— Трохи вмію співати. В хорі,— вибовкнув і зрозумів, що сказав дурницю,— Молитви знаю, читати вмію.— І враз мовби щось сяйнуло в моїй голові: “Алевенгок”. Псалтир, звичайно, вирішив не показувати.— Є в мене книга, дуже цікава. Можу продати.
— Книга? — здивувалися козаки.— Ану покажи. Я розв'язав торбину і дістав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих од люльок пучках книгу й так і сяк, не могли знайти її початку — вона була без палітурок і писана не по-нашому.
— По-якому ж це воно писано? — запитав таранкуватий, з лисиною на всю голову козак і для чогось пошкрябав нігтем по книзі.
— По-німецьки,— пояснив я.
— Поглянь, і сюди німець сягнув. Про що ж він розказує в цій книзі?
Вже охмолостався, почав пояснювати жваво і, як мені здавалося, зрозуміло:
— Книга сія про тіло людське, про його обсервації через мікроскоп…— і затнувся на цьому слові. Сам тільки двічі бачив мікроскоп у старшого лікаря академічного і раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нічого не зрозуміють, і намагався пояснити їм якомога краще.— Є така коробочка з скельцями, які збільшують. Ті скельця збільшують все в тисячу разів. Береш, скажімо, з голови волосину, кладеш на нижнє скельце, а бачиш голоблю…
— Го-го-го,— зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповідь за витівки штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосіб заробляє на хліб цех миркач.
Я захвилювався.
— Справді волосина здається завтовшки з голоблю. А якщо капнеш на скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, істот тобто, кругленьких і довгеньких, безмірно малої фігури. Капнеш оцту — вони всі одразу вмирають.
Козак, перестали сміятися, перезиралися.
— Ану прочитай… просто з книги,— сказав довгошиїй козак, вочевидь не вірячи, що таке може бути написано.
Я прочитав одне речення по-німецькому й одразу його переклав: “Тіло людське суть лузгою покрите, і лузга захищає його”. Бачив розгубленість на обличчі козаків і поспішив їй пояснити:
— Тут оповідається все про тіло, яке воно, з чого, і які його факціи А знаючи це, легше лікувати людину. Кожна частина тіла потребує своїх ліків.
— Покрите лузгою,— мовив, мовби про себе, лисий козак і помацав шкіру на руці.
— Лусочки ті такі маленькі, що їх простим оком не видно,— розтлумачував я.— їх видно тільки під мікроскопом.
— Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охріме, як у карася,— кинув третій козак, і всі вони засміялися. Засміялася й шинкарка, яка стояла в дверях шинку. Я розумів, що не треба було показувати цю книгу та читати з неї, одначе було пізно.
— Мда-а, мудраційна книга,— сказав довгошиїй козак.— Не нашого, знать, розуму. А що, коли б оце лемішки під цю саму мізорскопу кинути, га, хлопці? Може, і в ній тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я подивлюся на твій товар.
Козаки реготілися, аж луна йшла понад річкою. Хихотіла й шинкарка.
— Шкода, що її, лемішки, не лишилося. Дай, Хтодорко, спудею кваші, може, в ній тих тварюк менше, повтопли.
Хтодорка чомусь не поспішала, й козак мовив з притиском:
— Дай, не шкодуй, я заплачу.
Хтодорка винесла кухоль кваші й скибку хліба.
Я жадібно з'їв хліб і випив квашу.
— Насип йому, Хтодорко, кваші ще,— знову вимогливо мовив козак, і шинкарка, хвилину пом'явшись, пішла та винесла ще один кухоль кваші. Тепер мені кваша не засмакувала, була якась гірко-кисла.
Подякував козакам, подякував шинкарці, поклав книжку в торбу й пішов.
У дорозі в мене розболівся живіт, напала бігачка, а далі почало вивертати шлунок. Різало немилосердно, неначе там полосували гострою бритвою. Я зрозумів, що козаки позбиткувалися наді мною: кваша була прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотіла мені її давати — немає небезпечнішої їжі, як несвіжа кваша,— козаки знали, що кваша зіпсована й наказали нагодувати мене нею. За віщо вони наді мною позбиткувалися, думав я? За мою невдатну вченість, беззахисність? І яка то втіха, що людина буде мучитися, страждати… Адже це гріх від Бога. Вони не почувають гріха і докорів совісті? Вони знають, що це для них мине безкарно, а до чужих страждань їм байдуже… Мене вразило, що в світі існує таке нічим невиправдане зло, така несправедливість, яка робила сам світ мовби надщербленим. Виходить, люди не такі, як я про них думаю? Світ не такий? Наді мною потішалися бурсаки, спудеї, але то були дитячі кабеші, часом злі, одначе там не було осмисленої гріховної зумисності, там були гра, буяння сил, молода дурість, яким при бажанні і вмінні можна протиставати те саме, наді мною позбиткувалася мачуха, але її кривда хоч була поясненна, а цієї кривди я не міг зрозуміти.
За кілька годин хвороба стермосувала і витіпала мене до краю. Я лежав під кущиком глоду при дорозі й стогнав, і по тому стогону мене знайшли вівчарі. Їх було троє — отагас і двоє пастухів, отагасові років п'ятдесят, двоє підпасичів молодші. Всі троє в просмолених полотняних сорочках, у постолах, за собою волокли довгі канчуки. 3 ними було четверо курт — короткохвостих кудлатих собак темної масті. Пастухи привели мене до ярка, до свого куреня, й дали попити якогось настою, а тоді скип'ятили в казанку води й запарили якогось зеленого зілля та дали напитися ще раз. По недовгому часові біль у животі стих, я лежав умиротворений, геть знесилений, безмежно вдячний цим людям. Я не знав, як висловити їм свою вдячність, та більше вони не звертали на мене жодної уваги, сиділи довкола багаття, варили куліш, мовчали. Вже як зварився куліш, перемовилися про якийсь “шльонський штиб”, та про царський указ, з того я нічого не зрозумів, вже пізніше довідався, що цар Петро, поїздивши по заграницях, вирішив усе життя у своїй державі перевести на іноземний лад, отож наказав усі вівці в державі винищити та завести шльонські. Де їх брати, за які гроші купувати, в указі не писалося, просто там розповідалося, які хороші шльонські вівці та погані наші й дурні наші вівчарі, бо не розводять шльонських овечок. За те, що не дотримувалися шльонського штибу, потім влетіло багатьом українським старшинам, особливо наказному гетьману Полуботку, а отари просто винищували. Отож вівчарі й бідкалися.
Цей клопіт мене не обходив, та й, як я вже сказав, майже нічого не зрозумів з перемови вівчарів, думав про те, який незбагненний цей світ, який хисткий і непевний. Двічі за один день в одному й тому краї я побував на двох кінцях кладки, першого разу незнайомі мені люди нізащо тяжко позбиткувалися наді мною, а другого такі ж незнайомі люди, так само не сподіваючись з мене ніякого хосену, підібрали при дорозі, полікували, нагодували гарячою кулешею і вклали спати, накривши вільчурою — вовчою шкурою. Шкура тхнула неприємно, одначе я терпів, бо звідки було .цим людям знати що я такий гидливий, що виріс у великому місті й ніколи не доторкався до вовчої шерсті. Я взагалі тоді мало що знав, не знав, що людині ніколи не буває добре — хіба що на короткий час,— що їй судилося весь вік блукати поміж двох берегів і на жодному не знаходити собі остаточного місця. Якщо вона самотня, якщо в неї нікого немає, вона шкодує на свою самотність, на те, що ні з ким перемовитися словом, що ніхто їй не поспівчуває, а їй самій немає ким клопотатися, якщо ж вона обтяжена сім'єю і їй потрібно годувати дітей, і їхні, а також інших членів сім'ї — дружини, старих батьків, турботи та хвороби покладені на її плечі, вона в глибині душі, а то й уголос, скаржиться на долю, проклинає світ і годину, в яку народилася. Якщо дівчина мала вибір і віддалася за багатого, вона не цінуватиме те багатство й своє заможне життя, зітхатиме увесь вік по втраченому коханню; якщо ж вийшла заміж по любові, любов по короткому часові причахне, а злидні ввіп'ються в печінки, й вона зненавидить злидні, а відтак і своє кохання та того, кого кохала. І якщо навіть одружиться з багатим і по любові, то й те і друге теж незабаром стане буднями, і захочеться їй ще чогось, незнаного і небаченого. І може вона в якусь мить зробити легковажний крок, на що шкодуватиме все життя.