…Мистецтво прийшло саме на Мохову, в дім Щербакова. Тарас його побачив уже тоді, коли наводився останній блиск — робилися поправки там, де вказував пан Енгельгардт. Художник — високий, гарний, впевнений — торкавсь велично пензлем десь полотна чи дерева, й вони тепліли; наче аж оживали. Пан, що приїхав з дачі і приймав роботу, тужився, аби знайти побільше вад у розписах, і майстер ждав терпляче тих вказівок, проте робив поправки так, як вважав за краще сам, і це найбільш сподобалося Тарасові.
— Та-ак, кабінет… — промовив із присвистом пан Енгельгардт, заходячи поперед майстра в святая святих. — Все витримано в одному стилі?
— Не сумнівайтесь, витримано. Як малював, сам відчував себе японцем і навіть чай пив, сидячи на килимку, із порцелянових японських чашечок.
— Так, так… — всміхнувся пан. — Так, кажеш, японський чай, з японських чашечок… А подавав хто?
— Учень, — знизав плечима майстер.
— А я подумав — гейша… — примружив ласо очі.
— Ну, це вже ви запрошуватимете до себе гейш.
— Тихіше!.. Там дружина, — кивнув на двері.
— Вибачте.
— І статуетки справжні?
— Аякже, всі до одної.
— Дивись мені, Василю, щоб без обману! Знаєш, які у мене бувають люди!..
— Знаю, Павле Васильовичу, — чомусь прив'яв художник.
— Я довіряв тобі в усьому. Ми ж як-не-як сусіди…
Художник щось непевне гмикнув.
— Мій брат Андрій і пані твоя Анна Григорівна…
— Прошу вас, Павле Васильовичу, — приклав до серця руку майстер, — дивіться далі. В мене сьогодні можуть перехопити значний контракт.
— Не любиш, як нагадують тобі минуле… — промовив з посмішкою пан Енгельгардт. — Приємного, звичайно, мало… І все ж даремно ти так, голубчику! За добрим паном людям живеться значно краще, як на голодній волі…
— Приїхали? — шепнув Іван Ничипоренко, легенько стисши лікоть свого дружка Тараса.
— Як бачиш… Хто це?
— Маляр, або художник, Василь Ширяев.
— Важний…
— Гаразд! — сказав нарешті жадане слово пан Енгельгардт. — Зажди, ласкав будь, Прехтеля й скажи, щоб він розрахувався.
— А може б, ви…
— Не бійся, він не викручуватиметься, — всміхнувся пан. — Хіба що буде прагнути щось увірвати й собі на куш.
— І де ви його взяли такого!
— А що?.. Шляхтич вродзоний. З дрібних, збіднілих, правда…
— Не позаздриш тим кріпакам, над ким він має владу.
— До речі, ось один із них, — кивнув Павло Васильович у бік Тараса. — Малює теж.
— А ходить у козачках?
— Набрид мені проханнями віддати його в науку.
Тарас спіймав цікавий погляд майстра й перетворився увесь на слух. “Візьміть, візьміть!” — благав-молився подумки.
— Він справді здібний?
— Вчився у Вільні трохи…
— Гм, гм… — вагався майстер, кусаючи нервово нижню губу.
— Ось він зробив, — подав Іван малюнок, який устиг принести.
Ширяев довго мовчки його вивчав, тоді всміхнувся хитро:
— Знайшли дурного… Думаєте, що як нема диплома від Академії, то я повірю, ніби це малював лакей ваш!..
Пан Енгельгардт засяяв від задоволення.
— Не тільки мій козачок, голубчику, а й учень славного на всю Литву Рустема…
— Професора університету?
— А то ж якого!.. Може, візьмеш його в свою артіль?
Ширяев зміряв поглядом принишклого й уже напівживого від нетерпіння хлопця і запитав:
— Підеш до мене учнем?
Тарас не зміг сказати й слова. Лише стояв і слухав, як сльози скочуються йому по щоках.
— Піде, піде! — втрутився мерщій Іван.
— Контракт складете з Прехтелем. Завтра я підпишу, — сказав уже похмуро пан Енгельгардт Ширяеву.
…Він біг, летів у ту гірку свою науку, як пташка, випущена на волю з клітки. Знав, розумів, що це лише удвічі більша клітка, що він, крім пана, матиме ще й майстра-вчителя, та все ж радів — бо вчитиметься. І малюватиме! Не крадькома, не криючись з шматком паперу та олівцем, а вільно, без будь-якого страху за ці свої художества попасти знов на стайню для екзекуції. Ба навіть муситиме робити це найліпше на світі діло, бо на чотири роки він — учень майстра, знаного, напевно, всій столиці! Тепер він теж художник. Сам зароблятиме собі на хліб, ще й панові на рукавички чи ще на щось, про що всі знають, окрім самої панії… Та біс із ним! Віднині він не сидітиме, мов той божок японський, під кабінетом і не вслухатиметься у сонну тишу: раптом гукнуть подати люльку чи ще якусь дурничку, що взяти можна, навіть не встаючи з дивана… Тільки було б чому навчатися, а він уже не пошкодує сили, перейме все до крихти!..
Ішов весняним містом, немов селом. За рік так вивчив Санкт-Петербург, що чувся тепер у ньому, ніби тут народивсь і виріс. Жаль, що в містах не личить іти й співати. А то б гукнув на весь проспект Літейний свою велику радість! Чомусь прийшла на пам'ять і поривалася на петербурзьку вулицю колись почута в Києві весела пісня про чумака. Не мав де дітись з нею і заспівав. Хай подумки, хай сам для себе, але так дзвінко і так завзято, аж перехожі на нього зиркали.
Що в Києві на риночку
Та п'є чумак горілочку.
Пропив воли, пропив вози,
Пропив ярма, ще й занози —
Все чумацькеє добро!..
А ось і храм Володимира… Той перший дім на Загородньому проспекті — Управа ремісників. А трохи далі, за три будинки, живе Василь Григорович Ширяев… Віднині там, панове, житиме й Тарас Григорович Шевченко! Він стане кращим учнем, підмайстром, майстром!.. Тільки було б чому навчатися… Квартирні стіни — це ще не полотно… Рустем навчив його не тільки класти мазки й штрихи, а й розуміти глибинну суть мистецтва як мови образів, як вираження людського духу… Ага, ось дім Крестовського, тут десь живе Ширяев. Звичайно, він у бельетажі, де вікна всі високі й світлі, більші ледве не вдвоє од тих, які на інших поверхах. Художнику потрібне світло. Як фарби й пензлі… Це теж Рустемове. Від нього він перейняв науку світлотіні…
— Чого роззявив рота? — спитав двірник, наблизившись. — Чи приміряєшся, кудою легше влізти?
— Ні, не вгадали, дядьку, — сказав Тарас усміхнено. — Для чого влазити тому, хто може ввійти спокійно в двері? Художник Василь Григорович Ширяев живе в якій квартирі?
— Маляр Василь Ширяев? — перепитав чомусь двірник. — Ти ж ким йому доводишся? — прискалив ліве око, мов приціляючись.
— Я буду учнем. Вчитимусь теж на художника.
— А-а… — повернувся до нього спиною двірник.
— То де живе Ширяев?
— Он там, — вказав мітлою на другий поверх. — Ото його балкон і вікна…
— Дякую.
З трудом знайшов потрібні двері й, передихнувши, постукав так несміливо, як, певно, стукають новоприбулі душі в міцні ворота раю. Ніхто йому не відчинив, і він постукав дужче. Прислухався… У глибині квартири почулись кроки, кашель. Нарешті двері рипнули і попливли у коридор.
— Заходьте, в нас не замкнено, — долинув із напівмороку хлопчачий голос.
— Здрастуйте, — ступив Тарас через поріг.
— Новий, напевно, учень? — спитав той самий голос.
— Еге.
— Федот Ткаченко.
— Ні, я Тарас Шевченко.
— То я — Федот Ткаченко! — гукнув хлопчина весело й закашлявся. — Прихворів я… — сказав невдовзі сумно. — Тому й наставили мене лакеєм.
— А так ти хто?
— Теж учень.
Це не сподобалося Тарасові. Йдучи сюди, був певен, що з тим марудним ділом для нього все покінчено…
Тим часом вони ввійшли до передпокою, де стало добре видно, й Тарас розгледів хлопця. Худий, високий, ніби аж перегнутий біля плечей, він схожий був на молодого бусла. Подібність цю підсилював і довгий ніс з горбинкою. І тільки очі були такі глибокі й такі якісь дорослі, що важко було у них дивитися.
— Оце і всі твої пожитки? — спитав Федот, теж роздивляючись нового учня. — Скупенький, братику, у тебе пан.
— Для себе він не скупий.
Федот зітхнув, немов старий.