— Та ще сьогодні пив. З поручиком Сибірського полку. В тій самій корчмі…
— Брешеш! — гримнув я.— Пан Яків лежить хворий.
— Він ще сьогодні з конюхами лошака-стрижака вчив,— зупинився посеред дороги Миля.—Там, у корчмі, його старший конюх і куренчиків двоє.
Мабуть, я мав вельми розгублений вигляд, бо Миля засміявся.
— Од чого б це він міг заслабнути так одразу? — Пошкріб величезною п'ятірнею потилицю.
Я вже знав, чого заслаб Яків. І чому не навідувався в Глухів, і чому не слав своєму тестю подарунків — птушок — тетеруків та рябчиків, запольованих у власних лісах. У моєму серці клекотів гнів. Ми зайшли в двір. Челядниця покликала мене до господи, Милю — до челядницької.
— Сподіваюся, горілки мені дадуть? — мовив Миля.
— Дадуть,— запевнила челядниця.
Спершу я взагалі хотів не йти на полковницький двір, але потім мене пойняло дивне почуття. З тої миті, як довідався про Яковове боягузтво, ба — зраду, перестав поважати його, знав, що вже ніколи не зніяковію перед ним, не позаздрю йому.
Та й хотілося розпитати в Оленки про Уляну. Знав здружилися Толсті з Марковичами вельми.
Мабуть, за ті кілька хвилин я дуже одмінився, це помітила й Оленка.
— Щось з тобою, Іване, сталося? — сказала.— Якийсь ти… Ну, не розберу який.
— Такий, як і був. Хвороби мене не беруть, і магнезію мені не доводиться пити.
Оленка почервоніла до кінчика носа.
Обідали ми в наріжній кімнаті, і хоч за стіною покашлював Яків, почувався вільно, невимушене, в мені справді щось одмінилося, я мовби викупався в живій воді й став зовсім іншим. Я не боявся нікого, насамперед самого себе, всіх отих засторог, які зринали невідь з чого, а найперше від думок про всілякі темні сили. І коли Оленка повела оповідь про двох лубенських упирів — живого та мертвого,— один з яких, мертвий, п'є людську кров, я запитав:
— Де він?
— Живе десь там, під старими млинами… Для чого ти запитуєш?
— Щоб побити його.
Звичайно, я не збирався ставати на бій з упирями, бо, опріч всього, знав, що їх немає, вони — суть вигадка темних людей, але коли б довелося виказати свою хоробрість, пішов би вночі до тих млинів.
Оленка сполотніла й пильно подивилася на мене. Ми обідали довго й пили вино волоське, й на моє прохання стоянець того вина Оленка послала Милі. Аж у кінці обіду я повідав Оленці, що її батька, пана гетьмана, покликано в Пітербурх, і це її вельми стривожило та налякало. Я заспокоював її й пообіцяв, що обов'язково поїду з паном гетьманом до північної столиці й надсилатиму їй звідти вісті. Вперше ми розмовляли.з нею про гетьманський уряд, московські постої та Московію, про те, що чекає в найближчий час наш край. Оленка мала знати правду, яко дочка гетьмана, знати, що обстоює її батько, бо я вже здогадувався, що Яків туманить їй голову брехнею. Я сказав Оленці, що пан Полуботок супротивиться Малоросійській колегії, бо ж вона хоче понищити наші давнини, наші вольності, що цар хоче прибрати всю Україну до рук і завести в ній панщину. Вже й судити самі себе не можемо, й торгувати, з ким хочемо, й книжки видавати свої, й тільки ті, які нестеменно московські, он і всіх спудеїв правобережних з Київської Академії, у якій і я мав честь навчатися, вигнано, з тисячі спудеїв лишилося сто шістдесят один, нових спудеїв з правого берега Дніпра до Академії не приймають, і вже над нашим військом у походах настановляють тільки московських начальників, і що всі наші звичаї цар хоче перемінити на німецькі та московські. Цар намагається забрати з гетьманових рук всю владу, й, коли люди побачать, що в гетьмана влади немає, побіжать з доносами один на одного до московських урядовців, що вже й почалося. Отож гетьман опирається щосили, розсилає свої універсали й велить розбирати справи тільки своїм судам. Поки Петро не мав такої, як нині, сили перед Полтавою, та й після неї, обіцявся тримати український народ у милостях, яких “не має жоден народ у світі”, саме так сказав, і обіцявся, що воєводи “не будуть інтересуватися до українського населення, військо матиме над собою своїх проводирів і без великої потреби їх не посилатимуть у походи”. А тепер он щороку десятками тисяч женуть козаків на Ладогу, під Дербент, де вони гинуть, як мухи.
— Ти сама поглянь, як зубожів, як оскудів люд наш, як його розорюють московські постої і побори непосильні, подивися, скільки в нас калік і старців… Он у ваших Лубнах вся церковна паперть обсипана ними, як горохом…
Оленка слухала, і її очі поймалися смутком.
— Я ніколи не думала про таке, і Яків мені нічого не розказував. Все про птушок своїх, та про зайців, та про свиней поросних. Вчора водив мене їх оглядати, й тавра свої ставив на свинячих вухах… А ти, Іване, такий розумний.— І раптом вона заплакала: — Ой, таточку мій, таточку. Боюся я за нього.
— Йому іншої путі немає,— сказав суворо.— І мені теж. А ти… нічого такого Якову не кажи…
— Він — муж мій…
— І однаково не кажи. Батько його з Меншиковим батуринців побивав. І в походах він увесь час з царем, цар вельми прихильний до нього. А Яків… Хіба випадково він захворів, довідавшись, що я приїхав од пана Полуботка? Він відає про все.
— А я думаю, чому ми в Глухів перестали їздити… Все в Ніжин та Ніжин. Той Толстой такий потурмак…
— А Уляна?..— запитав, мліючи в душі.
— Змарніла. Богомільна стала.— І враз звела на мене очі.— Я все знаю, Іване… Але ж ти, мабуть, вже забув?..
Слухав, як б'ється в грудях серце, як шугає у вухах кров.
— А якщо не забув?
— Воля Божа… звершилася.
— Хіба Божа? Царева…
— В церкві…
— Не треба, Оленко. Я все розумію…
Оленка відпила маленький ковточок вина.
— Тобі потрібно закохатися… Клин клином…
— У серце клин не вбивають.
— А добра чому свої не вимагаєш?
— Спочатку не хотів. А тепер нема коли. Ось трохи вщухне…
Наступного дня ми від'їжджали. Оленка провела нас за ворота. Я тримав у поводі коня, вона йшла поруч. Ми почували якусь особливу сув'язь, особливу близкість, нас пов'язували ті самі думки, та сама таємниця. Ця ниточка, тонка, невидима нікому, була міцна, як сталевий ланцюг.
— Я знаю, що в батька пильна охорона,— сказала на прощання Оленка,— сердюки там усілякі й інші козаки, але… але пообіцяй мені бути при ньому й охороняти особисто.
Я пообіцяв.
Мій кінь з місця взяв скоком.
* * *
Сам не відаю, чому не розповів гетьманові правду про Якова, сказав, що він хворий. А про Ґалаґана розповів. Гетьман мовчав, тільки низько схилив голову.
У моїй голові роїлися думки про те, що не варто було кликати Ґалаґана, погромника Січі, одначе не сказав нічого. Кликали всіх. Я, Борзаківський, Биковський, Рубець, Ханенко, Лагович, довірений канцелярист Іван Романович,— всі ми два тижні не злазили з коней. Гетьман хотів, щоб чолобитну цареві підписала вся генеральна старшина і всі полковники, сподівався взяти одну чолобитну з собою, а з другою вирядити поважну депутацію. Одначе чимало старшин не приїхало, вигадували всілякі відмови, прикидалися, як і Яків Маркович, хворими. Ґалаґана Полуботок таки вимусив приїхати (“сим універсалом ознаменую і грізно наказую”), пославшись на те, буцім на того є дуже поважна скарга; Ґалаґан приїхав, але, довідавшись, що скарги немає, одразу й ударився навтьоки. Загубився десь під Черніговом Лизогуб, бунчужний генеральний, будував монастир і відгородився монастирською стіною, не приїхав і київський полковник Ганський і ще чимало. За декого підписувалися — хто сміливіший — наказні, судді, значкові та бунчукові. І думав я… Що ж страхає, що гне в дугу цих мужів зацних… Адже чимало їх прославилися на полях ратних, відомі своїми подвигами бойними, не раз важили життям. Важили життям! Либонь, на полі брані подвиг видимий усім і смерть швидка; а тут, під теплим ліжником, віч-на-віч з своїми думками та сумнівами, важко виборювати себе в себе ж таки, по крихітці, по дрібочці витискати з серця страх. А ще ж поруч жінка та діти й добра, які не охота втратити. І шепчуть у вуха дві сторони, одна, що все це справа ризику гідна, й інша — справа ця більшою мірою сумнівна, ніж здобутня. І якось так воно ведеться, що той, другий голос чутніший та переконливіший.