Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Та за образами! – промовив, смiючись, Масюк. – Хiба ж за образами їм не можна лежать?

– От i за образами! Бозна-чого наговорите ви, Iване Корнiйовичу! Хiба ж я таки свiту не бачила, щоб не знала, куди сховать свої капiтанськi документи й хрести мого небiжчика.

Панiя Висока хотiла пiддержать свою репутацiю капiтаншi й часто любила нагадувать сусiдам нi з сього нi з того про чин та капiтанськi документи свого чоловiка. З тiєї кавалерiї i з тих документiв смiялися-таки їй в вiчi.

– От коли б ви, Павле Антоновичу, послухали, як Ликерiя Петрiвна почнуть розказувать за тi далекi краї за границею, так є що послухать! – промовила Галя до Радюка.

Радюк попросив Високу розказать про Дунайськi краї, почав її розпитувать, i Висока почала розказувать, почала обписувать Басарабiю, Молдавiю, Дунайський край так гарно, так до ладу, такою плавкою мовою, що зацiкавила всiх. I старi, й молодi слухали її, неначе вона казку казала. Галя слухала її й очей з неї не зводила. Не мавши книжок для читання, Галя слухала її, нiби цiкаву книжку читала.

– Одначе слово по слову, а день iде, а час минає. Чи не час нам, жiнко, обiдати? – промовив Масюк.

– Про мене, в мене обiд готовий, ще й пирогiв свiжих наготувала доконче задля Ликерiї Петрiвни, бо я знаю, що ви любите пироги i вмiєте їх готувать.

– I! де вже вмiю! Колись, може, вмiла, а тепер, може, й забула.

– Хоч, може, й забули, а вашi пироги першi на цiлий повiт, – промовила Масючка.

– Першi на цiлу губернiю! – додав Масюк. Ликерiя Петрiвна аж засоромилась i чогось запишалась, бо зцала, що її пироги й справдi видержать смiливо конкуренцiю.

Всi заворушились по свiтлицi. Ликерiя Петрiвна встала i, пiднявши голову, хотiла проходиться по свiтлицi. Але вона зирнула через дверi в кiмнату й побачила там на жердочцi клубки, пiвмiтки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку.

– Ой, яка ж ваша чудова основа, яке пiткання! – аж крикнула панiя Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побiгла до клубкiв, до основи, аж довгий хвiст од її сукнi пiдобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню i вже бiльш їх не виймала. З тими окулярами сховалась i пиха панi Високої, i вона вийшла до свiтлицi якось натуральнiше: веселою, привiтною, якою вона була завсегда в себе вдома.

Тим часом хазяйка з дочкою готували стiл. На столi з'явились пироги, пухкi, пахучi, прямо з печi.

– А що, чи напечете таких? – спитав Масюк в панiї Високої.

– Може, й не напечу, – тихо промовила вона, розломивши пирiг й оглядаючи його з усiх бокiв, її трохи брала зависнiсть, що сусiдi добре вдалися пироги…

Всi сiли за стiл. Масючка вже постерегла, що молодому паничевi сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать i присилувала сiсти за стiл. Радюк сiв коло Галi. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набiк, на дверi, як роблять сiльськi соромливi дiвчата, а смiливо пiднiмала на Радюка очi, як вiн почав до неї промовлять. Радюк почав розпитувать Й про хуторянське життя, про сусiд.

– Чи не скучно вам жить на хуторi? – спитав вiн Галю.

– Нi. Я зросла на хуторi й звикла до села. Як була я малою, то й зовсiм мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткi днi, а вечори такi довгi, такi довгi, як море, то часом сумую при роботi. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезiть менi книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже гарного, – промовила Галя, дивлячись на стiл i з останнiми словами ледве пiдвiвши очi на Радюка.

– Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав ва вас, щоб надiлить вас найновiшими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки, бо книжки дуже добра рiч.

– Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром поїдете до Києва? Я не встигну, може, й прочитать.

В Галиному голосi задзвенiв легесенький смуток. Молодi заїжджi паничi з городiв дуже розважали молодих хуторянок i часто були причиною слiз i кохання не для одної хуторянки пiсля свого виїзду.

– В мене є такi книжки, що я можу зоставить вам i на зиму, аж доки приїду з Києва вдруге.

Галинi груди легесенько пiднялись угору; вона ледве встигла задушить в собi зiтхання.

– От лiтом я нiколи не нуджусь, – додала Галя. – То коло хазяйства, то в садку, а найбiльше коло квiток в горiдчику, й нестямишся, як той час минає.

– В садочку, та ще й з пiснею, – промовив Радюк, лукаво подивившись на Галю. Галя запишалась й осмiхнулась; вона мала щось на думцi, бо вже вгадала, що Радюк її любить.

– А чого це ви нiчого не їсте? – раптом спитала їх, аж крикнула панiя Висока. – А ще й за стiл сiли. Покуштуйте лиш, який смачний борщ з курятиною, Павле Антоновичу! Чи, мабуть, вам не до борщу? Еге, так?

Павло Антонович i Галя набрали трохи борщу в тарiлки, одначе їли мало. Галя тiльки спробувала, та й ложку поклала.

– От i погано, коли вам їсти не хочеться, – знов промовила панiя Висока, не зводячи своїх маленьких сiрих швидких очей з молодої пари.

– Коли ж я недавно снiдала, – обiзвалась Галя.

– Та й я снiдала, одначе, богу прийому, їм, як бачите!

– Бо вам, Ликерiє Петрiвно, вже нiщо не заважав мать добрий апетит, а молодим людям часом буває зовсiм iнше в думцi, – промовив Масюк.

– Оце! Хiба ж я вже така стара. Що це ви, Iване Корнiйовичу! Хоч небiжчик капiтан i давненько вмер, одначе я ще зовсiм-таки не баба.

– О, ви б ще й замiж пiшли, якби хто добрий трапився, – сказав Масюк.

– Чи пiшла б, чи не пiшла б, це трудно вгадать.

– Але якби хто добре причепився, та ще щоб i кишенi були не порожнi, та й брови чорнi, й голова не сива, не така, як оце в мене… – промовив Масюк.

– А певно, за сиву голову не пiшла б i за такi незакрученi вуса, як вашi, не пiшла б, – промовила Ликерiя Петрiвна й зареготалась дрiбненько.

Масючцi, як женщинi поважнiй i богобоящiй, та рiч Високої зовсiм не сподобалась. Вона все сидiла мовчки й боялася за недобрий вплив Ликерiї Петрiвни на свою Галю.

– Викушайте ж наливочки за здоров'я наших добрих сусiд i знайомих, – припрохувала хазяйка, наливаючи всiм по чарцi наливки, навiть своїй дочцi, котра осмiхнулась i одсунула од себе чарку.

– Нащо ви одсовуєте чарку? Тепер пiшла така поведенцiя, що й дами п'ють, – промовила Ликерiя Петрiвна. Вона любила випити, бо привчилась у походах випивать в веселiй компанiї офiцерiв. – Вип'ємо за здоров'я хазяїнiв! – голосно, на всю свiтлицю гукнула Ликерiя Петрiвна й цокнулась своєю чаркою об чарки всiх. Галя ледве вмочила губи, осмiхаючись. Ликерiя Петрiвна так i вихилила чарку за одним махом до дна, ще й лiкоть пiдняла вгору по-офiцерському.

За першою чаркою пiшла друга, а там i третя. Панiя Висока цокалась чаркою з усiма й хилила-таки добре чарку за чаркою, аж її лице стало червоне. Зморшки на лицi трохи поховались; вона стала наче молодша й почала голоснiше розмовлять та розказувати.

– Оце менi так i здається, що я на Басарабiї або над Дунаєм, мiж веселими товаришами мого капiтана. От було життя, так життя! Хоч я дотерпiла лиха в походах, але ж весело тодi жилося менi. Було коло мене офiцери, як тi бджоли коло меду! Так i припадають, так i липнуть, аж було мiй капiтан сердиться.

– От i признались в грiхах! – засмiявся Масюк.

– Трохи сердився небiжчик, сказати правду! Але ж яка була компанiя! Якi були там молодцi! Ой-ой-ой! Було збереться їх двадцять чоловiк, а я одна мiж ними верчуся та як та ластiвочка щебечу. А вони всi до мене: "Ликерiє Петрiвно! Ликерiє Петрiвно! ви душа нашого товариства; ви богиня! Без вас ми пропали б отут на степах! За здоров'я Ликерiї Петрiвни!" Та так i обстануть й обсядуть мене навкруги. Я туди верть, сюди верть!.. – Iз тим словом Ликерiя Петрiвна вкинула в рот чарку наливки й разом ковтнула.

Хазяйка насупилась та все скоса поглядала на Ликерiю Петрiвну, а Масюк смiявся та потроху пiдбивав її, та все наливав наливки в її чарку.

– Ой, годi вже, Iване Корнiйовичу! Що годi, то годi, бо душа мiру знає. Я й забула, що я вже не на Басарабiї i що вже полинули десь за синiй Дунай тi давнi веселi лiта! Ой, дякую вам, Iване Корнiйовичу! їй-богу, будеї

– Та випийте-бо, будьте ласкавi! – просили всi.