Горить свіча – Володимир Малик

З п'ятнадцяти тисяч полонеників, що вирушили з Києва, залишичася в живих ледве половина. Інші своїми кістьми позначили скорботний шлях на схід, по якому вслід за ними судилося піти в неволю іншим тисячам.

Жадігер вступав у Бату-сарай з низько опущеною головою. Не як переможець, у якого радісно на серці, а як злочинець, якого жде неминуча кара.

— Краще б ти мене не витягав з ополонки,— похмуро кинув він Добрині наступного дня після пригоди на Дону.— Ох, краще б ти мене не рятував! Що ж скаже мені Саїн-каан, коли дізнається, що квадрига, якою він хотів прикрасити своє місто, назавжди втрачена? А що скаже Менгу-каан? Та він живого місця не залишить на моєму тілі! Ох, краще б ти сам провалився, перш ніж витягнув мене на люту погибель!

Стояв полудень, коли валка вступила в Бату-сарай. День був сонячний, безвітряний. Тріщав лютий мороз, видушуючи з очей сльози. Незважаючи на це, всюди вешталися люди. З галасом, зі схвильованими покликами до валки від юрт, що простяглися рядами зі сходу на захід, по засніженій рівнині бігли жінки, дітваки, шкандибали старики. Кожному хотілося побачити військову здобич, що свідчила про перемогу монгольського війська, розпитати про родичів — хто живий, хто загинув, де зараз знаходиться військо?

На якийсь час сторожа, оточена співплемінниками, забула про полонеників, і Добриня з Янкою та Іллею, ледве тримаючись на ногах від голоду та втоми, байдужне дивилися на цей строкатий галасливий натовп, що ґелґотав, як розтривожена зграя гусей, на незліченні копички юрт, над якими вилися сизі димки, на безладно розкидані дерев'яні та кам'яні новобудови на узвишші, звідки долітав перестук сокир, різномовний гомін рабів та різкі окрики наглядачів.

Раптом Янка неголосно скрикнула:

— Боже! Дивіться!

Вона показала в протилежний бік.

Там по втоптаному снігу, нахилившись, брели невільники. Було їх чоловік двадцять чи тридцять. Тужачись зі всіх сил, вони довгими міцними вірьовками тягнули товсту дубову колоду. Два вершники-наглядачі нагайками підганяли їх.

Звичайно, колоду було б легше і доцільніше тягнути кіньми. Та не це вражало. Вражав вигляд невільників. Худі, зарослі, обідрані, вони здавалися вихідцями з того світу. У багатьох крізь лахи просвічували сині ребра, дехто був без шапки, без чобіт чи постолів — їхні ноги були обв'язані якимись ганчірками, а двоє чи троє нещасних взагалі не мали на тілі нічого, крім якихось недоладних штанів, пошитих із різномастих шкурок степових гризунів — мишей, байбаків, тушканчиків, а на ногах — личаків, сплетених із рогози.

Янка схлипнула.

— Боже! Та це ж справжнє пекло! Невже і нам доведеться отак?

Добриня обняв її за плечі, притиснув до грудей, ніби хотів закрити від жахливого видовища, що раптом постало перед ними. Для нього неволя не була дивиною, та тут і йому, бувалому, відібрало мову. Що він міг сказати? Безперечно, така доля ждала і їх. Рано чи пізно, але ждала.

Ілля стиснув кулаки. Обличчя його спотворилося від гніву.

— Ну, я не доживу до такого стану! Ні, не доживу! Уб'ю якого-небудь гада, щоб і мені заподіяли смерть! Янка схопила його за рукав.

— Братику! Що-бо ти мовиш!

Та Ілля не відповів: несподівано увесь напружився, витягнувся, очі округлилися, а погляд мовби завмер — втупився в невисоку постать жінки, що поволі вилазила з критих кошмою саней.

— Маріам! — прошепотіли його зблідлі вуста. Потім він хрипко вигукнув: — Маріам!

Жіноча постать випросталася, миттю повернулася на той поклик.

То справді була Маріам.

— Ілля! — зойкнула вона.— Ілля! Любий! Вона метнулася до нього і впала йому на груди, забилася в глухому риданні.

До неї вже біг підстаркуватий наглядач-візничий. Але ні Маріам, ні Ілля не бачили його. їм так було багато що сказати одне одному! Так хотілося наговоритися!

— Маріам, ти жива!

— Жива, любий. І ти живий! Слава Богу!

— Тебе везли в санях? Отже для якогось хана?

— Для Менгу,— і сльози знову хлинули з її очей.

— О Боже!

— Я не житиму! Я заподію собі смерть! Тут візничий шарпнув дівчину за плече, замахнувся нагаєм.

— Іди! А то…

Ілля і Добриня схопили його за руки, навперебій почали вмовляти його, щоб почекав, дав перемовитися словом. Та наглядач був невблаганний.

— Побачить джагун — і їй, і мені перепаде! — і потягнув дівчину до саней.

— Маріам! — Ілля схопився за голову, відчай знову спотворив його схудле обличчя.— Маріам!

— Я знайду тебе, Ілля! Знайду! — гукнула Маріам, але тут же її голос обірвався: візничий запхав її в халабуду і опустив важкий полог.

Валка знову рушила. Всі йшли мовчазні, пригнічені. Ілля ступав як мертвий, ні на кого не дивлячись. Янка прихилилася до нього і погладила йому рукав.

— Бідний мій братику! — прошепотіла ледь чутно.— Як тобі важко! Як важко нам усім!

Незабаром їх знову зупинили. Наглядачі спішилися і почали швидко відлічувати бранців по десятках і заводити у глинобитні не то сараї, не то хати без вікон — хизари, обнесені високою, теж глинобитною, огорожею.

Після ясного сонячного дня в хизарі було темно. По обидва боки від проходу лежали очеретяні мати, посеред приміщення, у великих череп'яних посудинах, схожих на велетенські миски, але з дірочками по боках, жеврів жар, від якого йшло трохи тепла і світла, а ще більше — чаду.

Кияни — а було їх десятків три чи й чотири — згромадилися при вході, з острахом розглядаючи похмуре, непривітне приміщення, що відтепер мало стати їхнім житлом.

Прибулі мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом біля жаровні підвівся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос:

— Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди — хто перед нами! Клянусь шаблею старого Кончака — це орусути! Кляті орусутські свині! І як їх багато! Нам і самим тут ніяк повернутися, а їх привели на нашу голову, щоб вони хлебтали з нам сорбу з однієї миски, щоб дихали одним повітрям! Не допустимо цього! — Він виступив наперед, худий, чорноголовий, і підняв угору кістляві кулаки.— Ану, геть звідси! Хіба не бачите — хизар переповнений! Шукайте собі притулку деінде!

Добриня, що лише один з киян добре розумів половецьку мову, промовив:

— Але ж, чоловіче, ми прибули сюди не по власній волі. Нас силоміць притягли сюди, в неволю, і ввіпхнули в цей свинюшник!

Кістлявий розлютувався ще більше:

— Свинюшник! Ви чуєте, люди,— свинюшник! Це наш хизар! Ми зліпили його ось цими руками! — він затряс перед носом у Добрині чорними кулаками.— А ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тісно — ідіть собі геть!

Кияни мовчки топталися біля дверей, їх виганять з цього темного, тісного, але все ж теплого приміщення. Мунгал, що привів їх сюди, вже зник. Куди ж їм? На мороз? На сніг? Ночувати ще одну ніч надворі? Терпцю уже немає…

Закипаючи гнівом, Добриня підвищив голос:

— Чоловіче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не самі зайшли сюди — нас привели! Та й ніч уже — мороз лютий, сніг. Добрий господар і собаку не вижене з хати, а ти людей виганяєш… Ми сю ніч переночуємо тута, а завтра побачимо, де опинимося. Буде так, як господарі скажуть, татарове…

— Не пущу! — вереснув половець і пішов на Добриню з кулаками.

Але тут з дальнього кутка підвелася ще одна постать — пролунав ще один голос:

— Замовкни, Ільясе! Я хочу слово мовити…— І запитав миролюбно: — Хто ви, люди? Звідки?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: