Маруся Богуславка – Іван Багряний

— Чого ж вони нічого не вкинули? — прошепотіла огірчено Ата до Харитона.

— А що ж вони туди вкинуть, дочко?

Ата озирнулася, ніби хотіла когось хапати за поли й звеліти: «Кидай!», — показавши на мисочку. Але нікого не було. Людей ніби вітром здмухнуло. Й не тільки слухачів «Морозенка», а й взагалі все рухливе людське море. Поки вони слухали «Морозенка», в цей час, ніби на знак чарівної палички, хтось моментально перемінив декорацію, й перемінив усе дійство. Там, де було людське море, — порожнеча, лишилось оголене «морське» дно, а на тім дні, ніби коралові горбочки, рябіли лише ряди «продавців» з їхнім «крамом», розікладеним на розстелених ганчірочках, шматках ряднини, рогожках, а то й просто в пилюці. Та ще стовбичили міліціонери, раптом здемасковані відпливом, показавшись усі разом — скілько ж їх є! Ця картина нагадує морське дно, а ще краще нагадує викошений раптом і вигребений дочиста луг, де лишилися тільки сліди від покосів та кущики некошених червоноголових будяків — міліціонерів в червоних кашкетах.

Людське море зникло, щезло, розвіялось. Порожнеча. А в тій порожнечі деренчить фальцет:

Виходіла на беріг Катюша…

І вторить йому захрипла гармонія. Ата ступнула до діда й поклала руку на гармонію, ніби затуляючи тій «Катюші» рота:

— Годі, дідусю… Відпочиньте.

Дід схаменувся. Послухав — тихо, значить базар скінчився, — покірно звів міх гармонії докупи й опустив руки. Дослухався до голосу, що повторив «відпочиньте», й підвів на той голос порожні очиці, ніби хотів побачити ту, що їй цей дивний, такий юний голос належить. І посміхнувся, ніби справді вглядів. Аті стало страшно погляду тих порожніх очиць, аж одвела очі набік, але вони (очі її) повернулися назад, перемагаючи страх.

Обличчя у діда, як у справжнього, традиційного кобзаря, народнього менестреля, отого Перебенді, як його ускрізь малюють: волохаті сиві брови, сліпі очі, велике чоло, пооране зморшками мудрости й життьової утоми, сиві вуса й голий череп, лише з пуком сивого ріденького волосся на самій маківці, розвіваного вітерцем.

— Навіщо ви співаєте цю «Катюшу», — промовила Ата тихо, досить-таки огірчено. — Хіба ви інших не вмієте?

Дід посміхнувся, але нічого не сказав. Ворушив бровами, піднімав їх високо, здивовано й ніби іронічно, ніби ними казав: «А хіба ти не чула?» та «І чого ти доскіпуєшся, дитино?» — Але з уст не пускав і пари. Дослухався до спорожнілої площі, де стовбичили міліціонери, і це дослухання було досить красномовне, хоч, може, дід і не мав на думці нічого подібного. Справді, що він міг мати на думці? Мовчанка. Ата сіла на колодці поруч з дідом і провела пальцем по старих перламутрових клавішах гармонії: «Кобза!» — буркнула насмішкувато і досадно. Дід знову нічого не відповів, знову поворушив зморшками чола й високо підняв брови — чи здивовано, чи огірчено, а чи знов іронічно. Мовчанка.

— А як ваше прізвище, дідусю? — питає Ата вкрадливо, лагідно так. Мовчанка. Дід повертає до неї очиці, ворушить бровами, ніби той великий нічний метелик поводить крильцями, хоче спурхнути і не летить, — нічого не каже. Ата зітхає, тоді дід ворушить губами й повертає очиці до сонця, й каже тихо, зломано ніби:

— Гусаков…

Ата аж скинулася здивована, знизує плечима, потім криво посміхається. Сліпий дід якимось дивом угадує її здивування й посмішку, зітхає й каже, так само дивлячись порожніми очицями на сонце:

— Був, дочко, колись Гусаком, та став Гусаковим…

— А то ж чого?!

Дід мовчить якусь мить, дослухається до зовнішнього світу всім своїм єством, застібає гармошку, либонь, збираючись уже йти, а застібаючи, каже:

— Та так… Як була колись у нас перепись… давно-давно… так тоді й зробили ще мого діда «Гусаковим»… А був він Гусак, так його, й його батька, й батька його батька дражнено споконвіку… Так, бач, прийшли пани й все перейначили — з Свердла зробили СвердлОВА, з Орла — ОрлОВА, з Гусака — ГусакОВА… Та й стали ми так панами…— дід посміхається скорбно, скептично й починає чіпляти гармонію на плече. Ата розуміє, що дід тим дає знати, що розмову закінчено, вона встає й, ніяковіючи, кладе в його мисочку 20 копійок. Дід пильно дослухається, як брязнула тихо монета в мисочці, потім шарить тремтячою рукою, знаходить мисочку й притискає її до грудей, щоб тая монетка не випала, підводить кудись очиці зовсім не в той бік і каже тихо:

— Спасибі, дитино…

Ата задкує помалу, а дід, заховавши монету, сидить якусь мить, ворушачи устами. Потім помалу зводиться. За ним зводиться й його кудлатий пес, з ковтуном на хвості. Звівшись і тримаючись за стовп, дід повертається лицем на схід на дитячий голос — звідти біжить малесенька дівчинка, замурзана й простоволоса, — поводатарка, значить. Вона підбігла радісна, але перед чужими людьми враз згорнулась, як колючий їжачок, знітилась і зиркала спідлоба: дід помацав її за голівку, погладив ніжно, потім сперся рукою на плече й вони пішли, — дід, пес і дівчинка.

Ата теж обертається і йде. Їй ніяково. Ніяково, бо що таке двадцять копійок! Харитон бурчить ревниво:

— І що ви з таким дурним дідом встряєте в розмову!

— Чому ж дурним, Харитоне Григоровичу?

— Бо дурним… Прізвище йому перемінили!.. Всім дурням прізвища перемінили, звісно! Розумний не дався… От мій дід! Як був мій дід Кулик, так і я Кулик!

Ата сміється. Вона сміється з Харитонової просто-лінійності й віри в добру волю, що, на думку Харитона, фактор рішаючий і головний завжди й повсякчас. А тим часом… А тим часом буває так, що й не питають ані думки, ані волі, якщо вірити тому ж таки «дурному дідові»…

* * *

З базару вони йдуть через міський парк.

При вході до нього ви-и-исоко мерехтить дзеркальна земна куля, на щоглі. Куля велика, мабуть з метр в діаметрі. Моря на ній викладено з шматків люстра, материки з кольорових черепків різних, СССР — з червоної емалі. А на тій червоній емалі той, хто робив її, мабуть, зумисне утяв штуку: взяв і на півдні тієї емалі, десь між Дніпром і Доном зробив біле колечко, а в нього встромив червоний прапорець з серпом і молотом, а під колечком написав — «Н а ш е». Всім цей суперпатріотизм митця сподобався. Начальству ж він сподобався особливо. Звісно — їхнє місто, це пуп землі. Центр. Головна точка. Виправдання ж а чи логічна мотивація? Будь ласка: оскільки ця земна куля стоїть в їхньому власному місті, то чи не мають вони права позначити на ній точку, де саме вона стоїть?! Навіть треба би було й парк там намалювати. І навіть намалювати, як у тім їхнім парку стоїть сніжно-білий (гіпсовий) бюст Сталіна на мармуровому п’єдесталі по один бік входу до головної алеї, а по другий бік — Шевченка (мармур, звичайно, мальований на фанері). І тільки те, що ті бюсти не можна намалювати на тій земній кулі в великому масштабі, стало на перешкоді здійсненню такої гарної ідеї самого голови міськради.

Ата й Харитон сідають на старезній дубовій лавці під старезною липою перед круглим, осяяним сонцем, майданчиком супроти головної алеї й трохи відпочивають. Після такої вранішньої «фіззарядки». Ата дивиться на високі ялини, на розложисті клени, на зяблика, що стрибає по доріжці в сонячних плямах, й сидить задумана, — згадує ту людську шалену біганину, згадує крутію чутих слів і вигуків, шибеничного гумору, калейдоскоп неголених облич, химерних прізвищ, пісню про «Морозенка», історію з «Гусаковим»… А Харитон чертить щось паличкою на пісочку.

— Називайте мені… — каже Ата раптом. — Що?

— Прізвища.

— Та які? — дивується Харитон, спантеличений таким «наказом».

— А взагалі. Всі, які знаєте. Тутешні… Називайте!

— Ага. Ну, добре… — і Харитон починає бубоніти, як псаломщик у церкві, ніби читає «Апостола»: …Мегера, Пидоря, Легеза, Колот, Бойко, Черевик, Чоботар, Гилимей, Дідич, Гопка, Кобка, Перебийніс, Лойко, Ловикота, Гречка, Путря, Одуд… Ну? — зупиняється він.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: