Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Чи вже ж ти оце сидиш в кабiнетi? – крикнув Воздвижєнський i плеснув в долонi, вступаючи в хату.

– Адже бачиш! сиджу! – обiзвався Дашкович i засмiявся. Воздвиженський, не розумiючий його, здавався йому зовсiм смiшною людиною.

– Ти смiєшся з мене, а я з тебе! – сказав Воздвиженський. – Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квiточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворi!

I Воздвиженський пхнув рукою одно вiкно й друге. Повiтря, свiже, як лiс, здорове, як степ, так i полилось по кабiнетi. В мертву хату влетiв шум, гам, розмова живих людей, ворушiння живого життя. Сонце падало на межигiрський бiр i заглянуло червоним, кров'яним промiнням з кабiнет, облило рожами утвори давнiх, померших фiлософiв Грецiї й Германiї. Блiде й схудле лице Дашковича помолодшало пiд тим лиснючим свiжим промiнням, навiть повеселiшало. Веселе сонце зiгнало густу тiнь дум з його поважного чола.

Дашкозич заглянув у вiкно й промовив: "I справдi, надворi гарно!"

– Чом би пак тобi не пiти та не проходиться? I чого ти все човпеш, засиджуєшся? I нащо ти мордуєш себе? Чи тобi не доволi того, що ти знаєш? Чи од тебе хто вимагає, щоб ти свiт вдивив своїми думками?

– Менi мало того, що я знаю… Менi треба бiльше! – сказав смутно Дашкович.

– I на бiсового батька все те тобi здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! – I Воздвиженський почав переглядать порозгортуванi на столах книжки. Там було багато усяких фiлософських, i слов'яноф'льських – московських, i всяких книжок.

– I се, i те! I фiлософiя, i релiгiя, i народнi пiснi, i московськi писання, i українськi збiрники! I що ж оце за збiрники! I нащо вони тобi? Чи ти з цього хлiб їстимеш?

– Я, бач, задумав писати дещо своє… а тим часом складаю собi свої пересвiдчення, – промовив Дашкович несмiливо.

– Нащо тобi тi пересвiдчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на грошi переведеш, чи ти їх з'їси, або вип'єш? – питав його Воздвиженський.

Дашкович мав його за легкодума i на його слова вважав, як на жарти.

– Степане Ивановичу! ти жартуєш… I ти ж належишся до категорiї людей вчених, їй ж професор!

– Я професор божою милостю i волею начальства, але якби мене хто прив'язав вiрьовками до цього стола в такий вечiр, як оце сьогоднi, то я б зубами перегриз вiрьовки, а таки б не сидiв!

– Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, i складаю собi свої власнi пересвiдчення. I я, i ти, i всi ми живемо чужим розумом, жуємо чужi думки. Я хочу мать свiй погляд на все, свою фiлософiю, свiй свiтогляд.

– Ого-го! Отак нашi! Вдивляй свiт. Боже тобi поможи! Честь i слава Києву й Днiпровi, коли об'явиться тутечки новий фiлософ! А менi здається, навiщо тобi крячкою сидiть, мордувать себе? Адже ж батько твiй прожив вiк без пересвiдченнiв, i я живу так само, i всi живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить бога, i земля нас держить.

– Що ж маємо робить, коли менi так забажалось.

– Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в фiлософiї проти жiнок? Чи пам'ятаєш, як ми колись романтизували про наших будущих жiнок в братському садку, ще як вчились у школi? Чи такi ж вийшли голубки – нашi жiнки?

– Що не такi, то не такi! Але, мабуть, така вже доля фiлософiв, бо й Сократова жiнка не раз наминала йому боки.

– Нехай так! Ти фiлософ, але я! Нащо вже менi судилась така доля?

– Ти жартуєш i мене не розумiєш. Я навiть i не гадав про такi нiкчемнi речi. Я гадаю про вищий погляд на вищi iдеї. Я хочу виробить власний фiлософський свiтогляд.

– Так жiнки нашi вислизнуть з-пiд того високого погляду? – сказав Воздвиженський, смiючись. – Коли так, то шкода й заходу; ходiм лучче гулять та байдики бить.

– Тобi все жарти. Я хочу постерегти тi iдеї, якi колись виявляться в нашому плем'ї i в твоєму великоруському, коли вже вашi давнi царi встигли збудувать мiцне царство, – i переднiше в українському плем'ї, а потiм iдеї миру слов'янського… Яка-то фiлософiя засвiтить на берегах Неви, Москви, Дунаю i на берегах Днiпра й Чорного моря?

– Ой-ой-ой! Нащо ж тобi вже тi слов'яни? Чуднi ви люди вдалися! Тут, голубчику, руськi солдати iстинно тi фiлософи! Тут москалики бiльше вартi, нiж всi вашi фiлософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мiльйоном списiв сидiть нишком та хлiб жувать! А прийде час, то ми тих нiмчикiв пхиць у Атлантиду! А слов'яни… Ет! та що й казать! З їх в три днi можна поробить таких фiлософiв, як i я, як i ти! Коли тебе мордують такi iдеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще зробиш!

Дашкович смiявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання, котрi так довго турбували його душу.

– От такого фiлософа, як ти, я не знаходив ще нi в якiй книжцi!

– I якi то iдеї колись вилинуть з голов твоїх черкасцiв? – смiявся Воздвиженський.

– А може, й вилинуть. От подивись, якi чудовi пiснi українського народу позаписуванi оце недавно! От прочитай, коли їй зугарний! Яка висока поезiя!

Воздвиженський взяв у руки збiрник українських пiсень i почав читати голосно, дуже чудно й смiшно перевертаючи слова на руський лад. його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в лiтературi дуже й дуже не подобалось! Вiн читав далi, i його брала злiсть.

– I пишуть же чортзна-що! I записують те, що треба б зовсiм скасувать, вигубити з корiнням i насiнням, – промовив Воздвиженський.

Його широке й плисковате лице почервонiло. Вiн схопився з мiсця, налапав цiлу коробочку сiрничкiв, тернув цiлою коробочкою об дверцi груби, другою рукою ухопив збiрник i вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум'ям. Дашкович не стерпiв, одняв од його книжку.

– Що це з тобою сталося?! – крикнув вiн.

– Повикидай собi, брате, оцi iдеї з голови! Дашкович не сердивсь i тiльки смiявсь: вiн знав Воз-движенського як профана, як людину, зовсiм не поважаючу науки й принципiв.

– Потривай же! Розкажу я твоїй жiнцi, що ти тут робиш якiсь чари, що ти хочеш спротивиться самому богу!

При тих словах Воздвиженський вийшов з кабiнету i встрiв Степаниду.

– Степанидо Сидорiвно! Чи ви пак знаєте, що там дiється в тому кабiнетi? – сказав їй на вухо Воздвиженський.

– А що? – спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очi.

– Та то ваш чоловiк в себе, в кабiнетi, мабуть, робить якiсь чари. Таке, таке оце менi плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на свiтi, й того нiколи не було. Перехрестiть лиш йому лоба та повезiть його в лавру та в пещери.

Воздвиженський мерщiй вибiг з покоїв, а Степанида прожогом побiгла в кабiнет до Дашковича.

– Василю Петровичу! Що тут у тебе дiється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?

– Адже бачиш! Читаю.

– А це що? – промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки.

– Книжка! хiба не бачиш?

– А чого ж вона обсмалена?

– А тим, що Степан Iванович обсмалив її, жартуючи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: