Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx485 Кб8883
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2630 Кб10397
Це соціально-психологічний роман із елементами детективу. Створений класиком української літератури Панасом Мирним (1849 – 1920) у співавторстві з Іваном Біликом (1845 – 1905). У ньому психологічно переконливо розкривається трагічна доля правдошукача, борця проти приниження людини, соціальної несправедливості, який став злочинцем, "пропащою силою". Події відбуваються на тлі широкої правдивої картини українського життя XVIII – XIX ст. На ній особливо виділяються жіночі образи. Майстерно описані напружені ситуації, інтригуючий сюжет сприяє тісному переплетенню соціальних та інтимно-особистісних ліній роману. Твір було заборонено в царській Росії, тому вперше надруковано у Женеві. Він став одним із найвидатніших реалістичних досягнень європейської прози XIX століття.

Панас Мирний 

Хіба ревуть воли, як ясла повні

    (Роман з на­род­но­го жит­тя)

    

Частина перша

    

Польова царівна

    

    Надворі вес­на вповні. Ку­ди не глянь - скрізь роз­вер­ну­ло­ся, роз­пус­ти­ло­ся, зацвіло пиш­ним цвітом. Яс­не сон­це, теп­ле й при­яз­не, ще не вспіло на­ло­жи­ти па­лю­чих слідів на зем­лю: як на Ве­лик­день дівчи­на, кра­сується во­на в своїм розкішнім уб­ранні… По­ле - що безк­рає мо­ре - скільки згля­неш - розісла­ло зе­ле­ний ки­лим, аж сміється у очах. Над ним синім шат­ром розіп'ялось не­бо - ні пля­моч­ки, ні хма­роч­ки, чис­те, про­зо­ре - пог­ляд так і то­не… З не­ба, як роз­топ­ле­не зо­ло­то, ллється на зем­лю блис­ку­чий світ сон­ця; на ла­нах грає со­няч­на хви­ля; під хви­лею спіє хлібо­робська до­ля… Ле­генький вітрець по­ди­хає з теп­ло­го краю, пе­ребігає з нив­ки на нив­ку, жи­вить, освіжає кож­ну би­лин­ку… І ве­дуть во­ни між со­бою ти­ху-таємну роз­мо­ву: чут­но тільки ше­лест жи­та, тра­виці… А зго­ри ли­не жай­во­рон­ко­ва пісня: до­но­ситься го­лос, як срібний дзвіно­чок,- трем­тить, пе­ре­ли­вається, зас­ти­гає в повітрі. Пе­ре­ри­ває йо­го пе­ре­пе­ля­чий крик, зірвав­шись уго­ру; заг­лу­шає до­куч­не сюр­чан­ня трав'яних ко­ників, що як не розірвуться,- і все те зли­вається до­ку­пи у який­сь чуд­ний гомін, ври­вається в ду­шу, роз­бур­кує в ній добрість, щирість, лю­бов до всього… Гар­но тобі, лю­бо, ве­се­ло! На серці сти­ха­ють не­го­ди; на дум­ку не лізуть кло­по­ти: доб­ра надія об­гор­тає те­бе доб­ри­ми дум­ка­ми, ба­жан­ня­ми… Хо­четься са­мо­му жи­ти й лю­би­ти; ба­жаєш кож­но­му щас­тя. Не­да­ром в та­ку го­ди­ну - аби неділя або яке свя­то - хлібо­ро­би ви­хо­дять на по­ле хліба об­див­ля­тись!

    Отакої са­ме по­ри, в неділю, після раннього обіднього ча­су,- тим шля­хом, що, звив­шись га­дю­кою, пос­лавсь од ве­ли­ко­го се­ла Пісок аж до слав­но­го ко­лись Ро­мо­да­ну,- ішов мо­ло­дий чо­ловік. "Не ба­га­то­го ро­ду!" - ка­за­ла прос­та сви­та, на­ки­ну­та на­опаш­ки.-"Та че­пур­ної вдачі",- од­мов­ля­ла чис­та, біла, на гру­дях ви­ши­ва­на со­роч­ка, виг­ля­да­ючи з-під сви­ти.

    

    Червоний з ки­ти­ця­ми по­яс теліпав­ся до колін, а ви­со­ка си­ва шап­ка з ре­ше­тилівських смушків, пе­ре­хи­ля­ючись на­ба­кир, на­тя­ка­ла про па­ру­боцьку вда­чу. .. Ішов справді па­ру­бок. На пер­ший пог­ляд йо­му, мо­же, літ до двад­цят­ка до­би­ра­ло­ся. Чор­ний шов­ко­вий пух тільки що ви­си­пав­ся на верхній губі, де ко­лись ма­ло­ся бу­ти ву­сам; на мов сте­саній борідці де-где по п'ялось тон­ке, як па­ву­тин­ня, во­лос­сяч­ко. Ніс не­ве­лич­кий, тон­кий, тро­хи за­гост­ре­ний; темні карі очі - теж гострі; ли­це дов­гоб­ра­зе - ко­за­че; ні ви­со­ко­го, ні нязь ко­го зрос­ту,- тільки плечі ши­рокі та гру­ди ви­сокі… Оце й уся вро­да. Та­ких па­рубків час­то й гус­то мож­на зустрітії по на­ших ху­то­рах та се­лах. Од­но тільки в цього не­аби­яке - ду­же пал­кий пог­ляд, бист­рий, як блис­кав­ка. Ним світи­ла­ся якась нез­ви­чай­на сміливість і ду­хов­на міць, ра­зом з яко­юсь хи­жою ту­гою…

    Парубок плівся по­ва­гом, по­зак­ла­дав­ши ру­ки на­зад се­бе; по­зи­рав навк­ру­ги своїми блис­ку­чи­ми очи­ма;

    іноді зу­пи­няв­ся й дов­го розг­ля­дав зе­ле­не нив'я. То зно­ву йшов; то знов ста­но­вив­ся де-не­будь на згірку- і знов ог­ля­дав по­ле. Ось пе­рей­шов і дра­ний місто­чок по­се­ред лук, на ни­зині, у балці. Під ним ще не зи­сох-ли вес­няні ка­люжі-аж зацвіли, по­зе­леніли: кум­ка­ють в них жа­би ра­но й вечір. От опшіквсь па не­ве­личкім горб­ку по той бік місточ­ка; став, обер­нув­ся ли­цем до йо­го; гля­нув на руд­ку, пе­ревів пог­ляд на крайнє жи­то. "Отже тут кращі хліба, ніж під се­лом,- по­ду­мав сам собі,- тут, ма­буть, сильніший дощ прой­шов…" Знов по­вер­нув­ся і ру­шив далі.

    Спустившись в до­ли­ну, по­вер­нув з кур­но­го шля­ху на обніжок-і пішов поміж зе­ле­ни­ми жи­та­ми. Ось підійшов до однієї ни­ви, на­хи­лив­ся, вир­вав при самім ко­рені пу­чок жи­та, гля­нув на йо­го, далі гля­нув на ни­ву,- і ли­це засвіти­лось од­ра­дою: "От де моя пра­ця,- не­мов ка­за­ли йо­го очі,- не мар­но пот­ра­че­на: во­на зро­би­ла з ме­не чо­ловіка, ха­зяїна!.." По­вертівши в ру­ках вир­ва­не жи­то, він ски­нув очи­ма на дру­гий бік межі; зно­ву гля­нув на свою ни­ву, на­че рівняв дві ни­ви між со­бою,- і про­мо­вив вго­лос: "Бач… на на­шо­му полі жи­то кра­ще, ніж у дядька Ка­бан­ця: моє та­ке гус­те та гон­ке, а в йо­го - лед­ве од землі одлізло -ни­зеньке, жов­те, зас­мок­та­не…"

    

    Не вспів до­ка­за­ти ос­таннього сло­ва,-чує: не­да­ле­ко, з-за жи­та, хтось співає… Він при­таїв дух; нас­то­ро­шив уші, слу­ха… Го­лос тон­кий, гнуч­кий, дзвінкий, так і роз­хо­див­ся на всі бо­ки: то роз­ля­гав­ся в ви­сокім прос­торі; то слав­ся по землі, по зе­ле­них жи­тах; то за­ми­рав од­да­ле­ки на по­лях роз­ло­гих; то вли­вав­ся в ду­шу якимсь несвідо­мим щас­тям.

    Парубок сто­яв, як за­ча­ро­ва­ний. Йо­му зда­ло­ся - він зро­ду не чув та­ко­го свіжо­го, гнуч­ко­го го­ло­су. У йо­го в очах засвіти­лась од­ра­да; ли­це про­яс­ни­ло­ся, на­че хто збриз­нув йо­го свіжою во­дою; сер­це затіпа­лось, не­мов хто до­торк­нув­ся до йо­го. "Хто б це?" -по­ду­мав він та й пішов на го­лос.

    Не встиг сту­пить де­ся­ти ступнів, як пісня стих­ла,- тільки од­на лу­на її бриніла ще над го­ло­вою у йо­го. Ще ступінь, ще… за­ше­лестіло жи­то, за­ко­ли­ха­ло­ся, не­мов у йо­му щось бор­са­лось, би­лось… Ще хви­ли­на - і з жи­та за­ма­ня­чи­ла діво­ча пос­тать… Па­ру­бок став. Дівчи­на, як пе­репілка, зня­лась - і пом­ча­лась впо­довж ни­ви. Ни­зенька, чор­ня­ва, заквітча­на польови­ми квітка­ми, во­на й тро­хи не схо­жа бу­ла на се­ля­нок, час­то за­пе­че­них сон­цем, ви­со­ких, іноді ду­же не­по­во­рот­них дівчат. Ма­ленька, круг­ленька, швид­ка й жва­ва, одяг­не­на в зе­ле­не уб­ран­ня, між ви­со­ким зе­ле­ним жи­том,- во­на зда­ва­ла­ся ру­сал­кою…

    

    Парубок спер­шу, ма­буть-та­ки, чи й не прий­няв її за ту польову царівну, бо сто­яв, як уко­па­ний, роз­тяг­ши й без то­го дов­гоб­ра­зе ли­це, ши­ро­ко розк­рив­ши зди­во­вані очі…

    Дівчина одбігла тро­хи і собі ста­ла. Озир­ну­лась, гля­ну­ла на йо­го ве­се­ли­ми очи­ма, усміхну­лась свіжим, мо­ло­дим лич­ком. Тут її кра­ще розг­лядів па­ру­бок. (Чор­не ку­че­ря­ве во­лос­ся, заквітча­не польови­ми квітка­ми, чу­дов­но ви­ло­ся ко­ло біло­го чо­ла; то­ненькі пас­ма то­го чор­но­го, аж по­лис­ку­ва­но­го хме­лю спа­да­ли на біле, рум'яне лич­ко, як яб­луч­ко на­лив­ча­те; очі ок­са­ми­тові, чорні,- здається, сам огонь го­во­рив ни­ми… Дві чорні бро­ви, мов дві чорні п'явки, пов­пи­ва­ли­ся над очи­ма, зле­генька прик­ри­ти­ми дов­ги­ми гус­ти­ми віями. Са­ма - не­ве­лич­ка, мет­ка й жва­ва, з ве­се­лою усмішкою на ви­ду, во­на так і ва­би­ла до се­бе. Зе­ле­на бай­ова кер­сет­ка, з чер­во­ни­ми муш­ка­ми, чер­во­на в бу­ке­тах спідни­ця, на шиї до­рогі ко­ралі, хрес­ти, зо­лоті ду­ка­ти - усе гар­но прис­та­ло до хо­ро­шої дівоцької вро­ди.

    

    Вона сто­яла навп­ро­ти па­руб­ка, як на­мальова­на,- на­че ма­ни­ла своєю див­ною кра­сою. Не спус­ка­ючи з очей, він підхо­див до неї.

    - Чого ти тут хо­диш? - обізва­лась во­на пер­ша.

    - А ти чо­го хліб то­ло­чиш? - не зовсім лас­ка­во од­ка­зав він.

    - Хіба се твій хліб?

    - Не чий же… А що?..

    - Цур тобі, як ме­не зля­кав!..- та й за­мовк­ла. Па­ру­бок і собі мов­чав.

    - А ти хто та­ка? - тро­хи зго­дом пи­тає він, ков­та­ючи сло­ва.- Де ти взя­ла­ся? звідкіля сю­ди прий­шла?..

    Дівчина по­чу­ла, як тільки чу­ють дівча­та, чо­го в йо­го зап­нув­ся го­лос: очі в неї заіскри­ли, заг­ра­ли…

    - Навіщо тобі? - пря­ду­чи ни­ми, во­на пи­тає в йо­го.

    - А чо­го ж ти прий­шла сю­ди, на чу­же по­ле? - ка­же він.- Хто ти та­ка? чо­го тобі тут тре­ба?..- Чут-но - аж дух спи­ра йо­му в гру­дях од кож­но­го сло­ва.

    - Не ск-а-ж-у! - од­мо­ви­ла во­на на­роз­тяг, осміха­ючись, і по­да­ла­ся тро­хи лич­ком впе­ред, згор­нув­ши пухкі білі ру­ки попід ліктя­ми.- А прий­шла сю­ди, бо не-да­леч­ко жи­ву… А ти хто?

    - Сюди йди! - ка­же він, усміха­ючись і ра­зом зап­ро­ху­ючи очи­ма.- Посідаємо тут… по­ба­ла­каємо… я тобі й роз­ка­жу - хто я…

    Як стрель стрельнув у дівчи­ну. Сплес­ну­ла в до­лоні, за­ре­го­та­ла­ся та й пом­ча­ла­ся буй­ни­ми жи­та­ми… Далі - вис­ко­чи­ла на зе­ле­ну лу­ку, що кра­су­ва­ла­ся польови­ми квітка­ми; потім-по­вер­ну­ла кру­то наліво, по­че­са­ла яри­ною; як білоч­ка на де­ре­ви­ну в лісі, так во­на збігла пруд­ко на згірок; ста­ла, пе­ре­ве­ла дух, озир­ну­ла­ся, осміхну­лась, мах­ну­ла пра­вою ру­кою: "сю­ди, мов!" - та на­че ма­на яка, спус­ти­ла­ся униз - і ок­ри­ла­ся за го­рою.

Сторінка 1 з 74 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 > У кінець >>

Пошук на сайті: