— Одробив уже своє, одробив… — схлипнула біля столу мачуха.
— Слава богу, звільнився… — зітхнув з полегкістю батько. На його обличчі проходять тіні то жалю, то горя, то радості. — Хоч тепер звільнився… — додав уже ледве чутно. Зітхнув, заплющив очі…
У неділю вже й поховали…
А в понеділок прийшов раненько дядько Павло. Мовчки випив кварту води і, струснувши стриженою під макітру головою, опустився важко на лавку. Хмуро оглянув малечу, що сиділа, ждучи сніданку, потер долонями скроні (перебрав, напевно, на поминках) і сказав, не дивлячись на Тараса:
— Ходім до мене, мабуть, Тарасе… Ти бачиш, скільки ротів…
— І що я, бідна, з ними робитиму?! — сплеснула руками мачуха. Сльози так і бризнули в неї з очей. — Прошу, благаю вас, дівере, візьміть хоча б цього одного, понурого! — Вона сердито ткнула коцюбою в той бік, де мовчки сидів Тарас.
— То як, небоже? — повів бровами Павло. — Доки тепло, пастимеш свині… А як захукає — помагатимеш по хазяйству… Зате не будеш жадний шматочка хліба. Й при ділі будеш. І в люди, бог дасть, вийдеш… Я ж бо зичу тобі добра.
Тарас мовчки підвівся і став збирати свої пожитки. Хіба йому тепер не однаково, що робити, де жити! Недаремно ж кажуть: сироті хоч з мосту та в воду…
Поклав у торбу таблицю, каламар та псалтир і дістав з полиці Сковороду.
— А ця мізерія й ні до чого, — нахмурив брови дядько Павло. — Хрякам що “тму”, що “мну” — все одно…
Тарас жбурнув торбину на стіл, а коли Павло одвернувся, сховав останній батьків дарунок за пазуху.
Байдуже ступав слідом за дядьком по стежці, вмитій росою… І цар Давид був пастухом!.. Ще з похорону лунають в душі пісні чи псалми цього царя-поета. Примружиться і ніби бачить його з гирлигою… Ось мерехтить серпанком безкраїй степ, яким сумними хмарами сунуть отари. Тремтить багрове сонце, а в голубій височині ширяє кібчик… Тихо… І раптом знову зринає звідкись жалібна музика. Гудуть дуби, співає птаство, і вітер ледве-ледве перебирає сріблясті струни променів…
Тарас поволі стишує ходу, звертає на іншу стежку і, поминувши крайню хату, виходить у степ. Немов вітрило, надуває вітер йому сорочку, куйовдить чуб і притискає холодну книжку до грудей. Не чути дуба, але голосять, тужать вітри… Зеленим вруном — панська озимина… Праворуч, ніби латки на сірій свиті, — маленькі клапті людських ланів… З гори в долину прокладає орач лискучу борозну, по якій поважно ходять такі ж граки… А далі, ген, аж на могилі, хтось мріє білий-білий — немов упала з неба хмаринка…
Якась невідома сила тягне Тараса туди. Колись, як був ще зовсім малий, отак пішов він степом шукать залізні стовпи, що підпирають небо…
Усе гучніше лунає музика. Голосять струни, тихий, прихриплий голос виводить щось журливе. То біла хмарка квилить на степовій могилі. В руках у хмарки кобза. А вуса довгі й сиві, волосся біле як молоко…
В чистім, полі тирса шумить,
Катран зеленіє,
В чистім полі своя воля,
Що й серце німіє…
Співа кобзар, вдивляючись незрячим поглядом у далечінь. Торкає струни, і ті рокочуть, ніби вони живі… Гойдає вітер суху билину, хилить сріблясту тирсу хвилею… Здається, що сива тирса і в кобзаря на голові…
Ой зійду я на могилу —
Гляну-подивлюся,
Як вгадаю про ту волю,
То й знов зажурюся…
Тарас спиняється, щоб не сполохати.
Перебендя легенько пестить струни, і сльози котяться йому по щоках…
— Це ти, Тарасе? — враз озивається і повертає голову, неначе може його побачити.
Тарас сідає неподалік. Старий втирає очі, всміхається зніяковіло:
— Вітер…
Не любить, щоб бачив хтось його журбу. Навіть Івася, поводиря, він не бере з собою в степ на могилу. Іде навпомацки. Йде в степ молитися. І якось дивно молиться: співа та плаче…
— Ну, як там батько? Одужав, певно? — питає жваво Перебендя. Коли прийшов уперше після зими в село, Тарас сказав, що батько в них занедужав.
— Сховали вчора…
Кобзар поклав на землю кобзу, звівся і підійшов до хлопця. Намацав мовчки його плече, притис до себе…
Вертались разом. Палав багрово захід. Немов струмки до ставу, стікалися в село з ланів похмурі орачі. Пилили битим шляхом наморені за день воли. Дівчата, далеко десь, іще в степу, тягли журливу пісню про кинуту нещасну дівчину. Цвіла зоря вечірня, неначе ружа…
На греблі Тарас попрощався із кобзарем. Звернув ліворуч і пішов додому левадою, яку заслав легкий туман. Роса щипала уже потріскані, побиті ноги. За пазуху залазив холод. Хотілось їсти…
Лише коли почув сердитий голос мачухи, яка кляла когось з дітей, згадав, що вже не тут його домівка.
Густим сусідським садом прокравсь до клуні. Заліз у солому, що пахла й досі полем, спекою, згорнувсь калачиком і причаївся.
Протяжно й хрипло ревли воли. Вози рипіли й постукували на грудді… На сливняку, що за стіною, возились кури… Пройшла по греблі пісня й невдовзі згасла, як гасне в полі вогнище…
…Диво дивне! Тарас застав дяка тверезим і смиренним, наче пустельник. Ще десь-то доля не одвернулась зовсім від нього, коли сьогодні саме взяла за руку і привела у цю простору й порожню хату, де все, що можна було пропити, давно пропите. Торік, як він тікав зі школи, в дяковій хаті стояло ліжко, накрите плахтою, а за столом на покуті висіли в два ряди образи.
Богорський підвівся з полика, пригладив пальцями розкішну кучму на голові й здивовано уп'явсь очима в малого гостя.
— З чим бог послав? — спитав нарешті.
Сховавши за спину торбу з своїм школярським начинням, Тарас сказав:
— Учитись хочу…
— О-о! — підніс Богорський угору палець. — Не забув-таки раба свого нещасного, господи! — повернувся він до кутка, де чорніли сліди образів, маючи намір перехреститися. Проте роздумав, махнув рукою і підступив до хлопця так обережно, ніби той був маною, духом, що міг розтанути. — Давай! — простяг одразу обидві руки.
Тарас мовчав похнюпившись.
Богорський все зрозумів. Ураз поник, почухав ліву ногу пальцями правої і поплівся до полика.
— Я вам буду за наймита!.. — гукнув Тарас.
Богорський став.
— Ти чий кумедний такий? — спитав, прискалившись, і сам собі відповів: — А-а, Шевченків, Грицьків!.. То, кажеш, — в найми? — присів на голий полик. — А блохи путать умієш? А борщу зварити з сокири?
— Як навчите, то вмітиму,— не розгубився Тарас.
Богорський гмикнув, пошкріб потилицю і поцікавився:
— А що нам скаже преподобна мачуха Ксенія?
— Поставить кварту на радощах…
Богорський довго мовчав.
— Ну, добре, отроче! — підвівся повагом, підійшов до вікна, за яким уже скрадались сутінки, пошкрібся знову у потилиці й поліз під полик по чоботи. — Покинь де-небудь свої пожитки… — сказав сердито з-під полика. — Щоб торба вільна була… Дістань із печі глечика…
Коли стемніло, учитель з учнем вийшли на вулицю. Богорський вийняв з тину дрючок, попробував, чи замашний, і рушив далі, спираючись на цей вербовий посох. Тарас слухняно плівся позаду й ніяк не міг збагнути, куди й по що вони йдуть.
Минули церкву, цвинтар, корчму. Вже й крайня хата поволі зникла в темряві. Прямували на Тарасівку. Позаду тьмяно блимали вогники. В степу ліворуч виходив з балки багровий місяць, немов великий мідний п'ятак…
— “Богом ізбранную” знаєш? — запитав Богорський.
— Еге, — озвався жваво Тарас. Йому подобалось, що перший день його навчання в дяка почався так щасливо й весело. Кудись мандрують… А що може бути приємнішим від мандрів!
Богом ізбранная діва
В Віфліємі народила…
заспівав Богорський жалібно-жалібно. Лишивши божу матір висіти у повітрі, він кинув коротко: “Підтягай!” — і знов затяг, неначе голодний пес на місяць:
Народила бога-сина,
В сіно в яслах положила…
Тарас уловчився і підтягнув. Богорський озирнувся, закивав головою, благословляючи свого малого помічника, й пішов, співаючи, далі.
Завернули в перший же двір. Не встигли рипнуть ворота, як під ноги кинувся худий патлатий псюра і схопив дяка за халяву. І тут Тарас збагнув, для чого був узятий дрючок.