Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Терешко сидiв коло стола, насупившись, як та хмара, i навiть не обiзвався до батька й словом.

– Йди додому, кажу тобi! Дивись, ось принiс Дувидовi в заставу кожух, бо нема грошей навiть на сiль. Йди до роботи, бо швидко з голоду попухнемо!

– Про мене! А я вам городить свинюшникiв не буду. Хiба я на те вчився в школi? Менi треба роботи по менi. Стану десь за писаря або за лакея та й хлiб їстиму. Робiть вже ви, тату, свинюшники.

Всi люди в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом нi в сих нi в тих.

– Йди, кажу тобi, додому! – сказав батько й наблизився до сина.

– Одчепiться! – крикнув син i раптом схопився з мiсця. Батько одскочив назад.

– Йди, бо я тебе оцiєю палицею!

– Тату! в палицi два кiнцi: один по менi, другий по тобi.

– То це вiн на батька тикає! Хiба ж батько пас з тобою свинi! Бери його, бра! В'яжи його, вражого сина, та в холодну! – крикнули люди й кинулись до Терешка. – В некрути поздаваймо їх, оцих вражих школярiв, замiсть хазяйських синiв! В москалi їх, оцих ледарiв! Бач, вже й солдатського гудзика припнув на грудях.

Терешко оступився за стiл i став за Радюком.

– Коли ви громадян звете "хахлами", то хто ж ви такий! – спитав, нарештi, Радюк Бубку.

Бубка тiльки очима заклiпав i нiчого не сказав, бо й сам не знав, що вiн за людина.

Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей i втiк, покинувши на столi горiлку.

– Чи ти ба! Вражий син i горiлку покинув. Випий же сам, Олексо, синову горiлку! – загомонiли люди на старого Бубку.

Бубка почав жалiться на сина, що вiн, як вийшов з школи, то од того часу не хоче робить чорної роботи та все шукає легкого хлiба, пнеться в паничi, прилизується, маже голову лоєм з каганця та курить люльку.

– Оддай його в москалi, коли вiн такий! В москалi його, коли вiн не поважає батька, кепкує з громади! – гукнули чоловiки.

Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида.

– Будь ласка, Дувиде! Вiзьми кожух в заставу та позич хоч два карбованцi, бо нема за що й солi купить. Так вижився, так вижився, що вже не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю.

– Хiба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? – не втерпiв i спитав Бубку Радюк.

– Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять карбованцiв ще позаторiк, та й оре голова моє поле оце вже другий рiк. А як не оддам грошей, то й третiй рiк оратиме.

– А менi здається, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то лучче б нарiкать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й казать! – сказав стиха Дувид.

– Голова, бач, як голова, а все-таки треба б нам другого голову обрать, бо цей нам не сподобний: вже дуже з шинкарями накладає. I сам розпився, й жiнка його розпилась, бо де ж пак! Шинкарi поять його й грошi дають, i громадяни поять! – загули люди.

– Та нехай мене грiм поб'є, коли я маю з головою яке дiло! Нехай мене живого земля поглине! Коли б менi можна хреститься, я б вам отут перехрестився й землi з'їв, що в мене з головою нема нiякої спiлки! – божився й клявся Дувид.

– Не бреши-бо, Дувиде! Хiба ж ми не знаємо, що й ти i всi журбанськi шинкарi – ви всi даєте головi сто карбованцiв та й торгуєте горiлкою в шинках на громадськiй землi. Скиньмо голову, люди добрi! В його вже, мабуть, i людської душi нема, – гукнув один чоловiк.

– Слухайте-бо! От послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида! Я людина бiдна; в мене не то що сотнi карбованцiв нема, в мене ледве зайва гривна знайдеться. А то ще я б давав головi сто карбованцiв! Про iнших шинкарiв не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я хiба не чоловiк? Хiба ж я не шаную громади, дай їй боже здоров'ячка?..

– Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованцi й вiзьми в заставу кожух тiльки до покрови, – прохав Бубка.

– Як тривога, то й до бога, а як по тривозi, то й по бозi. Будь ласка, Дувиде…

– А де ж я в свiтi божому достану? В кого ж я позичу? – бiдкався Бубка.

– Я тобi, Олексо, скажу от що: їж борщ iз грибами, держи язик за зубами. А то другий раз i шага не позичу, Як оддаси до покрови три карбованцi, то позичу.

– Та оддам! тiльки дай!

I пiшов Бубка з шинку без кожуха… й без поля. Тим часом Радюк побiг з шинку навздогiнцi за Те-решком Бубкою. Новий тип з народу дуже його зацiкавив. Вiн пiшов вулицею попiд густими вербами. Там в густiй тiнi стояла чимала купка хлопцiв. Деякi поспирались на тин i лузали насiння, деякi стояли купами, понакидавши свити на плечi. Один парубок вилiз i сiв на тину. Терешко Бубка поминув парубкiв, дивлячись набiк, i навiть не поздоровкався. Парубки почали його навмання зачiпать.

– Хоч i вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза потягне! – крикнув той парубок, що сидiв на тину. – Терешку! кланялась тобi Варка й казала, щоб ти сьогоднi вийшов на вулицю! А гарбуза не хочеш? га? Знаєш, вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки потягнеш! – гукнули хлопцi здалеки.

Бубка пiшов помалу й не оглянувся. Вiн справдi топтав стежку до Варки Онойкiвни. Онойко був перший багатир на селi.

Радюк догадався, що в Бубки є роман, що вiн залицяється, i йому дуже схотiлось вислiдить це. Те мiсце пiд вербами було мiсцем задля вулицi. Там найбiльш збиралось хлопцiв i дiвчат ввечерi. Онойкова хата стояла недалечко од того мiсця.

Того-таки вечора Радюк одягся зовсiм по-парубоцькому, надiв наймитову шапку й пiшов пiд верби. Улиця вже збиралась. Дiвчата сидiли на горбку пiд вербами й спiвали пiсень. Парубки потяглись до їх з усiх бокiв: йшли вулицею, городами, лiзли через тини. Деякi вже обстали купу дiвчат навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його нiхто не впiзнав.

Дiйшовши до Онойкової хати, Радюк вглядiв Варку. Вона стояла коло перелаза й лузала насiння. Варка була висока, рiвна, як тополя, чорнобрива й рум'яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка, товсте добре намисто, срiбнi й позолоченi дукачi, червонi сап'янцi на ногах – все це показувало, що вона й справдi була багатого батька дочка. Вся її голова була в квiтках. Варка держала в лiвiй руцi хусточку.

З другого боку вулицi йшов Терешко Бубка. Поруч з ним iшов парубчак в картузi, в крамнiй сiрiй козачинi, пiдперезаний червоним поясом: то був приятель Бубчин, що вчився в школi вкупi з ним. Вони вглядiли Онойкiвну й попростували до неї.

– Моє поштенiе! – промовив Бубка, здiйнявши картуза, i простяг до неї руку.

Варка руки не подала, лузала мовчки насiння й голову одвернула. Можна було дiзнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно.

– Чом же не подаєте менi руки, Варваро Омелькiвно?

– Хiба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою.

– Про мене, нехай ви будете й Варка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: