* * *
Мені здавалося, що я дуже багато побачив у Пітері, я дивився широко відкритими очима й тільки потім зрозумів, що не бачив нічого. Блукав, немов сліпець, який бреде по вибитому худобою тирлі й думає, що прошкує по зеленій оболоні. Зате мене, виявляється, бачили тисячі очей. Ми всі сліпці в цьому світі, бредемо, не знаємо куди, йдемо туди, куди нас штовхає випадок долі, і всі ми розділені на тих, які підглядають за кимось, і тих, за якими підглядають, на тих, які чигають, і на тих, на кого чигають. На мене, на всіх нас чигали повсякчас, вдень і вночі. Я лише потім зрозумів, чому на наш двір ходить стільки калачників, збитенщиків, квасників, шорників, всіляких інших людей, котрі самі набивалися в дружбу, пригощали дармовими горілками та винами, довірчо розпитували про наше життя-буття, про родичів до десятого коліна, про старшин, служників. О, якби підступ та зради мали свої запахи! Ними просмердівся б увесь наш двір. Одначе вони пахли заморськими тютюнами, пиріжками, квасом, вином. Я ж нудьгував за іншими запахами, нудьгував за іншими видивами — за Україною. Ніколи раніше не думав, що можна так сумувати за рідним краєм, що він снитиметься ночами, тривожитиме, мучитиме. Нічого він мені не дав, нічого я в ньому не доп'яв, а от же нудьгував безнастанно.
Мені снилися то Київ, то Глухів, то дорога в росохатих вербах, які поспускали віти до самої землі, а обіч дороги жито стіною, і в ньому волошки. Вітер гойдає жито, й зелені хвилі таємниче котяться до обрію, й у тих хвилях загубилася й моя доля, й якась моя одвічна таємниця, яка проростає з року в рік, і падає, підітнута гострим лезом, і проростає знову. Хововкає в житі перепел; невидимий, він теж таємниця, така сама, як і я, часточка Божого світу.
Мені опротивіло місто, в якому жив. Опротивіли його дива, його зваби, його прямі поземні і понебесні лінії. Щось у ньому було несправжнє, придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав виходити за ворота, сидів біля маленького віконечка з книгою в руках і думав. Щось зріло в мені, щось викільчувалося, я думав про наше життя в Пітері, про те, що сидимо не своєю волею, що й дома житимемо також не своєю волею, й щодалі, либонь, буде гірше, а що робити, не знає ніхто. Можливо, щось знає гетьман? Він зробився ще мовчазніший і стемнів лицем.
Зненацька увечері мене покликали до нього. Й попросили взяти з собою бандуру. Це — вперше од нашого приїзду в Пітер. Гетьман сидів, схилившись, біля грубки, яку називають голландською, й дивився на вогонь. Він не підвів голови, не відірвав погляду від вогню, а тільки мовив:
— Сідай.
Я сів і також, мов заворожений, дивився на вогонь, дивився довго, навіть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене.
— Бачу, тобі опіка вже не вельми потрібна,— нараз мовив.— Стаєш козаком. А батько боявся…
— Се путь не моя,— одповів.— Але іншої не маю.
— А хто знає, де наша путь? — підвів голову.— Ніхто. Проживаємо життя, а в кінці бачимо, що пішли не тією стежкою. Я також, Іване… Хотів стати вченим богословом… Вечорами сидіти під грушею з такими ж книжниками. А довелося… Ось навіть з тобою ніколи не погомоніли до ладу. Все справи та справи… Нудний я, Іване, чоловік.
Я подумав, що, либонь, він правий, і ще подумав, що нудні всі праведні люди. Неправедні люди, вони здебільшого й веселі, а ще ж брехливі, обвішані всілякими пригодами, перелюбами, мають що оповісти, вміють розкутурхати інших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо й мета їхня: здобути гріш, переспати з удовицею, випити на дармівщину. А коли в людини велика й праведна мета, згнічують її важкі думки, не дають забутися ні на мить. Праведну мету обстояти важко.
— Матір… не забув? Я похилив голову.
— Неземна вона була… Іноді-повеселіє… А тоді як затужить, засумує… Їй би в монастир… А вона сплодила тебе… Пробач… І любила безумно. А в сьому світі з великою любов'ю жити не можна… Любов — се печаль і м'ягкість. Ми всі, українці… з голубої глини.
— Про вас сього не сказати…— Й знітився.
— Життя мене довго та круто місило. От і став на сей пруг. Пробач… се не гординя — більше нікому… Ну, та гаразд. Заграй мені щось до серця.
Я давно не брав до рук бандури, не знав, що заграти. Тихо перебирав струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самі почали пісню:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
Ой гай зелененький,
Та помирає за Дунаєм
Козак молоденький.
А як став він помирати,
Став товариша прохати:
“Ой товаришу, вірний брате,
Та й дай отцю-неньці знати,
А нехай приїде за Дунай
Свого сина ховати…”
Ще я проспівав “Ой у лузі над водою калина цвіте” та “Прип'яв коня до пакола”, та враз гетьман рвучко випростався, попросив:
— Заграй про Нечая.
І я розпочав:
Ой з-за гори високої,
З-під чорного гаю,
Ой крикнули козаченьки:
“Утікай, Нечаю!” —
“Не бійтеся, не бійтеся,
Пани отамани,
Поставив я стороженьку
Усіма шляхами.
Як я маю, козак Нечай,
Звідси утікати,
Славу мою козацькую
Марно потеряти?” —
“А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собі коня в сідлі
Для свого звичаю.
А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собі шабелечку
Та під опанчею!”
Він так і сидів, високо підвівши голову, ліва брова звелася круто, й таким запам'ятав я його на все життя.
…Ой як стисне козак Нечай
Коня острогами,
За ним ляхів сорок тисяч
З голими шаблями,.
Ой не дбали вражі ляхи
На козацьку вроду,—
Рвали тіло по кавалку,
Пускали на воду.
Не скажу, що я співав того вечора гарно, щось мені муляло, щось мене долягало, але коли співаєш одній людині, та ще ту людину любиш, співаєш особливо, мовби передаровуєш їй пісню з осмутою власної душі, і пісня завжди здається новою, незнайомою, й хвилює обох.
І ще попросив мене гетьман заспівати про отамана Матяша. Либонь, він радився сам з собою, виважував у душі свій важкий рішинець. Бо ж пісня весь час вертала його до того самого:
Козаки, панове-молодці,
Небезпечно ви майте,
Козацьких коней із припона не пускайте,
Сідла козацькії під голови підкладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалеко тут земля татарськая…
Ще тільки я почав співати пісню-думу про Матяша, до світлиці зайшов Іван Романович, канцелярист, який приїхав від війська з Коломаку, за ним Чарниш та Савич, а по хвилі суддя гадяцький Григорій Грабянка, писар полку Черніговського Іван Янушкевич, наказний полковник стародубський Петро Корецький і останнім — Микола Ханенко. Він щільно причинив двері, либонь, знав — більше ніхто не має заходити. Старшини неквапливо сідали на лавах, декотрі повитягали люльки, понабивали тютюном, але не палили.
Я скінчив грати, запала мовчанка. Гетьман підвівся, а тоді усміхнувся, поклав мені на плече руку:
— Спасибі, Іване. Гарні пісні, й гарно ти співаєш. Скільки в нас таких хлопців на Україні! А пісень скільки! Не загине Україна, житиме, вірю в те всім серцем. Немає такої сили, котра б могла вбити пісню й землю таку. Вбили Нечая, вбили Морозенка, а вони живуть, у піснях живуть, у хлопцях цих живуть, і житимуть у дітях їхніх. Себто, у наших дітях і внуках. І все, що ми робимо нині… аби пам'ятали… Аби прийшли… По нас.
Я втямив, що сказано це було не тільки мені, а всім, хто сидів у світлиці.
Хвилю помовчав.
— Сідай і ти, Іване, чого підвівся. Тут лише свої люди. Будемо радити раду.
* * *
Була неділя, двадцять третя седмиця по п'ятидесятниці, Івана Милостивого, на все життя я запам'ятав її й те, що вона саме Івана Милостивого. Ще з суботи знали, що підемо до церкви Святої Тройці, отож понаваксовували чоботи, подіставали нові жупани та кунтуші, курці повитрушували крихти тютюну з кишень. Церква Святої Тройці — на майдані біля колегій, вона дерев'яна, з широкою відкритою дзвіницею, на якій дуже багато дзвонів, ще й невеликі куранти, котрі кожний квадранс — чверть години — грають “Господи, помилуй”. І вельми мелодійний передзвін лине понад містом від дзвіниці, той передзвін любить цар і майже завжди ходить слухати Божу службу до Святої Тройці.