— Ще восени, Миколо, у Переяславі.
— Ні, тут без бога не обійшлося… Це ж треба!.. Ми в ту пору якраз так само думали і говорили…
— То просто час такий настав, Миколо, — сказав Тарас. — Наш гнів шукає виходу.
— І все в одному напрямку!
— Та ні… Слов'янська єдність лише один із засобів, а не мета…
— Тобі Гулак нічого не говорив? — не слухав його Микола.
— Ні. Ми не бачилися від того дня.
— То я скажу, — нервово зняв окуляри. — Ми хочемо, щоб ти також був з нами… у Товаристві святих Кирила і Мефодія!..
Тарас зітхнув полегшено. Воно таки існує, це Товариство! Є люди й тут, у Києві, яким уже несила терпіти, мовчки ждати, коли десь хтось розмислить про їхні дні прийдешні й подасть народу волю, як подають старцям окраєць хліба!
— Згоден до нас пристати?
— Можна… — зиркнув на трохи зляканого Миколу й пожартував: — Якщо звелиш подати чаю з ромом.
Той розгубився.
— Чаю? До чого тут, Тарасе, чай?
— Ну… можна й ром без чаю…
Микола сів.
— Не віриш, що ми створили Братство? — спитав невдовзі.
— Вірю.
— Тоді чому ж ти…
— Хочеш, щоб я ридав від щастя чи бив себе у груди й кричав “ура”?
— Принаймні…
— Я радий вам. Признаюсь, що сам шукав, що прагнув з вами зустрічі.
— Ти знав про наше Товариство? Давно? Від кого? — вражено спитав Микола.
— Можеш не хвилюватися. З надійних вуст.
— Хтось розповів… Без відома… Не поспитавши дозволу! — терзався й далі Костомаров. — Це може зле скінчитися…
— Не потерпай! — махнув Тарас рукою. — Страх нас скував міцніше од всіх кайданів. До біса страх! Ми ж козаки.
— Ну, добре… — всміхнувся криво Костомаров.
— Сиди і слухай.
— Що ж ти мені читатимеш, “Єретика”?
— Ні. “Сон”, комедію. Написану ще в Петербурзі…
Микола сів зручніше, примружив гарні очі — в пухнастих довгих віях — і мовив тихо:
— Слухаю…
Від перших же рядків поеми його лицем пройшла легка судома, здригнулись вії, очі зробились круглі.
— Господи!..
— Не заважай!
…А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята. “Нехай, — каже, —
Може, так і треба”.
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! Немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята, і старчата —
Адамові діти…
— В тобі сидить, Тарасе, чи бог, чи сам люципер… — сховав лице в долонях Костомаров.
— Ти слухай, слухай, братику!
Читав і сам проймався страшною силою її рядків. Чи то на нього діяв так Костомаров, який сидів і слухав, закам'янівши, чи він збагнув на відстані двох довгих літ і те, чого раніше не помічав у цій своїй поемі. Місцями аж не вірилося, що сам писав, що це його творіння, його дитя. Це суд, це вирок смертний панам, царям, усьому самодержавству!.. А ти, Миколо-брате, злякався, що хтось комусь шепнув на вухо про Товариство…
Як дочитав, стояла довго тиша. Кувала десь зозуля… Дзвенів невтомний бджолиний гул… Зривався часом вітер, і білий цвіт спадав на стіл, на землю…
— Ти зазирнув, Тарасе, туди, куди ніхто не міг, не смів ввійти, — сказав, нарешті, Костомаров. — Це страшно й солодко… І небезпечно!
— Знаю…
—Ти не образишся на нас за те, коли ми всі — не дай бог чогось поганого! — казатимемо, що ти не був у Братстві, “не состоял”?
— Байдуже…
— Бережених бог береже!..
— А де ж твій чай? — нахмурився. — Ти ж обіцяв.
Микола притьмом метнувсь до хати по самовар. Аж з вишні сипнуло цвітом…
…Ні, він не міг сидіти дома й ждати! Чужбинський ще раненько кудись подався, взявши з собою й Сажина, — вони жили тепер утрьох неподалік Козиного болота, — й залишив його самого. Коли б таки самого, то він знайшов би діло, а то ж удвох з прочаночкою, з якою стрівся вчора в Печорській лаврі. Та вже якби із нею, то б він не нудив світом, а щебетав би, вився довкола милої, а то ж із серцем тільки, в якому та пташина змостила собі гніздечко!.. Звідки воно найшло на нього і де взялося?.. Любо сидів собі, дивився на задніпровську велично-вічну далеч, розмислював про рідний край, і раптом ніби янгол торкнувсь крилом його душі, промовивши її вустами: “Мамо!..”
Вийшов, немов сновида, з хати й побрів нагору, в інший від Лаври бік. Боявся, що прибіжить дочасно й півдня сидітиме біля трактиру, в якому вона жила. Негарна, непоказна, а вся якась, неначе… Якась така… Не міг сказати, визначити, чим прихилила його до себе дівчина… Тим дивно ніжним “мамо!”, чи поглядом, в якому стільки було тепла, чи усмішкою, що, ніби зайчик сонячний, весь час блукала в її вустах… Пішов слідом, не сміючи озватись словом, стрітися з її небеським зором… А потім ждав у парку, й таки діждався, і познайомився, і змалював для них пейзаж, який сьогодні має вручити їм, бо дівчина ходила тільки з матір'ю… Забув, як звати дівчину!.. Чи й не спитав… Йому було достатньо того, що знав. Ні в кого нема такого голосу! По ньому він впізнає її між сотень… “Мамо!..” Хорал, пеан, симфонія!.. Він міг би зараз, тут же, намалювати її портрет — так чітко закарбувалися у серці, в пам'яті прості й чарівні риси її лиця… Ішов уздовж старого валу й перед собою весь час виразно бачив її… Аж дивно — матері не пам'ятав, хоча вона не відпускала доньки ані на крок!.. Такого з ним ще не траплялося. Мав добру пам'ять. Чіпко тримав усе побачене й міг уявити його собі за місяць, рік, а тут іще й доби немає, як він востаннє бачив лице тієї жінки…
Крізь Золоті (убогі вже!) ворота неквапно вийшов на шлях, що вів через пустир у бік університету та Василькова, куди він мав у скорім часі їхати розкопувати якусь могилу. Сонце вже піднялось високо й добряче гріло. Славно, що не забув надіти свого бриля. Волосся, хоч відросло, було рідке і немічне, зовсім не те, яке він мав півроку тому, доки не захворів. Це б зараз йому оту свою стару чуприну!.. Куди ж це ти звернув, козаче? Мабуть, хитруєш, хочеш бочком, бочком — і на Печерськ, до Лаври?.. Та ні, я так… Всміхнулася йому прозорим усміхом… У сонці вся, у білім цвіті вишень!..
— Здоров, Григоровичу! Куди грядеш? — зіткнувся з ним Микола Костомаров. Незвично жвавий, збуджений.
— А ти де був? — спитав Тарас.
— На власній пробній лекції в університеті.
— І як?
— Чудово! Вітали всі, плескали мені в долоні.
— Ти молодець! — обняв Тарас товариша. — Професор… Пан професор! — штрикнув під бік рукою. — Заткни усіх за пояс, щоб знали наших!.. Тільки ж дивись мені! — нахмурився. — Якщо твої студенти не будуть знати матері й своєї мови…
— Можеш не турбуватися.
— Я так сказав, як мовлять, на всякий випадок…
— Прощаю!
— Треба ж, брате, комусь читати мої книжки, — всміхнувся.
— А знаєш ти, що в Києві поляки й навіть великороси взялись вивчати мову, аби тебе читати в оригіналі? Студенти — то ті всуціль…
— Це добра, Миколо, вість, — сказав Тарас, схвильований його словами, хоча вже чув про те раніше, від Афанасьєва-Чужбинського. — А то: “Нема такої мови і не було!..”
— Тепер ніхто не скаже, бо є Тарас Шевченко!
Відчув, як щоки йому взялися палом, а десь під самим серцем поповз щемливий холод.
— Ат хай їм грець! — всміхнувся. Збив набакир свого бриля. — Гульнути б! Жаль, не можна…
— Чому?
— Є пильне діло…
Вони пішли у бік Старого міста, й Тарас завів одну з пісень, почутих ним і вивчених серед нещасних, які жили в убогих брудних Хрестах:
Ой у Києві на риночку
П'ють козаки горілочку;
Ой п'ють вони, гуляють,
На шинкарку гукають…
Співаючи, він бачив краєм ока, як Костомарова беруть чорти, як ніяково той усміхається зустрічній публіці (мовляв, не він, а цей дивак горланить на ціле місто), і ладен був пуститися іще й навприсядки.