Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– А то навiщо? – аж крикнув Радюк.

– Ат… так собi руки розхапались, то й капали в дорогу, що налапали, що було напохватi. Може, тут десь в монастирi трапиться громадський обiд, то пiдемо з своїми ложками обiдать. Адже ж на громадський обiд в нас ходять з своїми ложками, – жартувала Ликерiя Петрiвна.

– Може, ви, Ликерiє Петрiвно, взяли рубель та качалку, та макогiн? – смiявсь Масюк.

– Ну! рублем та качалкою нема чого качать в гостиницi. А що макогона, то шкода, що не взяла: стала б за пригiнчого до тих голомшивих служникiв та поганяла б їх макогоном. Там такi убоїща, такi неросторопи, що нi в чому тебе не послухають, самi хати не виметуть i навiть тобi вiника не дадуть. Хоч спiдницею вимiтай номер! Я таки вкинула в свiй дормез новий вiник з нехворощi.

I Ликерiя Петрiвна справдi десь налапала пiд козлами нового вiника й кинула наймитовi на руки, на перину.

– На та постав там у хатi в куточку коло груби, а потiм, як нагодишся в хату, то виметеш дiл, – сказала панiя Висока. – Я ще в той вiник i полиню вмiшала.

– Навiщо? – сказав Радюк.

– Бо тутечки того паскудства, блошиць та блiх, така сила, що без вiника й не засну.

– То ви його держите в руках, чи кладете його собi в голови, чи що? – спитав Масюк.

– Де там! Кладу вiник з полинем на нiч собi в ноги. Не так каторжнi блохи дошкуляють, бо не люблять духу нехворощi й полиню. Цим києм тiльки й одiб'єшся од тих собак. Я людина-таки геть-то досвiдна. Бувала в бувальцях, ходила в свiти, була в походах з небiжчиком та вешталась понад Дунаєм i за Дунаєм по всiх усюдах. Недоброхiть якось наберешся досвiду в усьому.

– Ну, та й запопадна ж ви людина! – сказав Радюк.

– А ви ж як думали, – обiзвалась Ликерiя Петрiвна. – Ви думали, що я сяк-так? по-паничiвськiй: вхопив капелюш та паличку та й дав драла в дорогу до Києва? Я з вiником i за Дунаєм скрiзь їздила, не то що в Київ.

– Глядiть лишень, Ликерiє Петрiвно, щоб часом люди не пiдняли вас на смiх, що ви їздите на прощу з макiтрами, з глечиками, та ще й з своїми вiниками, – говорив, регочучись, старий Масюк.

– Смiйтесь, смiйтесь! "З посмiху люди бувають", як кажуть в приказцi. Далека дорога – це не жарти.

– Левку! не забудься витягти, от тамечки в задку пiд сiном, сокиру, шнурки та палiччя! На возi сокири не кидай, бо ще хтось вночi поцупить та й на торжок однесе. Адже ж тут у Києвi тих злодiїв та торбохватiв, хоч греблю ними гати! – гукнула Ликерiя Петрiвна до свого наймита.

Левко витяг з воза сокиру, жменю конопель, добрий жмут мотузкiв, ще й чотири кiлки.

– Навiщо ото ви взяли в Київ сокиру та набрали конопель та якогось кiлля? – спитав Радюк з реготом.

– Та то Ликерiя Петрiвна хотiла в дорозi пуститься при нагодi на розбишацтво! – смiявсь Масюк.

– Еге! авжеж пак! А борони боже, часом серед степу трiсне вiсь або поламається загвiздок. От тодi хоч пальцем затикай вiсь, замiсть загвiздка, та й держи колесо руками, щобне спало. Де ж ви в степу знайдете, не то кiлка чи хворостину, а навiть стебло хмизу або дубчика? А коли вiсь поламалась, то бери зараз дрючка з воза та й пiдправляй пiд вiсь; бери коноплi, зсучи мотузка та й прив'язуй дрючка, пiд пiдтоки, то все-теки якось доплугачиш-ся до будлi-якого села або до корчми. Ой ви! вченi, та недрюкованi! Ви подивiться пiд вiз! – сказала панiя Висока.

Радюк глянув пiд вiз. Там i справдi були прив'язанi до пiдгерстя та до вiдтокiв три чималi дрючки.

– Ото вам наука! Не їдь в степ без дрюка, – сказала Ликерiя Петрiвна.

– Ну, Ликерiє Петрiвно! не дуже чваньтесь, бо i в мене в наточанцi є й сокира, й мотузки, й сириця, ще й, коли хочете, позичу вам ухналiв та цвяшкiв. Запас i справдi бiди не чинить, як кажуть в приказцi, – обiзвався Масюк.

Поскладавши усе добро на купи, усi рушили в гостиницю на другий поверх i зайняли три опрiчнi порожнi номери пiдряд. Панiя Висока та Масючка зiйшли наниз командувать переносинами. Три наймити й два слимаки хапали усякi клунки, подушки та чемодани й перетаскували в номерi. Переносини були довгi, аж обридли послушникам.

– Ой серце! боюся я за обрiк, та за шорки й гнуздечки, та, сказати по щирiй правдi, й за конi, – бiдкалась Ликерiя Петрiвна, – не дай господи, як у нас вночi злодiї виведуть конi! Тут же брама роздзяплена сливе до свiту! Як ми тодi в свiтi божому доберемось до Масюкiвки?

– Та чого ви лякаєтесь? Адже ж погоничi спатимуть на возах, коло коней, – сказала Галя.

– Вони-то спатимуть, а упряж тим часом слимаки поздiймають та i спродають на точку. Бо, як казав один католик, побувавши на прощi в лаврi: "Що свята лавра, то лавра, а що лавриковi – то превражi синове". Ой, треба б забрать у хату упряж! Та й за обрiк я не безпечна. А оброку в мене сливинь повний мiшок, – сказала Ликерiя Петрiвна.

I Ликерiя Петрiвна звелiла своєму наймитовi принести в номер упряж та мiшок оброку. Послушники зглянулись i пересмiхались. Галя та Радюк плечима здвигнули, зирнувши одно на одного.

Господинi заходились чепурить номерi, стирали скрiзь порох, обмiтали павутиння, неначе мазальницi заходились мазать хати iк великодню на бiлому тижнi. Вони порозпаковували чемодани, позастеляли лiжка, понакривали столи привезеними скатерками. Ликерiя Петрiвна загадала своєму наймитовi чистенько повимiтать смiття. Номерi стали чистi i якось привiтнiшi, Радюк та Галя зайняли опрiчний номер.

Рядом з ними зайняли номер старi батьки, а постiнь з ними оселилась Ликерiя Петрiвна з шорками, вiжками та мiшком оброку, засунутим пiд лiжко. Вона була дуже неймовiрна й полохлива зроду i нiкому не йняла вiри.

Вже смерком послушник принiс здорового самовара й поставив його в Масюковому номерi. До чаю в той номер зiбравсь усей гурт.

Олександра Остапiвна Масючка таки i в своєму кошику познаходила усякий посуд та паляницi й бублички.

Ликерiя Петрiвна нанесла до чаю й свого добра, прийшла в гостi навiть з своїм сахаром, як ходять з своїм сахаром одна до одної старi удови "чиновницi", принесла навiть свою паляницю. Усi посiдали за чай та закушували закусками з надзвичайним смаком пiсля довгої важкої вандрiвки. Усi були веселi, усi балакали й, здається, найменше думали за те, що вони спасенники в Києвi й приїхали одговiться в монастирi.

– Ну, тепер, мої дiточки, сiдайте за стiл рядочком обоє проти мене, – говорила Масючка до Галi. – Нехай я хоч надивлюся на вас в останнiй раз.

Галя зачинила чемодан i сiла за стiл поплiч з Радюком. Обоє вони були гарнi й молодi, i не одна мати задивилась би на їх гарну вроду.

Мати пила чай i не могла очей одвести од дiтей. Старий Масюк став веселiший i бадьористий та все поглядав на такого гарного зятя, якого вiн i не сподiвавсь.

Вiн говорив, жартував, смiявсь з Ликерiї Петрiвни, зачiпав її смiшками та жартами, випиваючи стакан за стаканом. В його обличчi, в жартах нiби проглянуло щось козацьке, отаманське, й смiливе, й жартовливе. Високе й широке чоло, здоровi кудлатi довгi вуса, запаленi щоки – все це так не приставало до куцого, обчиканого пiджака, до бiлих комiрчикiв, до вузеньких рукавiв. Козацький червоний кунтуш з вильотами нарукавах та золотими облямiвками так i просився на його пишну постать, на його дужi широкi плечi! Вiн йому б прияличував.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 1
  1. Ніна ткаченко

    Супер! Не могла відірватись , случала-переслуховувала! Дякую щиро і всім притомним бажаю послухати з насолодою мудрого Нечуя в такому класному виконанні!

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: