Я розглядав усі ці будівлі, неначе збирався купити якусь із них. Цікавість—то головна сутність мого єства, через неї часте вскакую в халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я — самітник, моя душа здебільшого оповита смутком, і крізь той смуток вона дивиться на світ. Тяжко пережив смерть матері, так тяжко, що по тому світ мовби одмінився для мене. Мати помирала двічі й обидва рази кликала мене до смертного ложа, її передсмертне веління виконували. Перший раз я приїхав, і матері полегшало, вернувся в Академію, а за місяць мене знову покликано. Я вперше бачив, як помирає людина, до того ж це була найдорожча мені людина, вона одна розуміла мене, вчила молитов, вчила бачити в Богові не тільки найвищу силу, а й порадника, вірного друга, не штовхала, як батько, на дороги трудні, мирські, а вказувала дорогу до Бога. Тільки з ним, а не з батьком, нині раджуся. Водночас побачив, якою мізерією є людське життя і як може принизити людину смерть. Мати хворіла кілька місяців, зовсім не вставала з ліжка, схудла на скіпку. Останній час мати приймала їжу тільки, коли годував її я сам, ковтала через силу, жаліючи мене,— я плакав, просив її,— і потім сказала, що їй знову полегшало, і я повірив, поїхав у Київ, а то вона не хотіла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене вернули з дороги вже до мертвої матері.
* * *
…Був четвер, планета Меркурій, трагічна планета, догорала свіча в хлібові, на лаві зітхали родичі, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут і вже десь далеко-далеко), розквитавшись з світом. У хаті стояла задуха, якась особлива, яка буває тільки там, де лежить мрець. Потім матір поклали на стіл, я поривався до неї і чомусь боявся її, боявся сісти на лаві, де вона щойно лежала, боявся не матері, а самої смерті, яка, здавалося, могла навіть через віддалений дотик перейти на мене.
Тоді вийшов у широкий, оступлений хлівами, конюшнями, коморами, клунями.двір, а далі в сад. Цвіли в місячному сяйві мертвим цвітом сливи, шуміли млинові колеса на греблі, витьохкував у березі соловей, і десь співали дівчата. І пронизав серце той спів, стислося воно з болю й туги, в ту тугу вп'ялася ще якась інша, нез'ясненна; світ такий великий, такий гарний, тривожний, кличний, вабливий і лячний, жорстокий, минущий. Що збувається в ньому? І що не збувається? Не збувається нічого? А соловей витьохкував, а місяць плив великий, ясний, віщий. І мені так защеміло серце, що вже не чув ні шуму млинових коліс, ні солов'їв, тільки дивовижну сумну мелодію в собі. Сльози капотіли з очей, і туманився виднокіл, не було в тих сльозах скарги на Бога — Вітець Небесний вже двічі зберіг мені життя — один раз, коли хворів на гарячку, а другий, коли погнався за вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, і проганяв його лозиною, й таки прогнав, потім розповів матері, а мати поблідла й сказала: “Боже милосердя пролилося на тебе,. І були скорбота по матері й нез'ясненна тривога, і було мимовільне запитання, що таке життя.
Ховали матір у п'ятницю, під дощем, і в усіх обличчя світилися прикованою радістю — зима була малосніжна, дощ чекали давно. А я дивився на їхні обличчя й ненавидів усіх.
З батьком порозуміння не знайшов. Може б, і знайшов, але батько женився вдруге, і мачуха, як більшість мачух у світі, зненавиділа мене, бо ж прагнула, аби всі добра Сулимів перейшли до її дітей. А старший, та ще набагато, син від першої дружини — то загроза немала. Вона не спробувала й на крок наблизити мене до себе, підглядала за мною, нацьковувала на мене батька, й через те я волів не приїздити додому.
На перших роках навчання в Академії був у мене товариш, такий самий, як і я, несміливий, ніяковий хлопчик, ми міцно потоваришували, усамітнювалися від інших спудеїв, розігрували вдвох сценки з Святого письма, з творів древніх авторів, розуміли один одного з позирку, з покиву пальця, але зненацька той товариш, Миколка, захворів на сухоти, і його забрали додому. Я не знаю й понині, чи він живий. Мабуть, помер.
Отже, ще не сягнувши дорослого віку, зазнав тяжких втрат, спізнав через мачуху, через товаришів-спудеїв жорстокостей світу й жив самітником, поклавши раз і назавжди триматися подалі од всіх його ваб і несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й награвати самому собі на скрипочці або ж, заплющивши очі, мріяти про те, що вичитав з книг, а також щиро та віддано молитися Богу. Слугував йому духом своїм, розумом своїм, і Бог замінив мені матір і товаришів та приятелів. Проймали сумніви, що черпав силу для віри в книгах, в Святому письмі ж сказано, що віра— в серці, а не в словах; кріпка вірою людини може бути й неграмотною. Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вірить світлом розуму, а не мерехтінням тьми. Світло розуму вливається в світло віри, я знав усі діяння апостолів та багатьох святих і свідомо наслідував їх. І позасвідоме наслідував матір, добру, покірну Богові, сердобольну, задуману та запечалену. Вона завжди щось наспівувала, але чомусь співала тільки сумних пісень. Поралася по господарству (батько тоді був тільки сотником, та й не любила мати сидіти, склавши руки, до праці ж звична, саме на її дитинство, на дівоцтво припали найтяжчі роки Полуботків по Мазепиних факціях на них), я тупцяв біля неї, на вулицю майже на ходив, од неї перейнявся спочутливістю до покаліченої пташки, зламаної галузки, від неї в мені сумний спів та щира молитва.
* * *
…Гостей зустрічав управитель — господар двору регіментського, розводив по хатах: старшин — до гетьманської, білу челядь — до хати гетьманші, молодь — у дальній кут двору до хати гостьової, перед якою білів свіжотесаний поміст для танців. Гостей прибуло чималенько — генеральний осавул Іван Судима, генеральний суддя Іван Чарниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Яків Лизогуб, київський полковник Антін Танський, миргородський — Данило Апостол, глухівський сотник Мануйлович, багаті глухівські пани Пироцький та Богаєвський, кілька значкових та кілька бунчукових товарищів — майже всі з родинами. В дворі стояли гомін, пересміхи, перегуки.
Парубки та дівчата стовпилися довкола новенького помосту, там витинали цимбали, скрипка та два бубни. Один з них дудонів, а другий тьохкав брязкальцями, а тоді починали дудоніти обидва. Однач, парубки та дівчата чомусь не йшли до танцю. Крутилося тільки дві чи три пари, та й то мляво, мовби знехотя. Чи то не обсвійчилися, не перезнайомилися, чи то ніяковіли — все-таки гетьманський двір. Оленка кудись запропала, окрім неї, я тут не знав нікого, танцювати не вмів; потинявшись трохи поза спинами, підійшов до хати, в якій обсілася старшина, сів на призьбі. Вікна в хаті були повідчинювані, отож я чув усе, про що там гомоніли.
Старшини спочатку вели мову про справи господарські: про недавній ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сінокіс, побідкалися на сушу, глухівський сотник Мануйлович мовив, що суша неспроста, треба б пошукати відьми, це вона зашила жабі рота й зашила дощі, у нього вже є на приміті одна молодиця, кілька чоловік підтримали його, але Полуботок кинув коротко “Суєвір'я,, і всі вмовкли, перевели розмову на інше.
Савич, Полуботків шуряк, розумний і хитрий, як майже всі писарі, тільки надміру балакучий, оповів про недавню поїздку до Києва й сказав, що, як на його око, при нинішньому оскуднінні Київ якось мовби злиняв, особливо монастирі, надто Межигірський, у якому доживають віку запорозькі діди. Старість тих дідів і калік гірка, Запорожжя, яке утримувало їх своїм коштом, поруйноване, а козацькі державці бояться давати гроші, оскільки на січовиків упав гнів монарший, упав та й учавив у прах земний. Біля самого монастиря став на постій полк московський і чинить ченцям усілякі шкоди.
— І зі Скальського монастиря також приїхали ченці, просять слушної детермінації, щоб їм повернули грунти, які забрав за Ворсклою майор Греков,— оповідав Савич.— Ускаржилися вони до бригадира в Котельву, а той звелів усі копці монастирські знести й покопати нові, собі землю забрав. І сагу, й півбайрака, купленого ченцями в лукинських жителів. А на тому тижні отримав я реляцію про постій на Україні ще двох полків драгунських новим чином — ротами, порціями і раціями.