Улянина голова повільно опустилася на мережку подушки.
— Для всього свій час… “Час кохати і час ненавидіти… Час обіймати і час ухилятись від обіймів…”
— Ти ненавидиш мене?
— За що маю ненавидіти?.. Ти нічого не втямив. “Час народити…” Хвороба моя з того…
Я розгубився. Повільно сів у крісло й затулив обличчя долонями.
— Час… він нас обманув. Добре, що в тебе є путь… Важка, але праведна… А в мене… Час споминів. Хоч жити мені, скажу правду, не хочеться. Й не тільки через те, що за нелюбом. Скільки віддаються з приневолі, а живуть. Звикають. Я не скаржуся… Але… З іншого племені людина… З думками, звичаями… Й думки ті, звичаї, погорда — мов цвяхи… Й розмови… Лише про уряди, та коні, та гроші… А я… Ось і вчора… Він говорить, а я слухаю, як гуси ґелґочуть. Летять і ґелґочуть… Високо-високо.
Я подивився на Уляну з жахом. Нині надворі зима…
— Не бійся… Я при своєму розумі. Гуси — це зі споминів. З серця… Гуси — це ми… Ти, я, інші… Тобі ще летіти й летіти… Не втрап під постріл. Вчора Петро… Петрович казав, що вас усіх взято в Пітері до в'язання тюремного.
— Всіх. Опріч челядників. Тільки я вирвався. Й маю пильну справу… до Петра Петровича.
— Яку?
Я оповів.
Уляна довго лежала, заплющивши очі.
— Не дасть він… Себто, не дав би, якби й мав… Він любить наші вареники, борщі та галушки наші… І не любить порядки наші, людей наших. Листа того вже просили Жураковський з Нилом. Приїздили сюди. І Петро сказав, що його немає. А спалив у грубці наступного дня по їхньому від'їзді… Й реготівся… Не говори йому об тім нічого… Та що я кажу: втікай звідси мерщій, поки він не повернувся.
— Уляно, мені страшно…
— Що?
— Страшно… за тебе…
— За мене не страшися. Він… боїться мене. Лишень мене… І я не збираюся вмирати. Чуєш! Ще й потанцюю на банкеті життя. А що мені лишається? Побенкетую… Поїду в Пітер… Накуплю строїв французьких та німецьких… Намист дорогих… Не те що… Барометрум!.. Дзиґар нещасний, брехливий…— І вихопила з-під подушки барометрум й зі всієї сили пожбурила до порога. Жалібно дзенькнули скельця, коліщата та тиблики поскакали по підлозі.
Вбігла злякана покоївка, витріщилася на розбитий барометрум, на мене. Уляна ридала.
— Йди! Вижени його, Прісько!.. Це він… Чекай!.. Не жени… Вийди!.. Вийди пріч, я сказала!—Й потому, як Пріська вийшла…— Нагнися, Іване. Поцілуй мене — Не так, не в чоло… В губи… Тепер іди… Назавжди… Й нехай Господь благословить тебе і твою путь.
Неслухняними ногами я ступив за поріг. У голові гуло, наче в горні. Довго стояв у сінях, аж поки не прийшов до тями. Й прокляв себе. І все ж… мусив жити, сповняти волю Полуботка. Лише ця ниточка тримала мене тоді на світі.
…Була відлига, й стояли тумани великі над Посуллям, як ми під'їжджали до Лубен. У такому тумані не одразу збагнеш: чи то постать видніється попереду, чи мокра верба чорніє при дорозі, ще й пливе все перед очима — кущі, дерева, стоги на лузі, а то пливуть не вони, а туман, котиться без вітру по чорно-рудих травах. У тому тумані ми зачули гарматні постріли, вони гупали глухо, здавалося, хтось гатить довбнею по мокрому дереву. Але Милине вухо, призвичаєне до гарматних пострілів, розгадало їх: салюти пускають… Бувало пливемо в тумані, й гупне попереду, ну, зовсім близенько, й тоді шпарко повертаємо корабель, аби не зіткнутися з тим, що попереду. Й самі теж стріляємо час від часу.
Під'їхали ближче — стріляли на полковницькому подвір'ї. Мене це вельми стривожило, хоч і бачив, що люди тим не клопочуться, з хат не вибігають, в лози не втікають, отже, не ворог обліг славне містечко Лубни, а таки відгадав Миля — лунають салюти. Я на них не поспішав. Розпитався в одного господаря, в другого, й довідався, що в молодого наказного пана полковника — гості, й стріляють вже третій день. Але хто ті гості, дядьки не знали. Врешті натрапили на писаря з полкової канцелярії, і той оповів, що приїхав аж з Пітербурха, од самого царя пан з якихось великих чинів, на прізвисько Рум'янцев, і пан полковник приймає його з великими почестями. Тижнів три тому полковниченко Яків приймав іншого значного гостя — секретаря Малоросійської колегії з Глухова Івана Артельного, й теж віддавав йому салюти, й коня молодого дарував, і полювали вони з собаками гончими на зайців та лисиць на Засуллі, й влаштовували санні перегони та інші веселі грища. Либонь, пан полковниченко Яків перебуває у великій честі в нинішніх урядів обох столиць, коли його навідують такі гості.
При згадці про Рум'янцева, Миля аж губи склав трубочкою, щоб свиснути, одначе не свиснув, лише виразно подивився на мене. Отже, царський вивідних добувся сюди раніше за нас. Що це має означати: довідався він про щось і вже чинить вивід, має від когось доручення до лубенського полковника чи об'їздить всі полки підряд? Так чи так, але потикатися перед його очі ми не мали наміру. І не поїхали до постоялого двору, заночували в титаря, вдівця, у котрого були вже доросла, незаміжня дочка та син підпарубчак. Титар—бідний, дочка скапарила на вечерю лемішку, а півшматка сала приніс Миля, й ще він приніс пляшку горілки. Миля вицмулив її вдвох з титарем, і той розбалакався й повідав нам про життя лубенське, надто про пана полковниченка, на ту стежку ми з Милею раз по раз його наводили. Розповів, як нещодавно сталася у них у місті пожежа, загорілася хата. й вогонь перекинувся на сусідні хати, спалахнуло піввулиці, як гасили люди пожежу, а драгуни, котрі стоять у місті постоєм, замість того, щоб гасити, грабували людей, хапали все, що ті виносили з хат, якщо ж хтось не давав, того били. По пожежі люди вимагали від полковниченка позову проти драгунів, але він позову не подав. Коли б був його батько, вчинив би по-іншому. Полковник—чоловік строгий і не боязкий. Хоч також зажерливий. Оце недавно примусили вони з сином Свічку Лук'яна продати, сливе віддати задарма, свій хутір Короваї. Свічка охмолостався, спробував позиватися, але полковник нині в поході у фортеці Святий Хрест десь аж біля Перського царства. А син посилається на батька.
Я зрозумів, чому такими густими були салюти Якова Марковича — вони мають заглушити голос Лук'яна Свічки та інших скаржників.
У титаря ми просиділи цілих півтори доби, доки, таки ж під гарматні стріли, не від'їхав з Лубен Рум'янцев.
У суботу пополудні ми з Милею стукотіли мідним кільцем у нові, з башточкою, ворота полковницького дому. На стукіт відтулилося віконечко, в нього виглянула таранкувата пика з обсмаленими вусами. Пика гаркнула:
— Чого гамселите, наче на пожежу. Двері розвалите.
— Такі двері й тараном не розіб'єш,— сказав Миля.— Ми до пана.
— До якого? — зіщулила очиці пика.
— До молодого; пана Якова,— відказав я.
— А хто будете? — не вгавала пика.
— Сулима Іван,— дратувався вже й я.
— З Пітера,— додав Миля.
Не знаю, яким робом вирвалося в Милі оте “з Пітера”. Він вельми обережний, розважливий, іноді хитруватий, в ступі його не вцілиш, а тут дав хука. Хотів справити на челядника враження.
— Зараз,— долинуло вже з-за зачиненого віконця. Чекали ми дуже довго. Так довго, що втратили терпець і знову почали гатити кільцем у ворота. Але на наш стукіт ніхто не відгукнувся. Ми стукотіли ще кілька разів — і кільцем, і руків'ями шабель, і чобітьми. Десь у глибині двору валували собаки, знялося і втихло якесь тупотіння, але відгуку ми не почули.
Врешті знову брязнуло віконце, в ньому появилася та сама пика.
— Пана немає вдома.
— Відчиняй! — процідив я крізь стиснені зуби.— Я — з столиці.
Забрязкотіли важкі дерев'яні цюцики, відчинилась маленька фірточка. Поруч була велика, різьблена фіртка, нам відчинили маленьку, в яку доводилося заходити низько зігнувшись.
Я відштовхнув челядника, який стояв біля сінешних дверей, зайшов у сіни, звідти — до світлиці. Посеред світлиці, обіпершись рукою об стіл, стояла Оленка, чи то розгублена, чи то злякана.