Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!
Той, що створив цю пісню, мов побував у нього в самій душі!.. А може, він, Тарас, народжений з цієї пісні?..
Рада б зірка війти — чорна хмара наступає;
Рада б дівка вийти, так матуся її не пускає.
Яка краса, яка висока, чиста, ясна поезія! А ті, естети випещені, копилять губу, кривляться, не визнають того, що живить душу мільйонам, втримує її на рівні буття людського і в чорній ночі рабства!..
Ой зіронька зійшла, усе поле й освітила,
А дівчина вийшла, козаченька та й звеселила…
Співав і слухав серцем чуже палке кохання, виповнювався його жагою, вірністю і чимось, ще не збагненим, тим, що дало їй вічність.
Сіяли в небі зорі, й когось хтось десь, напевно, ізвеселяв, як і тоді, коли творилось диво самої пісні…
Вмовк, як побачив у світлі місяця крислате віття дуба й за ним біленькі стіни… Пединівка!.. Карпова хата… Як він сюди потрапив? Вийшов з села у степ, під зоряне безкрає рідне небо, а ноги вкупі з піснею, бач, привели до тої, яка його збудила, як будить теплий вітер замерзлу річку. Може, вона й не відає, що натворила в його душі, яку зняла в ній бурю, що й досі ще не вщухла… Вже чотирнадцять років, як він її не бачив, не грівся в сяйві її очей, а не забув, не зміг забути. Може, знайшов би іншу, взяв би її за жінку й мав би тепер своє пристанище, як інші люди, на цій землі, так ця любов дитяча, великі карі очі його Оксани всюди йому являлись, змушували в останню мить (було й таке!) тікати в свою самотність, їй вже давно за двадцять, а він її ще й досі бачить юною, вона живе у ньому без жодних змін, над нею не владний час… Сьогодні, тут, якщо діждеться ранку, той давній образ може навіки щезнути чи перейти в реальний, теперішній. Яка ж то нині його чорнява юнача мрія, його зоря?.. Він і жадав, і водночас боявся цієї зустрічі, цього великого перевороту в своїй душі, боявся пустки. Стільки довкола рушиться, а жити треба, треба на щось сподіватися, іти до чогось, прагнути і наближати нові часи…
Сів під кущем калини, який ховав його самого й не заважав дивитися на сонний двір. Чи то ж відчує його Оксана-ласочка, його любов єдина, що він тут, поруч, що серце б'ється голосно як і колись?.. Ні, мабуть. Діти, клопоти… Вона , живе. Він — тільки прагне жити людським життям…'
Світало. Місяць поблід і став хилитися до виднокола. На сході зір поменшало. Війнув вітрець…
Оглянувся, чи можна звідси вибратися, аби ніхто не вгледів. Був би він у простому одязі…
Вже добре бачив на тлі стіни і вікна, й двері…
Вдарив, немов куранти, півень. Його підтримав інший. Селом пішла могутня хвиля півнячої симфонії — провісник дня.
Ще можна було покинути свою таємну схованку, — що нагадала йому пристанище дитячих літ, — зійти в ярок, лишивши в душі ту дівчину, якої вже, напевно, ніхто, крім нього, не пам'ятав. Він навіть звівся, струшуючи з гілок росу, та ноги мов приросли. Хто знає, коли він ще приїде в своє село, наважиться прийти сюди… Хоч глянути, краєчком ока!.. Стільки до цього йшов — і зараз втекти отак, злякавшись правди?..
Десь заскрипіли двері чи журавель… Почувся плач дитини… Тарас увесь напружився: йому здалося, що то в Карповій хаті, що то маля Оксанине озвалося до нього плачем. Може, йому нездужається… Таке мале, а вже страждає, бідне…
Двері враз провалилися у темні сіни, і на порозі виріс Карпо Сорока. Хоч знав його колись давно, тепер не міг впізнати. Карпо потягся смачно й пішов у хлів. Невдовзі вигнав у двір корову, припнув її налигачем біля воріт, ще раз оглянув небо, — чи не збирається, бува, на дощ, — і повагом пішов до хати.
Тарас і дихать перестав. Хоч він давно жив по містах, знав достеменно, що зараз має вийти з дійницею в руці Оксана. Тут кожен крок розписано давно й навіки. З досвітку і до темна. Лиш народившись, людина входить у круговерть життя-борні, життя-страждання… Ось вона! Худа, висока, чорна, немов циганка… І тільки очі, очі її, Оксанині, мов дві зорі!.. Чув, як спадають сльози його лицем, як серце рветься в грудях, що стали враз тісними… Пройшла двором, спинилася біля корови і, мовби щось відчувши, дивилась довго й сумно в той бік, де він ховався. Зітхнула врешті й сіла доїть корову. Вуркали тугі цівки, туманом плив довкола дух молока…
Таку красу, таку людину висушили, не давши їй розквітнути, ввійти у силу!.. Бачив із нею поряд такого ж віку паній, і серце бралось кров'ю… Навіщо він сюди приїхав, що сподівався вгледіти?! Неволя все руйнує, нищить, нівечить!.. Мій світе ясний, зоре моя пригасла на панськім полі! Чим же я розплачуся з ними за цей розбій, за цю страшну наругу!.. Тягло метнутися до неї в двір, поцілувати руки, які колись втішали його в сирітськім горі, а потім довго снилися на чужині, та він не смів. Вона — дружина, мати, й тепер належить іншому, а він — бурлака, вільний, але не вольний діяти на зло комусь.
Пішов назад, у поле, й ще довго чув веселий вуркіт цівок, дух молока. І роси були на смак солоні аж до Кирилівки…
Дід упізнав Тараса. Правда, йому сказали, що він приїхав, підготували старечі очі до споглядання не знаного в роду Шевченків “пана”. Старий аж був ображений, що внук прийшов до нього у шароварах і вишитій простій сорочці.
— Гм, гм… — поплямкав ротом, як обнялися і почоломкалися за християнським звичаєм. — А Йосип мені казав, що ти незгірше вдягнений од панича… Видать, збрехнув…
— Ні, діду, правда,— сів поруч з ним на призьбу й поклав портфель з малярським причандаллям: хотілося намалювати діда, поки ще топче ряст.
— Нехай би люди бачили. Та й економ…
Коли б це був не дід Іван, сказав би йому!..
— Ще здужаєте? — спитав натомість. — Чого це ви посеред літа в кобеняку?
— Хіба тепер, Тарасе, літо… Колись було! В одній сорочці ходиш од снігу аж до снігу.
Жаль, очі в діда уже пригасли, вицвіли. І вид якийсь напівзастиглий…
— А може, ви постаріли? — обняв кістляві плечі. — Це ж котрий вам?
— Та вже до сотні наближається, — озвався старий вдоволено. — Нікого нема в селі старішого.
— Я хочу вас намалювати, діду, —сказав Тарас, побоюючись, що дід ще може і не погодитись.
— Малюй. Хай буде тобі та людям пам'ять. Велике прожив життя!..
— А ваші ж де, на панщині? — спитав Тарас, не бачачи в дворі, крім діда, й душі живої.
— Гонять до сходу сонця. З дітьми. Щось десь не так, одразу б'ють, жінок вагітних, і тих не милують.
— А ви мені про панський одяг мовите… — сказав Тарас похмуро. — Щоб люди мене сахалися?
— Не всякий пан…
— Усі вони — катюги!
Дід озирнувся, крекнув у сиві вуса й промовив майже пошепки:
— Такі слова, онучку, пахнуть каторгою…
— А тут хіба не каторга?
Старий нічого не відказав. Сидів похмурий, думний… Якраз такий, як треба для малювання.
Тарас дістав швиденько альбом і перший, який до рук потрапив, олівець. Так, так, дідуню… Переверніть у пам'яті своє життя і покладіть на шальки добро та зло… Побачите, що переважить…
— Може, воно і так… — озвався, немовби сам до себе. — Все ж каторга удома легша, межи людей, на нашій-таки землі…
— На нашій — не своїй землі! — спахнув Тарас. І схаменувся. Навіщо він сперечається, тривожить душу дідову!.. Чим далі, тим болючіша йому ганьба-неволя свого народу, він ледве-ледве стримується, щоб не волати до серця й мозку кожного, з ким починає мову про цю кричущу несправедливість, про цей людський (чи божий!) смертельний гріх. Допоки ж, браття, будемо терпіти зло!..
— Малюєш? Жаль, що я погано бачу… — сказав старий. — Про коліїв ти написав геть-чисто, як все було. Здавалося, не залишилося від них і сліду… Аж ні, не вмерла слава!..
— Спасибі вам… — розхвилювався Тарас од слів старого. — Коли б не ви, не ваші розповіді про Коліївщину!..
— Я багатьом, Тарасе, розповідав, а ти один почув душею, серцем… Батько твій, умираючи, сказав слова пророчі, що з тебе станеться великий чоловік.