Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Довго котилася балагула з гори й збiгла на широку греблю. В кiнцi греблi пiд вербами стояв знайомий млин, зчорнiлий од негоди. Колеса й тепер крутились так само, як i за часу Дашковичевих молодих лiт, навiть так само на чорних колесах блищало кiлька нових бiлих лопатнiв, неначе латок. На високому шпилi, на чолопочку, проти самої греблi бiлiла церква з п'ятьма банями. Один став, великий, аж на двi верствi, огортав той шпиль сливе навкруги, а другий, ще бiльший, по другий бiк, розливався круглим озером серед чималих зелених гiр. Коло самого ставу, кран левади, на горбочку стояла друга церква з однiєю банею й високою дзвiницею. Конi повернули вулицею до тiєї церкви й заїхали у двiр священика. Старий сивий священик вийшов на ганок i спершу не впiзнав свого сина.

– Чи це ти, Василю? – спитав старий батько, зблизька придивляючись до сина, й трохи не доторкнувсь до його лиця.

– Добривечiр вам, тату! Це я! Чи я так постарiвся, що ви мене не впiзнали? – питав Дашкович, цiлуючи батька в руку, а потiм цiлуючись з ним у губи. Батько тричi поблагословив свого сина та все придивлявся до його.

– Чого ти, сину, став такий блiдий та худий? Й очi тобi якось позатягало. Чи тобi яка недогода, чи недостача в чому? Чи, мабуть, тобi та наука позатягала очi?

– Старiсть приходить, тату! Така вже людська доля.

Син придивлявся до батька, котрий вже стояв однiєю ногою в могилi. Очi його дивились якось дуже спокiйно, байдужно, а лице вже поморхло й нiби припало землею мiж глибокими зморшками; його голова й борода були бiлi, неначе вишневий цвiт.

Вони увiйшли в хату. Покої були дуже старi: в їх тхнуло трухлятиною. Син побачив, що в покоях нiчого не змiнилось од часу його дитячих лiт. Свiтлиця з сволоками, з образами була така сама, як i кiлька десяткiв год переднiше. В кiмнатi стояла та сама зелена велика скриня, скляна шафа; була та сама довга лежанка, груба з зелених кахоль, те саме лiжко. Оглядiвши хату й сiни, Дашкович потiм вийшов у садок. Тут природа панувала всею своєю силою. Де колись Дашкович поробив своїми руками квiтники, де вiн колись сiяв астри й левкої, там тепер росли калачики та лопух. Чорнобиль дорiс вже до самої хати й заглядав у вiкна. Яблунi й черешнi росли й посихали, пускали молодняки, як хотiли, мiж густими бур'янами. Дереза набiгла, як татарська орда, аж до середини садка. Все заростало, як заростало й помирало саме людське живоття в господi.

Дашкович пiшов подивиться на хазяйство старого батька. I там вiн побачив, що все осiло, все руйнувалось. Клуня була обдерта. На купах соломи й мерви, де колись стояли великi скирти й ожереди, вже росла кропива. Дашкович бачив, що природа була вже напоготовi поглинуть самий слiд того кубла, звiдкiль вiн вилинув на свiт. Для неї ще треба було ступить кiлька ступенiв, i вiн не впiзнав би й слiду рiдної оселi. Йому стало важко й сумно на душi.

Син побалакав з батьком i побачив, що старому вже байдуже про цей свiт. Розмова навiть втомила стару людину.

Надвечiр Дашкович пiшов знайомою вулицею подивиться на село. Там ворушилось життя не глибоке й не широке, але живе, живе, робоче життя села в гарячий лiтнiй час! Женцi весело вертались з поля; дiвчата йшли цiлою юрбою i спiвали свiжими голосами пiсню. За ними йшли парубки й зачiпали їх жартами. Смiх i жарти, веселi слова й смутнi пiснi лилися течiєю, неначе люди не працювали, а десь гуляли цiлий день. Десь недалеко жiнки змагались та лаялись через город, стоячи за тинами. Косарi затягли пiсню так голосно, що аж луна пiшла понад ставом. От i череда пустилась з поля до села й заглушила пiснi, й смiх, i жарти, навiть дзвiнку, як дзвони на дзвiницi, жiночу лайку. Село закричало, заклекотiло тисячею усяких голосiв, зашумiло, як лiс на великому вiтрi.

Дашковича вразило таке кипуче, ворушке життя українського села. Пiсля города, пiсля кабiнету, пiсля фiлософiї все те здалось йому таким новим, таким оригiнальним, таким живучим, що вiн сам собi здавався мерцем серед тисячi пульсiв сiльського життя. Йому прийшла на думку велика вулиця в великому мiстi, де кипить, хоч вище й iнше, але так само кипить життя.

Дашкович iшов серед улицi, задумавшись; коли це одразу в ту вулицю наче посипалась череда! Попереду бiгли, хапаючись, свинi, потiм – вiвцi, а потiм поважно йшли круторогi воли й корови. Череда бiгла просто на його i не думала звертать фiлософовi. Вiн оступився пiд тин, але важкi рогатi животини, не звикшi поважать вчених людей, йшли просто на його. Улиця була вузенька, i Дашкович мусив вилiзти на тин i зовсiм не по-фiлософському стрибнуть у садок. Висока кропива достала до вух i пожалила йому лице. Вiн через тин дивився на вулицю, де дiвчата й молодицi займали додому говар i вiвцi, тягаючи за шиї неслухняних овечок до дворiв. Густа курява полягла на садок, i його здавило в грудях. Дашкович хотiв перелiзти через перелаз у другий садок, а тут напала на його зла собака, якi бувають на селах. Собака скакала на перелаз i досягала до його поли. Фiлософ сидiв на перелазi, поки прибiг чоловiк з ломакою та прогнав собаку.

Через садок, через невеличку пасiку Дашкович перейшов на левади, що простягались до самого ставка. Чудове зелене бадилля на городах брало в себе очi, аж лиснiло пiд косим червоним промiнням сонця. Дашкович пiшов через левади на довгу косу, що клином вганялась далеко в ставок. Уся коса була вкрита садками, а понад водою – густими вербами. Пiд тими вербами не було очерету нi комишу. Вода була чиста. Пiскувате дно свiтилось i жовтiло. Те мiсце було дуже добре для купання. Дiвчата з вiдрами бiгли в берег по воду i спiвали пiсень, перебiгаючи Дашковичевi дорогу.

– Добривечiр, дiвчино! Що ти несеш? – спитав Дашкович, жартуючи, в однiєї чорнявої дiвчини.

– Доброго здоров'я! – тихо обiзвалась дiвчина, i її лице так i спахнуло соромливим полум'ям. Вона пiшла далi й слова не промовила.

– А ти, дiвчино, що несеш? – спитав вiн у другої, ще кращої дiвчини з довгою чорною косою й карими очима; I вона йшла з вiдрами на коромислi.

– А хiба не бачите! Моркву! – сказала смiливо дiвчина i неначе срiбло посипалось й задзвенiло об кришталь, так задзвенiв її чудовий голос.

– А де ж ти набрала тiєї моркви?

– В криницi нарвала! – сказала дiвчина й засмiялась так, неначе соловейко защебетав. Вона одступила, може, на два ступенi й почала веселої пiснi таким голосом, якого мають перворяднi опернi артистки. Дашкович став i слухав та слухав, доки дiвчина не зайшла за верби, а її голос все лився та дзвенiв, аж одляски йшли по садках. Його потягло слiдком за тим голосом: така була в йому чаруюча сила, така була чудова та лiсня! Вiн пiшов попiд вишнями, лоза вербами i побачив, як через рiдкi гiлки вишника зачорнiла розкiшна коса, зачервонiло добре намисто на шиї. Дашкович впiзнав чорнобриву смiливу дiвчину. Вона замовкла, стояла з вiдрами й тихо розмовляла з парубком. Парубок був молодий i гарний. Дашкович бачив тiльки його чернi рiзкi брови, що дуже виразно чорнiли на лицi серед зеленою листя. Дiвчина стояла й голову схклила, а правою рукою все нащось перебирала на шиї разки намиста, її щоки нiби палали вогнем, i вона все спускала очi додолу. Вечiрнє сонце обливало тихим свiтом молоду щасливу пару, що балакала про кохання. Лице в дiвчини червонiло проти сонця, як пiвонiя, а парубок все шось говорив тихим голосом та не зводив очей з її лиця. Прив'яле серце в Дашкрвича якось радiсно заворушилось; вiн милувався тiєю парою, тими пахощами сiльського кохання, що нагадували йому пахощi зеленого степу i степових квiток. Вiн легко зiтхнув i пiшов до ставка, перескочивши через перелаз. На самому кiнцi коси, що нiби плавала на ставу з хатами й садочками, вiн скупався. Погожа вода була чиста й здорова. В водi на днi бiлiв пiсочок. Над його головою висiло зелене гiлля верб i кидало тiнь на воду. Свiжий i веселий, набравшись жизностi й свiжостi з самого джерела й глибини натури, Дашкович вертався назад, а перед його очима все манячила щаслива рум'яна дiвчина й чорнобривий парубок.

От iде вiн проз одну хату. Коли чує вiн, аж в тiй хатi щось дуже кричить. То був крик жiночий. Молодиця кричала так страшно, наче її катували. Дашкович дуже злякавсь. Його взяв жаль, i вiн увiйшов у ту хату.