Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Ой нi, Павле Антоновичу! – обiзвалась Ольга. – Хоч нас не пускають в унiверситети, так нам не дуже й треба того! В нас є iнститути. Ми й не хочемо ваших унiверситетiв, бо iнститут все одно, що жiночий унiверситет.

– Як так, то нiчого й клопотаться, – одрубав Радюк.

– Таки справдi! – казала далi Ольга, обороняючи честь свого iнституту. – Хоч ваш унiверситет i вищий, я те знаю, але i в нас наука неабияк стоїть! В нас читають лекцiї вашi ж унiверситетськi професори…

– Та воно так! читають, але трохи iнакше.

– Хоч i трохи iнакше, а все не далеко од унiверситетського. Нам й Турман казала, що ми в iнститутi все одно, що в унiверситетi. В нас тiльки не достачає медицини та юриспруденцiї, а решта зовсiм, як у вас!

– А то хiба ж не значна рiч, медицина та право? Чом би пак жiнкам не бути медиками й юристами?

– Навiщо? – спитала Ольга, котрiй в iнститутi й на думку не спадало, що є на свiтi багато сирот i бiдних дiвчат, котрi були б радi шматковi хлiба.

– Сказати правду, я вперше оце чую, що iнститут все одно, що й унiверситет, – сказав Радюк.

– Атож! Ви так i думайте! Ми всi такої думки. Всi нашi iнститутки так думали, – сказала Ольга, – нам i Турман так казала.

Радюка дуже вразила така висока думка в iнституток про свiй iнститут, що вважали це питання за непотрiбне, бо розв'язували його аж геть-то просто й немудро!

– Як на мене, то я зроду не схотiла б служить нi в канцелярiї, нi в школi! – промовила Ольга, пригадуючи науку Турманшi. Ользi здавалось, що кожна порядна панна повинна скiнчить iнститут, а потiм вийти замiж за гарного й багатого жениха, а потiм згорнуть руки й нi за що не думать.

Радюк почав прощаться й просив Ольгу швиденько прочитать новий журнал, бо ще багато читальникiв дожидає тiєї книжки.

– Я дуже люблю цi книжки, але французькi романи багато цiкавiшi й кращi од цих. У нашої Турман була повнiсiнька шафа романiв, та все золотообрiзних! Хоч вона нам i забороняла читать їх, але ми вмiли доставать з її шафки! – казала Ольга чваньковито. Радюк замовк i задумавсь.

– От якби ви достали нам французьких романiв! – промовила Ольга до Радюка трохи згодом.

– Добре, достану.

– А я вас давно бачила! – промовила Ольга. – Тiльки не знала, хто ви такий. Чи пам'ятаєте, як колись у Шато впав шар на публiку? Я тодi саме тiкала по стiльцях i якраз скочила проти вас. Чи не зачепила я тодi вас або чи не настоптала вам на ноги?

Ольга смiялась, i Радюк смiявся, згадуючи той випадок. Вiн був невимовне радий, що Ольга його примiтила тодi й пам'ятала про його. Вiн догадувавсь, що Ольга вподобала його, i серце його дуже закидалось в молодих грудях.

I батько, i мати, i дочка – всi дуже ласкаво розпрощались з Радюком i просили не забувати їх i частiше одвiдувать.

"Дуже молода й трохи чваньковита Ольга, – думав Радюк, вертаючись додому, – буду я приносить для неї науковi книжки, то, може, трохи розiв'ю її. Вона має добрий природний розум, тiльки мало має наукової просвiти i вже аж надто носиться з своїм iнститутом, мов старець з мальованою торбою".

I Радюк думав, сидячи в своїй хатi, що було б дуже добре, якби його жiнка була й гарна, до того ще й розумна i не цуралась наукової книжки, щоб з нею можна було поговорити про щось вище, нiж бали, танцi та моди. Йому тепер здавалась будуща жiнка якимсь товаришем студентом, розумним i просвiченим, котра стояла б з ним нарiвнi розумом, просвiтою, а найбiльше – поглядами й пересвiдченнями.

"Вона буде такою! Вона має доволi розуму! А я її розiв'ю, наведу її на розум! – так марив молодий хлопець в своїй тихiй хатинi. – Тепер пiдуть екзамени; менi буде нiколи. Я буду її забавлять тим часом французькими романами, коли вже вона має до їх великий потяг. А пiсля екзаменiв я буду давать їй легшi критичнi книжки на сьогочаснi руськi й заграничнi повiстi, потiм принесу їй дещо наукове, поважнiше. Я згодом колись доведу її своєю розмовою до пуття. Вона стане моїм товаришем i другом, рiвним зо мною просвiтою й любов'ю до рiдного краю, до рiдної мови".

Так думав Радюк, никаючи по своїй хатинi од кутка до кутка, i перед його думкою пишалась, як весняна рожа, молода дiвчина. Вiн i досi нiби чув її голос. Тi рiднi, смутнi й глибокi мелодiї й тепер ще линули в його серцi, бо їх спiвали чудовi уста, за котрi вiн був би ладен оддати своє живоття.

Другого дня вiн побiг до магазину, достав один французький роман, ледве дiждався вечора, вхопив той роман, узяв кiлька українських пiсень, заведених у ноти його ж рукою, i побiг до Дашковичiв. Переступивши порiг, вiн почув у другiй кiмнатi знайомий хлопчачий голос й одразу впiзнав голос Кованька, свого товариша. Кованько щось розказував голосно й весело, мiшаючи слова пополовинi-з смiхом. В Радюка очi стали смутнi. Вiн сливе вбiг у ту кiмнату й побачив Кованька на софi поруч з Ольгою. Коло їх сидiла мати.

Радюк привiтався до всiх i подав руку Ользi. Вона почервонiла.

– Я принiс вам роман, котрого ви, мабуть, ще не читали. А то i українськi пiснi! – промовив вiн i подав Ользi й роман, i пiснi.

Радюкове око впало на стiл. На столi перед Ольгою лежала книжка якраз така завбiльшки, як принесений роман. Вiн угадав, хто принiс той роман, i, по якимсь негаданим причинам, якраз той самий, що вiн тiльки що подав Ользi!

– Трошки опiзнився, бра! – промовив до його Кованько й показав свої лопатнi з-пiд губiв, смiючись якось нiби зубами. Радюк почервонiв, потiм зблiд, потiм знов почервонiв. Мати все те бачила й почала розмову, щоб забавить молодих людей i одвести їх думки од тiєї книжки. Але вона нiчого не вдiяла: Радюк сидiв мовчки, а Кованько все показував свої широкi зуби, трохи жовтi коло ясен.

В Радюковому кружку товаришiв один Кованько не згоджувався з гадками й мрiями iнших. Вiн мав звичай трохи смiяться над усiм, за що розмовляли молодi студенти, зводив все поважне на легкий жарт, був зугарний у всьому зараз знайти комiчне, смiшне, повернувши його на якийсь смiшний бiк. Вiн був родом з самого Києва. Його батько був простий необтесаний купець, не дуже багатий; вiн мав свiй завод мила й лойовий свiчок, мав свою крамницю.

Кованько з усiх сьогочасних iдей вхопився до самих практичних i матерiальних. Все, що було вище од практики, од користi, всi вищi iдеї вiн вважав за непотрiбнi, за пустi. Вiн зрiс мiж середнiм київським мiщанством, де ще не втратилась народна мова й нацiональнiсть, але де не було тiєї народної поезiї, того пишного й симпатичного духу щиро народного, пiснi й думи українського села. Кованько не пристав щирим серцем до народностi й усе трохи глузував над тенденцiями Радюка й iнших товаришiв, бо не втямив їх.

Вся цiкавiсть Степанидиного язика нiчого не вдiяла.

Радюк сидiв мовчки. Кованько силкувався його зачепить i все говорив нiби сердито, навiть з злiстю.

– Чи не проповiдував пак вам Радюк яких-небудь дуже високих сьогочасних iдей? – спитав Кованько в Ольги, зачiпаючи Радюка.

– Нi, я не чула нiякого проповiдування, – одказала Ольга й засмiялась.

– Коли вiн вам не проповiдував, то, певно, швидко почне проповiдувать, щоб напутить вас. Я й знаю i вгадую, про що вiн буде проповiдувать! А хочете, щоб я сказав?

– Про мене! хоч i скажiть, – промовила Ольга.

– Менi здається, лучче будлi-що проповiдувать, нiж пiдiймать на смiх те, чого й сам добре не второпав, – сказав Радюк нiби до стiни або до дверей.

– Ну-бо! вставай i проповiдуй! Ольга Василiвна, мабуть, нiколи не чула в iнститутi таких апостолiв.

– В нас, в iнститутi, нiяких апостолiв не було! – одказала Ольга, смiючись.

Радюк ледве всидiв. Вiн був сам не свiй. йому чогось здалося, що Кованько вже жених Ольжин i без сорому глузує над ним. Тим часом Ольга простягла руку до двох романiв, що лежали рядком на столi, i взяла в руки той, що принiс Радюк. В Радюка ввесь смуток одiйшов од серця, i надiя знов засвiтилась в його душi.

– Коли хочете, то я вам скажу, про що буде Павло Антонович вам проповiдувать. Вiн казатиме вам, що вам треба служить в канцелярiї або вчиться в унiверситетi й зайнять потiм кафедру; що вам треба спiвать сiльських пiсень, вбираться в плахту, треба вивчиться грати на лiрi, котра повинна згодом стать на мiсце теперiшнiх фортеп'янiв.