За командирами, після широкого інтервалу, йдуть прапороносці. Теж втрьох і теж похмурі. Прапор, піднесений навскоси вгору, обвис на безвітрі.
Потім великий інтервал, і йде один, стрункий і блискучий. За ним йде батальйон, поділений на квадратики… Знову інтервал — в ньому командир — і знову батальйон… Знову… Знову…
Це батальйони повертаються з муштри.
Особливо вражає екіпіровка. Всі солдати, як і командири, одягнені в нові довжелезні шинелі, в сталеві зелені шоломи з ременями під підборіддям, взуті в дебелі чоботи, обчепляні протигазами, флягами, набійницями, лопатками саперними… Сонце пече немилосердно, а колона ніби демонструє проти нього. Сіро-сталеві чотирикутники, складені ще з менших, сунуться ритмічно й глухо, ніби машина. Тригранні багнети рушниць, взятих «на ремень», миготять блискавками, вистрілюючи без звуку то вліво, то вправо рядами. Нове сукно шинелів дає лише прямі і ламані лінії, й від того солдати видаються механічними. Ці механічні солдати крокують тяжко, втомлено і, може тому, грізною ходою. Бронзові лиця понурі, знеособлені, — полаковані потом, припорошені пилом, — приведені до одного знаменника. Вони такі суворі, ніби йдуть на якесь справді велике діло чи на неминучу колективну смерть… Проходять чота за чотою по випаленій сонцем площі і вливаються в горло такої ж випаленої сонцем вулиці, засипаної присохлим цвітом, лушпайками пищиків та живосилом обдертим листом акацій.
В повітрі вичувається щось незвичне, як близькість грози чи бурі… Від цього відчуття в Ати загоряються очі якимось зухвалим блиском.
А відділи йдуть і йдуть… Далеко викидають тяжкий, кований чобіт наперед під приглушене й апатичне «три-чотири» старшини… І дивним було, що вони не співають.
А вже як останні шереги пройшли, коли колона втягала свій «хвіст» у розпечену сонцем вулицю, коли останній солдат чи командир несподівано повернувся й помахав до Ати рукою, — хтось впереді задзвенів високим і меланхолійним тенором на всю свою досаду й невисловлений жаль:
Копав же ж я й криниченьку
Неділеньки й дві.
Любив-кохав дівчиноньку
Людям, не собі…
Ой, жаль, жаль!..
Пісня вдарила раптом так, підхоплена безліччю голосів, насталених досадою й журбою, що здавалося, з акацій посипався останній цвіт, а дітлахи позстрибували з парканів і повибігали з дворів, і побігли табунцями поруч солдатських чот і роїв, збиваючи босими репаними ноженятами додатково пилюку з запорошених пішоходів; вони повикидали свої пищики й облишили забави — ця забава видалася їм куди цікавішою і кращою.
Пісня ще довго гриміла десь в сонних вулицях міста, й ще довго було чути старшину останньої чоти, що тепер особливо налягав на горло: «Ать!.. Тва!.. Ать!!.»
Потім все затихло, лише ген над золотими банями Собору навально кричали й шугали несамовито в синьому небі наполохані стрижі.
Ата й її супутник якийсь час дивилися в спорожнілу вулицю.
— І що ви на це скажете? — нарешті запитав юнак досить стурбовано.
— Вам краще знати, — промимрила Ата й раптом весело засміялася без видимої причини.
— Тобто? — здивувався юнак. — Що це значить?
— А це значить, — примружила очі Ата, — що мені сьогодні найбільше сподобалося з усього баченого — це як кружляв отой орел!.. Решта — юринда. Пішли! — раптом звелась вона на ноги.
Взуваючи сандалі, вона ще якийсь час дивилася пильно в бік цвинтаря, взувала сандалі повільно, ніби нехотя, довго обтрушувалась; потім взяла в руку брилика й рвучко обернулася до міста. Юнак теж взувся, взяв портфеля, обтрусився — і вони пішли.
Пройшли Старокиївську вулицю й вийшли до Зеленого озера. Тут Павло раптом схопив Ату за лікоть.
— Гля!..
Понад озером крутим берегом йшла дивна людина — боса, простоволоса, сорочка на грудях розхристана й рукави закасані. Вона йшла з якимсь маленьким хлопчиком. Обоє вони несли в руках жмути білих водяних лілей з довгими батогами… Перехожі озиралися на простоволосого мужчину. А він собі йшов помалу й нікого не бачив, ні на кого не зважав, ніби цілий світ для нього не існував. Лише існували лілеї й хлопчик, — і це й був увесь світ.
— Ба-ач, куди він ходить, — прошепотів Атин супутник злорадно і насмішкувато. — А ми його… півдня… звідти виглядали… Гм…
Ата не чула. Вона дивилася пильно на чудну людину й аж наче поривалася побігти за ним, а щоб не побігти, вхопилася за Павлову руку. Минувши озеро, людина щезла в перевалкові, а Ата все дивилася їй услід.
Потім повела рукою по чолі, зітхнула з полегкістю (так ніби з радості, що утрималась і не побігла, а чи так, ніби мета її сьогоднішніх цілоденних шукань здійснилася) і весело зашагала до міста. Вона мурмотіла (воркотіла) якусь мелодію. Й крізь мелодію:
— Ви помітили, товаришу Павлику?
— Що?
— Який він здоровенний… — ?
— І як він милувався хлопчиком і лілеями?!
Примітка між двома розділами:
В цій повісті спочатку одпищать пищики, а потім відбудеться стільки подій, що вони, здається, ніяк не можуть вміститися в періоді між цвітінням жовтих акацій і легендарним цвітінням папороті одної з горобиних ночей. Але то лише так здається.
По-перше — акації ж цвітуть кожного року.
По-друге — чим виміряти час між цвітінням акацій і казковою квіткою папороті?!
І по-третє — у людській душі події в часі зсуваються так само, як стільці в просторіні.
Нарешті ж, дорогий Читачу, — розказавши про пищики, ми вертаємось трохи назад, коли цвітуть проліски і квіти — мрійні конвалії, перші кульбаби, а з ними і дикий терен.
II
«Геллади карта, Коцюбинський…»
Геллади карта. Коцюбинський.
На етажерці лебідь.
Оце й уся моя кімната.
Заходьте коли-небудь!..
— Не можна!!. Не можна!!.
Хтось у сінях, ніби зумисне поспішаючи на таке дівоче запрошення, зашамротів, а тоді застукав у двері. І зі стуку вичулося, що в сінях мужчина. Ата злякалася. Вона зовсім не збиралася нікого запрошувати, а декламувала про себе цей вірш, цю улюблену строфу з вірша, так собі, знічев’я, задумано порядкуючи біля свого писемного бюрка, щось добираючи із стеклярусу[3] й сухозлотиці. Була вона вдягнена не для гостей, як удома, — в своєму хатньому строї — в стоптаних капцях набосоніж, у скромненькому латаному халатику, скромно зачесана, як отака собі бідненька Попелюшка з казочки. Вірш відповідав її душевному настроєві, й вона його деклямувала, відповідаючи ним на якесь своє глибоке затаєне бажання, може, навіть когось справді серцем чекаючи; але це її дівоча таємниця.
На етажерці не було ніякого лебедя, не було й карти Геллади в хаті, була просто мрія, задума, невловимий смуток, глибоко захована невловима іскра чекання… а кого — це інша справа. Одначе коли б навіть з’явився той, кого вона, може, й мала на увазі, вона так само закричала б відрухово:
— Не можна!!. Не можна!!!
Двері були закриті на защіпку, як завжди, передбачливо, одначе дівчина підбігла навшпиньках і вхопилася ще за клямку, щоб була гарантія, що двері не відчиняться.
Поріг її кімнати не переступав жоден мужчина, кімната її була неприступна навіть для найближчих товаришів праці — хлопців, лише для дівчат. Це всі знали. І ніхто з хлопців не наважувався приходити до неї з візитами. Кого ж це принесло? Її кімната — це її святе-святих, це частка її інтимного світу, і ніхто в неї не сміє заглядати, особливо ніхто непрошений. Хто ж це добувається?
В сінях знову зашамротіло, потім кашлянуло мужським густим басом і знову постукало. Уперто так, настирливо, владно. Не йначе, як міліція або фінінспектор, або, чого доброго, може, й НКВД. Удати, що немає вдома — пізно. Спитати «хто?» — теж не випадає, бо ще якась там холера подумає, що вона боягузка або конспірується. Та й хто вдень перепитує крізь двері «хто там?». Поморщившись з досади, Ата щільніше звела поли халатика й відкинула защіпку… і услід за цим протягла надзвичайно здивована і в той же час надзвичайно нелюб’язно, з тією дівочою нелюб’язністю, з якою гарні й горді дівчата часом трактують пристаркуватих, докучливих і небажаних своїх залицяльників: