Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx485 Кб6529
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2630 Кб7198
Це соціально-психологічний роман із елементами детективу. Створений класиком української літератури Панасом Мирним (1849 – 1920) у співавторстві з Іваном Біликом (1845 – 1905). У ньому психологічно переконливо розкривається трагічна доля правдошукача, борця проти приниження людини, соціальної несправедливості, який став злочинцем, "пропащою силою". Події відбуваються на тлі широкої правдивої картини українського життя XVIII – XIX ст. На ній особливо виділяються жіночі образи. Майстерно описані напружені ситуації, інтригуючий сюжет сприяє тісному переплетенню соціальних та інтимно-особистісних ліній роману. Твір було заборонено в царській Росії, тому вперше надруковано у Женеві. Він став одним із найвидатніших реалістичних досягнень європейської прози XIX століття.

Панас Мирний 

Хіба ревуть воли, як ясла повні

    (Роман з на­род­но­го жит­тя)

    

Частина перша

    

Польова царівна

    

    Надворі вес­на вповні. Ку­ди не глянь - скрізь роз­вер­ну­ло­ся, роз­пус­ти­ло­ся, зацвіло пиш­ним цвітом. Яс­не сон­це, теп­ле й при­яз­не, ще не вспіло на­ло­жи­ти па­лю­чих слідів на зем­лю: як на Ве­лик­день дівчи­на, кра­сується во­на в своїм розкішнім уб­ранні… По­ле - що безк­рає мо­ре - скільки згля­неш - розісла­ло зе­ле­ний ки­лим, аж сміється у очах. Над ним синім шат­ром розіп'ялось не­бо - ні пля­моч­ки, ні хма­роч­ки, чис­те, про­зо­ре - пог­ляд так і то­не… З не­ба, як роз­топ­ле­не зо­ло­то, ллється на зем­лю блис­ку­чий світ сон­ця; на ла­нах грає со­няч­на хви­ля; під хви­лею спіє хлібо­робська до­ля… Ле­генький вітрець по­ди­хає з теп­ло­го краю, пе­ребігає з нив­ки на нив­ку, жи­вить, освіжає кож­ну би­лин­ку… І ве­дуть во­ни між со­бою ти­ху-таємну роз­мо­ву: чут­но тільки ше­лест жи­та, тра­виці… А зго­ри ли­не жай­во­рон­ко­ва пісня: до­но­ситься го­лос, як срібний дзвіно­чок,- трем­тить, пе­ре­ли­вається, зас­ти­гає в повітрі. Пе­ре­ри­ває йо­го пе­ре­пе­ля­чий крик, зірвав­шись уго­ру; заг­лу­шає до­куч­не сюр­чан­ня трав'яних ко­ників, що як не розірвуться,- і все те зли­вається до­ку­пи у який­сь чуд­ний гомін, ври­вається в ду­шу, роз­бур­кує в ній добрість, щирість, лю­бов до всього… Гар­но тобі, лю­бо, ве­се­ло! На серці сти­ха­ють не­го­ди; на дум­ку не лізуть кло­по­ти: доб­ра надія об­гор­тає те­бе доб­ри­ми дум­ка­ми, ба­жан­ня­ми… Хо­четься са­мо­му жи­ти й лю­би­ти; ба­жаєш кож­но­му щас­тя. Не­да­ром в та­ку го­ди­ну - аби неділя або яке свя­то - хлібо­ро­би ви­хо­дять на по­ле хліба об­див­ля­тись!

    Отакої са­ме по­ри, в неділю, після раннього обіднього ча­су,- тим шля­хом, що, звив­шись га­дю­кою, пос­лавсь од ве­ли­ко­го се­ла Пісок аж до слав­но­го ко­лись Ро­мо­да­ну,- ішов мо­ло­дий чо­ловік. "Не ба­га­то­го ро­ду!" - ка­за­ла прос­та сви­та, на­ки­ну­та на­опаш­ки.-"Та че­пур­ної вдачі",- од­мов­ля­ла чис­та, біла, на гру­дях ви­ши­ва­на со­роч­ка, виг­ля­да­ючи з-під сви­ти.

    

    Червоний з ки­ти­ця­ми по­яс теліпав­ся до колін, а ви­со­ка си­ва шап­ка з ре­ше­тилівських смушків, пе­ре­хи­ля­ючись на­ба­кир, на­тя­ка­ла про па­ру­боцьку вда­чу. .. Ішов справді па­ру­бок. На пер­ший пог­ляд йо­му, мо­же, літ до двад­цят­ка до­би­ра­ло­ся. Чор­ний шов­ко­вий пух тільки що ви­си­пав­ся на верхній губі, де ко­лись ма­ло­ся бу­ти ву­сам; на мов сте­саній борідці де-где по п'ялось тон­ке, як па­ву­тин­ня, во­лос­сяч­ко. Ніс не­ве­лич­кий, тон­кий, тро­хи за­гост­ре­ний; темні карі очі - теж гострі; ли­це дов­гоб­ра­зе - ко­за­че; ні ви­со­ко­го, ні нязь ко­го зрос­ту,- тільки плечі ши­рокі та гру­ди ви­сокі… Оце й уся вро­да. Та­ких па­рубків час­то й гус­то мож­на зустрітії по на­ших ху­то­рах та се­лах. Од­но тільки в цього не­аби­яке - ду­же пал­кий пог­ляд, бист­рий, як блис­кав­ка. Ним світи­ла­ся якась нез­ви­чай­на сміливість і ду­хов­на міць, ра­зом з яко­юсь хи­жою ту­гою…

    Парубок плівся по­ва­гом, по­зак­ла­дав­ши ру­ки на­зад се­бе; по­зи­рав навк­ру­ги своїми блис­ку­чи­ми очи­ма;

    іноді зу­пи­няв­ся й дов­го розг­ля­дав зе­ле­не нив'я. То зно­ву йшов; то знов ста­но­вив­ся де-не­будь на згірку- і знов ог­ля­дав по­ле. Ось пе­рей­шов і дра­ний місто­чок по­се­ред лук, на ни­зині, у балці. Під ним ще не зи­сох-ли вес­няні ка­люжі-аж зацвіли, по­зе­леніли: кум­ка­ють в них жа­би ра­но й вечір. От опшіквсь па не­ве­личкім горб­ку по той бік місточ­ка; став, обер­нув­ся ли­цем до йо­го; гля­нув на руд­ку, пе­ревів пог­ляд на крайнє жи­то. "Отже тут кращі хліба, ніж під се­лом,- по­ду­мав сам собі,- тут, ма­буть, сильніший дощ прой­шов…" Знов по­вер­нув­ся і ру­шив далі.