давно заміжні, два сини поодружувані), батькова пестунка, примружилася на сонце, неначе кицька, побачила коштовний глечик, підняла покришку.
— Як гарно пахне!
Взяла глечик і почала пити.
— Узвар від гетьмана!—значуще мовив Полуботок.— З медом!
— Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотілося… Ох і смачний.— Оленка поставила глечик на стіл.
Полуботок ледь-ледь повів на неї оком, хотів насварити, але враз подобрів очима, всміхнувся.
— Піди хоч косу заплети.
Оленка й далі стояла на ґанку, в тонкій білій сорочці, тонкій запасці, боса, сонце виціловувало дрібненьке муратиння довкола кирпатенького носика.
Козак переступав важкими чобітьми:
—Його милість запитує вашмосці…
— Я відповів, йди.
Козак повільно зійшов з ґанку. Брів через двір, обмітав високим споришем пилюку з чобіт, здивовано ніс поперед себе в долоні скручений в трубку таляр.
Його рот був широко розтулений.
— Що я скажу його милості?..
Охрім, котрий бачив і чув усе, кинув через плече:
— Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути.
Козак справді спробував розкрутити таляр, але в нього нічого не вийшло, похитав головою й пішов. Я реготівся.
Полковник врешті знайшов кресало і викресав вогню. Перший ковток диму від учора — неймовірна насолода, аж голова ледь-ледь медяється, аж пощіпує в грудях, другий — вже не такий, третій — звичайний.
Полуботок узяв однією рукою глечик, довго пив узвар.
— Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять? Кухар у нього німецький.— Витер чепурні, опущені вниз вуса.
Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими вухами, густим чубом, в якому посередині почала пробиватися лисина, голову й раптом нагнулася та поцілувала її.
Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокі, густі дугасті брови.
— Розходилася, куріпка.— І підвівся.— Йдіть, діти, чепуріться, прибирайтеся, їдемо до гетьмана в гостину.
— Всі? — здивувалася Оленка.
— Узвар з медом — отже, всі. Чи ти не хочеш побачити Уляну?
— Ой, хочу,— сплеснула в долоні Оленка.— Може, я ще встигну змити голову…
— Встигнеш,—сказав Полуботок.— Одягни й ти, Іване, козацького кунтуша, скинь цю халамиду. Вподобав ти її…
— Та ж зручна.
* * *
…Глухів — місто надзвичайно гарне, іноземні мандрівники кажуть, що воно набагато гарніше за Київ, у ньому багато церков та будинків, які милують око своєю довершеністю. Стоїть воно на пагорбі над річкою Есмань, обваловане й оточене палісадом, все вкупочці, ніби грудки ластів'ячого гнізда, отож і їхати в ньому, власне, нікуди, але регула велить їхати, а не йти.
Оленка, в білоносовому штофному кунтуші, в запасці з світлого штофу, з королевим цвітом у косах, пурхнула в ридван. Полуботок і я посідали на коні. Полковник був у святковому строї — в жупані з рясними ґудзиками, підперезаний дорогим поясом, на плечах — накидка, застібнута біля горла застібкою в камені, я — в новенькому кунтуші, котрий повідстовбурчувався на плечах, ще й не застібався на всі застібки, полковник не стримався й зауважив:
— Ти ніби стягнув його з когось…
Я зніяковів, густо почервонів.
Біля гетьманського двору — довга конов'язь, до якої коней в'яжуть по чину: до кілець позолочених, срібних, мідних та залізних. Полковник прив'язав свого сірого, в яблуках, румака до кільця позолоченого, я — до мідного.
На цій конов'язі й закінчувалася подібність мешкання Скоропадського до мешкань усіх інших, знаних на Вкраїні, гетьманів. Усі дотеперішні гетьмани — Дорошенко, Многогрішний, Самойлович, Мазепа — жили в палацах, у палатах, гетьманський двір Скоропадського дивував усіх, хто вперше його бачив.
Стояв він біля церкви Миколи Чудотворця й був з усіх боків обгороджений високим парканом, ворота хоч і брусові, а також прості, з хвірткою. На подвір'ї — кілька критих ґонтом хат, в кожній по одній або по дві кімнати з підлогою дерев'яною або цегляною, а то й без підлоги, печі кахляні — білі, зелені або кольорові, при світлицях сіни рублені, в світлицях — столи липові, лави соснові, вікна червоні, скла врамловського, з віконницями. В одній із хат — канцелярія та вітальня, де гетьман приймає відвідувачів та гостей, у ній стіни оббиті сукном і піч полив'яна.
Будинок гетьманші — окремо, й ще будинок для гостей — цілий хутір, в самому кінці двору — дві хати чорні, для челяді, й погріб дубовий з залізним шандалом на ланцюзі, і пекарня, й льодовня, і довга-предовга комора, і колодязь під дашком з колесом, обкованим залізом. А ще далі, за тином — хліви й конюшні, там стояли ридвани ковані, біля них походжали кучери в синіх жупанах. Біля кожного будинку — нужник з дощок, критий дранкою, від гетьманової та гетьманшиної світлиць до нужників вели криті переходи. Потім мені пояснили, що будівлі дерев'яні, бо місця тут низинні, холодні, а гетьман хворіє на застудні хвороби, любить тепло та сільський затишок. Справді, на подвір'ї можна було знайти чимало затишних куточків, скрізь по двору росли чепурні яблуньки або обстрижені в кружок невеликі липи й надили очі квітники: які тільки квіти не буяли на тих грядках, у які химерії не спліталися, гетьманша любила водити поміж грядок гостей, розказувала й пишалася, прикладаючи до губів рожеву шовкову хусточку. Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на півголови, не любив суєти, поспіху, не любив, коли до нього йшли з справами, він любив смачні узвари та тиху бесіду про дива світу, любив посидіти за широким столом у світлиці, з якої вигнано мух і віконниці трохи причинені. Лиха й напасті рідного краю боліли йому, але він вельми боявся підступів, доносів, на це подвір'я було нелегко потрапити.