Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Не треба, спасибi! – крикнув гiсть, схопився з мiсця i вхопив своєю бiлою делiкатною рукою за її червону шорстку руку, привiв i посадовив силомiць на стiльцi. – Не клопочiться й не турбуйтесь! їй-богу, я вже наївсь по самiсiньку шию; аж сить поклав на собi.

– Як наїлись, то я й рада од щирого серця, а як нi, то я винесу вам ще повнiсiнький кошик, – говорила Ликерiя Петрiвна.

– Не бiгайте й не виносьте! Менi вже час додому, хоч менi й дуже приємно ще посидiть та побалакати. Напиши ж менi, будь ласка, за адрес свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде, то я й прибiжу до тебе. Не забувай, що незабаром день моїх iменин. Зберуться, зiйдуться мої товаришi та земляки. Посидимо, побалакаємо щиро й по душi. А ти знаєш, що без тебе в нас буде велика дiрка за столом, як кажуть селюки.

Гiсть розпрощався з дуже делiкатними поклонами, шаркнув дрiбненькими нiжками перед Ликерiєю Петрiвною, неначе перед молоденькою панною, подав руку, потрусив її за руку й подякував за пирiжки. Ликерiя Петрiвна аж почервонiла, од несподiванки навiщось дригнула назад маленькою нiжкою, ще й трошки присiла, неначе маленька школярка: вона, очевидячки, не знала, на яку й ступить, чи на праву, чи на лiву.

– Ну та й делiкатний! Ну та й тендiтний цей ваш товариш! – репетувала Ликерiя Петрiвна.

– Дуже вже переделiкатнений! – обiзвавсь Масюк.

– А якi в його маленькi та м'якенькi ручки! Достоту, неначе в панни. А якi дрiбненькi та тоненькi нiжки! – репетувала Ликерiя Петрiвна.

– А ви й до нiжок придивились? Ну та й цiкаве ж та кмiтливе в вас очко! Вас треба стерегтись, та ще й дуже, – смiявсь Масюк.

– Коли воно якось само кидається в вiчi! I ладна б не дивиться, та воно само чогось на тебе дивиться, неначе воно з очима, – смiялась Ликерiя Петрiвна.

– Та то його й брата переделiкатнила й перетончила мама, – сказав Радюк. – Я її добре знаю, бо як я був ще хлопцем, в гiмназiї, то часто заходив у гостi до його батька й до цих моїх товаришiв. Його батько й тодi жив на Липках в своєму власному домi. Мати його дуже делiкатна панiя.

– Мабуть, така, як була небiжка ваша мати, бо на неї в iнститутi й справдi нiколи, мабуть, i вiтер не вiяв, i сонце не грiло, – сказала Висока.

– Нехай над нею земля пером! – обiзвалась стара Масючка й перехрестилась.

– А оцей бiлявий красунь, – говорив далi Радюк, – та його брат, як були в нижчих класах гiмназiї, нiколи не ходили пiшки в гiмназiю, їх возили в фаетонi з лiврейним лакеєм. Було його батько аж сердиться та каже: "Якось нiяково менi посилать в гiмназiю їх пiшки, коли польськi пани посилають своїх синiв в гiмназiю в парних фаетонах, а багатшi та знатнiшi – i в каретах. Будуть з нас смiяться, як з простих людей". Бо тодi в гiмназiю не приймали мiщанських дiтей, а тiльки дворянських. Та вже пiсля того згодом, як була знесена панщина i пустили в гiмназiю усяких мiщанських та мiських дiтей усякої верстви, тодi вищезли коло гiмназiї тi карети й фаетони i лакеї в лiвреях давнiших польських панiв.

– Певно, скрутнiше трохи стало, то й шик увiрвавсь, -сказав Масюк.

– Вже як пiдбiльшали отi обидва Дунiн-Левченковi! хлопчики, то вони й самi побачили, що це якась дурiсть, зовсiм нi до чого не придатна, й почали ходить пiшки в гiмназiю.

XIV

Другого дня прочани одговiлись в великiй Михайлiвськiй церквi на службi божiй у святої Варвари i, вернувшись в гостиницю, пили чай з проскурками, котрi вони подавали на часточку. Напившись чаю, вони розташувались за столом зовсiм по-домашньому й почали їсти снiданок. Масючка, й Галя, i панiя Висока були убранi в чорне убрання, в чорнi чiпки з чорними стрiчками. Тiльки в Галi червонiла на шиї макова стрiчечка та неначе горiли двi червонi кокарди з стрiчечок, пришпиленi на горсетi одна пiд одною.

– От, хвалить бога, ми й одговiлись. А народу, а тих прочан яка була силенна сила ще й на пiзнiй службi! Який натовп в церквi! Крий боже! – говорила Олександра Остапiвна Масючка.

– Ви б вже поскидали отi чорнi убрання, бо вже ж одговiлись. А то як прийде хто до нас, то подумає, що потрапив не в Михайлiвський, а в Флоровський панянський монастир до черничок: ви, мамо, неначе флоровська iгуменя, а ти, Галю, неначе iгуменина келейниця, а ви, Ликерiє Петрiвно, схожi на рясофорну хористку, – жартував i собi Радюк.

– Авжеж пак! На яку там рясофорну! Мабуть, бiльше скинулась на ту, що тягає на дзвiницi хвалу божу за хвiст, – сказала якось смиренно Ликерiя Петрiвна.

– От з вас iстинно була б щира та богобояща черниця! – говорив з жартом Масюк.

– Ой, не грiшiть! Ой, не вводьте мене в грiх та в спокусу хоч до вечора, хоч до першої зiрки! Бо я ж тiльки що одговiлась. Нехай я буду присвячена хоч до вечора, – сказала Ликерiя Петрiвна.

– А пiсля першої зiрки вже й нiчого? Можна грiшить? – спитав Радюк.

– Пiсля першої зiрки менi байдуже! За всi голови!

– Ну, ми нагрiшимо трохи швидше, ще до обiду, – жартував Масюк.

– Бог його святий знає! За людей, бачте, трудно ручитись, а за людський лихий язик i потiм. Коли б мене хоч до вечора бог сподобив буть без грiха. Але за вами не втерпиш: якось-таки нагрiшиш, як не дiлом, то словом, – бiдкалась Ликерiя Петрiвна з острахом за свою праведнiсть.

– А чи багато ти, Павле, назнав квартир? – спиталась Галя.

– Ой, багатенько-таки. Оце, попоївши, ходiм зараз. Буду потiм вам показувать їх, а ти вибиратимеш, яка тобi буде уподобна, – сказав Радюк.

– Пiду й я з вами! Подивлюсь, якi кiмнати в цих київських палацах, якi там горницi всерединi, якi люди, – сказала Ликерiя Петрiвна.

– А ви ж недавнечко бiдкались, що в вас ноги аж судомить од ходнi по горах та бескеттi, – сказав Масюк.

– Ат! нехай болять! Один тому час. Господи, як менi оце заманулось заглянуть в тi палаци, глянути, яка там обстава, якi стiльцi й канапи, i чим вони пооббиванi, i якi по стiнах шпалери! їй-богу, побiжу з вами колядувать по тих палацах.

– Або старцiв водить но Києву, бо їх тут добра метка. Але ж берiть з собою записну книжечку в кишеню та все дочиста записуйте, а то позабуваєте та розгубите по, вулицях i додому не донесете, – жартував Масюк.

– Не погублю! Не бiйтесь! Все в головi додому принесу! В мене голова, як копа пшеницi.

– Або як добрий винницький казан! Є куди убгать! – смiявсь Масюк.

– Ой, не спокушайте, бо нагрiшу ще й до обiду! – крикнула Ликерiя Петрiвна.

– Йдiть та й нам порозказуєте за все! – говорила Масючка, лягаючи на лiжко. – А я оце ляжу та полежу, А як знайдете собi кубельце, то й я пiду та подивлюсь на його, – говорила стара мати, налагоджуючись прилягти на лiжку.

I вони втрьох пiшли оглядать порожнi квартири. Масюк та Масючка полягали на лiжках, щоб трохи одпочить, довго балакали, потiм почали дрiмати та позiхать i трохи не поснули. Але пригадали, що пiсля причастя грiх спати до вечора, знов повставали, знов балакали, а молодi та панiя Висока не вертались. Вже i з пiвдня звернуло, вже їм i їсти схотiлось, а тих все не було. Аж в найпiзнiшi обiди вони вернулись засапанi, потомленi; аж тлiннi й голоднi.

– А що? Найняли собi яке житло? – спитала Масючка.

– Та найняли, бодай тим житлам добра не було! – крикнула панiя Висока i нiби впала на стiлець. – Бачте, аж засапалась. А що вже грiхiв набралась, то нехай мене бог i сохранить, i заступить! Набралась, неначе вiвця реп'яхiв в городi!

– Де ж ви вбрели там в тi лопухи чи реп'яхи? – спитав Масюк.

– Ще б пак не вбрести, коли тут у Києвi в тих житлах реп'яхiв по самий пояс! по самiсiньку шию! Таки так, куди не ступи, то й реп'яхи! – говорила Ликерiя Петрiвна.

– Ну, не все ж таки ви ступали в колючки! I багато цiкавого, бачили, i усяку мебiль, i дзеркала, i шпалери, i сукнi, – смiялась Галя.

– Ой, бачила! це правда. Надивилась на все. Бачила такого багато, що буде що розказувать в селi цiлий рiк, – говорила Ликерiя Петрiвна.

– Яка ж там в тих покоях мебiль? Яка теперечки мода на мебiль, на покриття мебiлi? – спиталась Масючка.

– Мебiль гарна, i шпалери гарнi! Про це нема що й казать. Але якi тут пани! якi панiї! Цур їм, пек їм! Хвалить бога, що менi не доведеться шукать квартири для себе. Ото приходимо ми в один чималий дiм та й дзвонимо. Вибiгає якась вертка горнична, крутить хвостом, показала нам квартирки в домi, а далi запрошує нас у покої. Увiйшли ми в гостинну й стоїмо та ждемо. Я стою та й зорю по стiнах, по мебiлi. Гарно, як у вiночку. Двоє дзеркал аж пiд стелю мiж двома вiкнами! Мебiль, канапа, крiсла, канапки, якiсь круглi дзиглики – усе пооббиване шовком попелястого кольору з темними квiточками.