Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Вечiр добрий, пане господарю! Не ждав, не сподiвавсь? А ми й тут! Чи ви радi, чи не радi гостевi, а ми вже й тут! – говорив i смiявсь Кованько.

– Радi, радi! Просимо до чаю! Будь гостем в нашiй господi! – просив Радюк. – А оце рекомендую тобi свою молоденьку жiнку, хуторянку Ганну Йванiвну Радючку.

– Чув, чув! Я все чую, бо менi бог таке чутке вушко дав зроду, – говорив Кованько, подаючи Галi руку, i здушив її за пальцi так здорово, що вона трохи не крикнула й не пiдскочила.

– Я радий, дуже радий з вами познайомиться, – промовив Кованько.

– I я рада бачить i знати товаришiв мого чоловiка. Сiдайте ж в нас!

– "Щоб старости сiдали", як приказують в Масюкiвцi, – сказав Радюк.

– Ну, трохи ще рано дбать за старостiв! Треба пiдождать, доки трохи виясниться, – сказав Кованько, привiтавшись до Дунiна-Левченка.

Галя почервонiла, їй стало трохи сором. Вона налила чаю й поставила перед гостем.

– Та як в вас тут гарненько в кiмнатах! I рушники на образах, та ще як гарно повишиванi. Це, певно, ви, Ганно Iванiвно, навезли з села. Як веселенько од їх в кiмнатi! – говорив Кованько.

– Атож! Навезла в Київ нашого хуторянського добра, – обiзвалась Галя.

– Чом ж ви не натикали за образи чогось, вже й не знаю чого, бо я мiська людина. Щось там на селах затикають за образи, чи зiлля, чи якесь зело? – сказав Кованько.

– Може, васильки, гвоздики та чорнобривцi? – сказала Галя.

– Так, так! Васильки та якiсь гудзики, чи гвоздики. Я колись був на селi й заглядав в хати через порiг, то бачив за образами щось натикане таке кострубате, але що воно там натикано, то я гаразд не придививсь: чи пшениця, чи просо, чи морква, чи якiсь будяки. Здається, стримiли там i будяки та якiсь колючки, – говорив i реготавсь Кованько.

– Та то, певно, ви бачили за образами маковiйове зiлля: колючки – то сизi миколайки та петровi батоги, – сказала Галя.

– Певно, батоги, бо були довгi, аж телiпались по стiнi, – говорив Кованько.

– Ну, ти вже справдi наговорив три мiшки гречаної вовни про свячене маковiйове зiлля. Ще добре, що тебе не чує наша сусiда, панiя Висока. Вона б оце дала тобi джосу за свячене зiлля та зело. Це ж для неї був би страшний лiбералiзм! – сказав Радюк.

– Я, сказати по правдi, не тямлю смаку та поезiї в цих свячених сiльських зiллях та зелах та й поезiї самого села, хоч i моя мати носить святить зiлля на маковiя, – сказав Кованько.

– Бо в вас, городян, нема вже народної сiльської поезiї. В вас це все вже видихалось, – сказав Радюк. – Ви не тямите справжньої поезiї села, хоч i посилаєте святить зiлля на маковiя; ви вже потроху втрачуєте саме нюхало, що здатне зрозумiть дух сiльської поезiї, – сказав Радюк.

– Ви кажете, що не тямите поезiї села, а я й сплю й бачу свою Масюкiвку. Примiла б, летiла туди оце таки зараз, i вже й не знаю, чи звикну я до вашого Києва, – сказала Галя.

– То тим, що ви зросли в селi, – говорив гiсть. – А я городянин з дiда, й прадiда, й прапрадiда.

Кованько пив чай стакан за стаканом i трiскав паляницю на весь рот, аж плямкав: очевидячки, вiн добре виголодавсь.

Галя прикмiтила це, догадалась, що вiн голодний, пiшла в комiрчину й принесла на полумиску чималий шмат шинки та й поставила на столi, припрошуючи гостей закусить. Потiм винесла пляшку червоного вина й поставила на столi.

– Оцю сiльську поезiю я люблю i вважаю на неї бiльше, нiж на усяке поетичне зiлля. Страх як люблю сiльську шинку, печену в житньому коржi! Люблю, що вона пахне колендрою, – говорив Кованько, одкраявши здоровий шмат.

Вiн заходивсь уплiтать шинку на весь рот, на всi свої здоровi зуби. Шинка зникла в здоровому ротi, неначе вiй кидав її в вершу або в лантух. Бiлi здоровi зуби терли м'ясо, аж шинка пищала в ротi. Щось животинне було примiтне в його здоровому апетитi, в завзятiй працi пащекою та щелепами. Здавалось, нiби то вовк наминав вiвцю.

Од цiкавого Галиного очка не потаїлась ця животинна прикмета в гостя; вона цiкаво кмiтила, як Кованько неначе махав щелепами, та зубами, та широкими губищами.

– Чи ви напитали собi яку службу, чи й досi козакуєте та бурлакуєте? – спитав в Кованька Дунiн-Левченко.

– Шукаю i вже неначебто й напитав, – говорив Кованько, не перестаючи махать зубами. – Обридло тинятись без роботи.

– Чи добре ж мiсце напитав собi? – спитав Радюк.

– Авжеж добре! Я не шукаю мiсця внизу, а прямо зверху: або столоначальника, або якогось директора, чи предсiдателя, щоб, бач, швидше потрапить в губернатори, – говорив Кованько й разом з тим i їв, i смiявсь.

– Ну, це ти жартуєш. Не так-то швидко знайти й багато нижче мiсце, – сказав Радюк.

– Або таке мiсце, або нiякого! Я оце й молоду собi назнав. Вiзьму за нею прездоровий дiм, пишно обставлений. На горищi стоїть казан з водою, а з казана вода проведена в крани i в пекарнi, i в умивальнi, i скрiзь по дворi, i в станю, i в возовню, i в льох.

– Навiщо ж та вода в возовнi та в льоху? – спитала Галя, смiючись.

– А щоб дiжки та кадовби з варивом наливать! Хiба ж цього не потрiбно?

– Та ти, певно, помиливсь! Мабуть, позабував. Певно, в тому домi вода тече не з горища, а з долу, як по долинi на мочарах на.Либедi, де в хатах вода тече з джерел, так що в хатi буває на долiвцi криниця, а в сiнях ставок; ще там i качки плавають та полощуться, – жартував Радюк.

– Овва! Вiзьму я такий дурний дiм! Знайшов дурня. Це вже було б надто багато догоди в домi. А який екiпаж я беру! Якi баскi конi беру в придане! То не вашi сiльськi доморослi шкапи свого хову, а заводського хову, – говорив Кованько.

– Ви й справдi оце женитесь? – спитала Галя.

– Атож! Навiщо менi вас дурить чи ману пускати на людей? Я оце незабаром оженюсь, бо маю вже на примiтi гарненьку дiвчину.

– А та дiвчина не пiднесе вам часом печеного гарбуза? – спитав Дунiн-Левченко.

– Я й гадки про гарбуза не маю, та ще й печеного: прийшов, побачив, побiдив, – говорив Кованько.

– А хто ж твоя наречена, чи молода? Можна про це спитать? – говорив Радюк.

– Не скажу, нехай кортить! – потiм скажу.

– Скажи по правдi, чи ти справдi вже знайшов мiсце, бо оце й менi доведеться десь його шукати, – сказав Радюк.

– Буцiмбито так, що й знайшов, але як не посадовлять мене за столоначальника, то я на iнше мiсце ще й не сяду. Я вже настоятель на одно таке мiсце, – говорив Кованько.

– Ну, в тебе правди нiколи не допитаєшся через твої жарти, – сказав Радюк. – В тебе правда все якось нiби повита туманом жартiв чи нещиростi, прикритої жартами.

– Ще що вигадай! Щирiшої од мене людини й на свiтi не знайдеш. В мене що на умi, те й на язицi, як у п'яного, – сказав Ковамько, кидаючи на стiл нiж та виделку й пiдвiвши свої чималi веселi, трохи виряченi й блискучi, наче склянi очi.

Вiн одсунув набiк чарку, вхопив стакан, налив до половини його вина й випив одразу, неначе нахильцi.

– Оце я й пополуднував в вас. Буде, годi! Душа мiру знає, – сказав Кованько, втираючи губи й вуса.

– Хоч i приємно менi в вас сидiть, але час менi додому, – сказав Дунiн-Левченко, встаючи з стiльця. – Та й гарно ж у вас в покоях! Чисто, недавно ремонтовано, побiлено й помальовано. А в нас же то все запущено в домi, не бiлено й не мазано i нiгде не помальовано. Мiй тато чогось оце на старiсть зовсiм якось осунувсь. Не забувайте ж, панове, що пiслязавтра мої iменини. Приходьте так надвечiр. Я певний, що назбирається моїх товаришiв чимало, бо вже багацько з їх повидержували екзамени. Приходьте й ви, Ганно Иванiвно! Моя мама й сестра будуть вам радi.

– О, спасибi вам! Нехай вже iншим часом ми вдвох прийдемо до вас, бо, як я бачу, в вас буде тiльки ваше паничiвське товариство, – обiзвалась Галя.

– Нам доведеться побалакать про дуже поважнi справи, – сказав Радюк. – Час би вже нам заходжуваться коло роботи, коло практичного чогось. Вже в Петербурзi Костомаров та Кулiш почали видавати для народу книжечки на українськiй мовi, видали "метелики". Треба б нам побалакать, дещо обмiркувать i взяться за цю справу без жартiв i з завзяттям.

– То приймiть i мене до своєї спiлки. Ти, Павле Антоновичу, писатимеш для народу "метелики", а я фельєтони, бо це теж "метелики". Ти по-сiльськiй, а я вже по-своєму, по-мiському. От i будемо в спiлцi та в супрязi для загальної працi.