Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– А вгадай, хто тiльки що тобi кланявсь? – сказав гiсть.

– Тимошкевич? Мiрошниченко? – спитав Радюк навмання.

– Кованько! веселий Кованько! Питав, де ти оселивсь, i казав, що зараз-таки до тебе зайде, – сказав гiсть.

– От i гаразд! Цей чолов'яга й справдi веселий, приємний, але менi вiн припадав до вподоби колись переднiше, а теперечки вже нi; колись подобавсь менi своїми жартами та безжурною вдачею, доки ми не поставили нацiональної справи на поважний науковий грунт. Вiн, здається, легковажна, легкодумна людина, хоч i приємна, бо весела та безжурна.

– Така, що ладна повернуть на жарти часом такi поважнi речi, з котрими не личило б жартувать, – перебив його розмову гiсть.

– Еге ж! Ти добре вгадав. В Кованька цi веселощi та жарти, певно, од того, що вiн їсть та п'є добре i що в його шлунок швидко перетравлює усякий поживок. Та в його й кишенi таки не порожнi i голова не заснована клопотом та журбою, – сказав Радюк.

– Либонь воно так. Я в його не примiчаю мiцної пiдбiйки в жартах та смiшках, – сказав Дунiн-Левченко, вперше на вiку пiдводячи пiд критику свого знайомого.

– Яка там в його пiдбiйка? Це в йому обрiк грає, як кажуть на селi, то вiн i хвицає, i брикає, i реготить, – говорив Радюк.

Галя зареготалась, аж ложечку випустила з рук, уявляючи собi, як-то хвицає той брикливий Кованько, мов коняка.

– От i менi заманулось побачить на свої очi того вашого веселого знайомого, який вiн на стать та на масть, – сказала Галя, смiючись.

– То й побачиш незабаром. Цей швидко прибiжить до нас, – сказав Радюк. – Ще як ми були студентами, я його дуже любив за його веселу вдачу, але вiн часом було вже геть-то настирається з своїми жартами. Так було обридне та остогидне, що я часом був ладен тiкать од його або запираться на замок. Оце часом було по обiдi лежу собi на лiжку та одпочиваю, читаю якусь цiкаву книжку. Вiн рип у хату! та й причепиться з жартами. Так i прилипне, як шевська смола!

– Кидай книжку та вставай! Ходiм гулять на гору до Владимирового пам'ятника. Лежить оце м'яло, оцей лежень, неначе колода! Ходiм! Вставай-бо, пiчкуре! – було кричить вiн та реготить.

Менi не хочеться вставать, бо я ще не одпочив гаразд. Та й саме начитав цiкаве мiсце. Вiн менi заважає, одривае мої напруженi думки.

– Та одчепись собi! Дай хоч дочитаю до кiнця монолог, – було кажу до його.

– Кидай iк дiдьку тi монологи та ходiм на Владимирову гору до пам'ятника; може, там побачимо який монолог з чорними очима та бровами, – репетує вiн i висмикує в мене з рук книжку та кидає її аж у другий кучок так, що вона хурчить листками, мов горобець.

Я було серджусь та одмагаюсь. Вiн тодi хапає мене за ногу й смикає, а потiм стягає з лiжка. Я хапаюсь за лiжко рукою. Вiн висмикує в мене з-пiд голови подушку й шпурляє нею в дверi, а потiм хапає мене за обидвi ноги й цуприкує з усiєї сили. А руки в його неначе залiзнi. Я пускаю руки, i вiн мене стягає додолу.

Бачу було, що менi непереливки, встаю й одягаюсь, бо знаю добре, що ця причепа, ця нахаба вже не одчепиться од мене сплоха, напосядеться на мене ще гiрше i зробить-таки по-своєму. На його находила часом нудьга. А книжок вiн не любив читати, щоб читанням розважить себе та розiгнати нудьгу. Тодi вiн починав жартувать з нудьги i тим, здається, розганяв її. Я було встаю й мушу одягаться та чепуриться, щоб вволить його дурну волю та йти з ним, куди потягне його пароксизм нудьги.

– Знаєш що? А ходiм оце до Мiрошниченка дражниться та смiятись з його. Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо хоче буть магiстром. Ходiм та насмiємось добре, натiшимось, а тодi вже потягнемо й його з собою на прогуляння. Втрьох буде веселiше.

Я було вже йду з ним, куди вiн схоче, бо добре знав, що од його не одчепишся й не одхрестишся сплоха. Не войдуваться ж i не битись з ним. Йдемо ми смiятись з тiєї мацапури. Приходимо до його. Мiрошниченко кiнчав вже тодi курс i лагодивсь держать екзамени. Вiн було повертає до нас свiй вид, пiдводить темно-карi очi, тихi та спокiйнi, неначе в якогось буддiйського святого. Кованько вбiгав в хату з реготом та вскакував з криком.

– I сидить же собi оця буддiйська мацапура над лекцiями в такий погожий вечiр! Одягайсь та ходiм на Владимирську гору витрiщать очi на паннiв, – кричить Кованько.

Мiрошниченко було втирить спокiйнi очi в Кованька й не обзивається й словом. Вiн i справдi тодi був схожий на непорушну статую Будди, витесану з каменя. Кованько починав дратувать його.

– Ти хочеш буть магiстром? Еге, хочеш? Признайсь по правдi, – зачiпає було Кованько.

– Ну, нехай i хочу. Що тобi до того? – обзивавсь Мiрошниченко, пронизуючи Кованька своїми сливинь чорними спокiйними, але вже сердитими очима.

– Ти дурнiсiнько тiльки сидиш та нидiєш над отими шпаргалами. Ти нiколи не будеш магiстром, – дражнив Кованько.

– А ти звiдкiль це знаєш? Тобi святi сказали, чи що? – обзивавсь знехотя Мiрошниченко.

– Менi це снилось у снi. А мої сни завсiди справджуються. Швидше я буду абiссiнським царем або нубiйським архiєреєм, нiж ти будеш магiстром. От побачиш. От поназдивишся.

– Ну, то й будь собi, чим там хочеш, чи нубiйським архiєреєм, чи абiссiнським iмператором, а менi дай покiй, – говорив спокiйним тоном Мiрошниченко.

– Та, коли сказати правду, i ти сам швидше надiнеш на голову якийсь нубiйський тюрбан або якусь нубiйську макiтру, нiж магiстерську тогу. I, по правдi сказавши, тобi така макiтра та чалма багато бiльше прияличувала б, нiж магiстерство, – зачiпав Кованько.

– Нехай буде й так, а ти одчепись од мене, бо я дiло роблю, – говорив Мiрошниченко.

– Ба не одчеплюсь! Одягайсь та ходiм втрьох гулять! Одягайся-таки зараз, бо менi хочеться на гору! – репетував Кованько.

I Кованько було хапає з реготом пiсочницю й висипає ввесь пiсок на Мiрошниченковi лекцiї.

Мiрошниченко було повертає спокiйний погляд i пильно дивиться на купку пiску на зшитку.

– Здурiв, зовсiм знавiснiв, коли ще часом i зроду не був навiжений. В тебе тiльки й одлички од дiдька, що гвоє людське ймення та обличчя, – було каже Мiрошниченко.

– Та вставай та ходiм з ним гуляти, бо ти ж добре тому вiдомий, що од його i не одчепишся, i нi на який спосiб не одкараскаєшся, – було кажу я.

– Це iстинно чортяча спокуса, а не Кованько! – було каже Мiрошниченко та встає з-за стола й одягається.

– А ба! таки стало по-моєму! Ходiм же мерщiй на гору. Ага! або зайдiм ще до Шелеста: пожартуємо та подратуємось трохи з ним, – було каже Кованько.

– Ну, дай нам покiй! Оце ж пак заходимось ходить по хатах з жартами, неначе колядники або якiсь щедрiвники. Ще часом достанемо десь замiсть коляди потиличника, – було кажу я до його.

– Це правда, що Кованько якийсь навiжений. Цiкаво б подивиться на його, який вiн на масть, – сказала Галя.

– Побачиш незабаром, бо як перечує через когось, що я в Києвi, то й зараз прибiжить, – сказав Радюк.

– Цей Кованько чогось вже й не припав менi до вподоби, хоч я його ще й не бачила в вiчi.

– На його часом находить якийсь нервовий пароксизм жартiв. Коли вже почне жартувать, то, певно, й сам вже не вдержить себе й нiби не має сили накинуть на себе гнуздечку. Це все одно, що iстеричний смiх, – сказав Дунiн-Левченко.

– Одже ти чи не правду кажеш. Ще як був вiн в гiмназiї, то чiплявсь з жартами до своїх двох менших братiв так, що вони його зненавидiли, й не говорили з ним, i не здоровкались з ним.

– Це, справдi, якась проява, а не штукар! Я почуваю, що вже чогось не люблю цiєї нахабної людини, – сказала Галя.

– А вже як розвеселиться та розрегочеться чого, то реготить та реготить, чи є чого, чи й нема, неначе з ним трапилась якась iстерична хвороба. Я вважаю на цi пароксизми його смiшкiв та жартiв як на щось хоробливе, – сказав Дунiн-Левченко.

– Мiж нашими усяковими штукарями буває велика рiзнацiя, бо вони не однаковi, – сказав Радюк.

Не встиг вiн скiнчить своєї розмови, як раптом одчинились дверi i в кiмнату неначе вплигнув Кованько. Вiн осмiхавсь, пiднявши високо вгору вуса й верхню повну рожеву губу. Широкi й подовжастi бiлi зуби виставились усi, нiби на показ, неначе вiн нiс їх на своєму виду поперед себе й показував усiм, наче на показ. Галя тiльки й примiтила переднiше, нiж самого гостя, тi широкi зуби, неначе лопатнi.