Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Ви сiли, а нам хочеться бiгать! – сказала Ольга, смiючись.

– Про мене, серце, й бiгай, тiльки дай покiй менi, старому, – сказав вiн, одмахуючись рукою.

Радюк пiшов з Ольгою по алеї. Його душа була повна щастя, але непевнiсть все-таки дуже тривожила його. Випадок був такий добрий, що луччого трудно було дiждаться й сподiватись.

Вони перейшли алею, звернули набiк i пiшли дорiжкою понад самими горами. Людей було все менше та менше. Якось знехотя вони обоє звернули з дорiжки й стали над самою горою, котра була перерiзана вузькою та глибокою долиною. По горi росли високi осокори та верби, а через вузеньку й глибоку долину було видко аж над самим Днiпром клапоть шосе, де манячили проїжджi й прохожi. Ольга не дивилась на Днiпро, на пишну заднiпрянську картину, та все дивилась в той глибокий яр, де по шосi миготiли люди, маленькi, мов ляльки, де котились вози й стукотiння од колiс одбивалось луною в обидва боки того вузького яру.

Радюк мовчав, i Ольга мовчала, її щоки аж пашiли. Вона очевидячки чогось ждала. Радюк оглянувся навкруги; по дорiжцi пленталась якась мiщанка. На шпилях подекуди сидiли люди по двоє, по троє. Недалечке од їх внизу на одному шпилi стояв якийсь високий пан, мов та статуя, i дивився на Днiпро. Постатi на шосi все ворушились, нiби в вертепi кукли. Радюк думав об'явиться прямо й просто кiлькома словами i не знайшов тих простих кiлькох слiв. Вiн почував, що його душа дуже стривожена, i ждав, поки вона трохи втихомириться. Вiн зирнув скоса на Ольжине лице; воно було рум'яне, але спокiйне; очi були спущенi на зелений яр, неначе в йому дiялось якесь надзвичайне диво.

"Вона жде, вона жде!" – подумав вiн, i те слово сотню раз мигнуло в його думцi. Вiн взявся рукою за груди й почув, що в грудях у його ще не все заспокоїлось. Серце трiпалось, як пташка в клiтцi. Вiн задумав почать яку-не-будь розмову, доки стишиться в його душi.

– Здається, й осiнь надворi, а зроду нiхто не дiзнавсь би, що тепер осiнь. Глянеш на небо, на Днiпро i подумаєш, що починається лiто, – тихо промовив Радюк.

Ольга зиркнула на його своїми чудовими очима. I яка була краса в тих соромливих очах! В тих очах були нiби сльози, нiби мокра роса пригасила вогонь. Вона, певно, не того ждала од його й спустила очi.

Внизу Днiпро був заставлений байдаками й барками. При березi коло Подолу стояли рядками здоровi дуби й берлинки, повнi жовтих i червоних яблук, кавунiв, груш. Кiлька дубiв i берлинок з кавунами простувало по Днiпрi до пристанi, а на пристанi, на соломi були накладенi цiлi гори кавунiв i яблук. Надворi було тихо; за Днiпром синiв бiр, котрий здавався ще синiшим пiд промiнням захо-дячого сонця. На тому темному фонi серед бору палало нiби полум'я: то сонце вдарило в усi шибки церкви далекого села.

– Чи то пожежа? – спитала Ольга.

– Нi! то сонце грає на вiкнах сiльської церкви, – сказав Радюк, i вони обоє знов замовкли.

На другому кiнцi бору три банi церкви, освiченi сонцем, неначе три зорi висiли над чорним лiсом, а там десь далеко сонце потрапило в шибки бiдної рибалчиної хатини й зробило з тих тахлiв щире золото, неначе хто повiсив золотi щити серед темного бору. На рiчцi внизу коливались тихо байдаки, а вище, коло Подолу, стояв нiби лiс щогл. Якийсь спокiй був розлитий на свiтi. Природа нiби вже думала заснуть перед близькими холодами. I Ольга й Радюк задивились на ту картину. Вона їх заспокоїла.

– Як тиха картина осенi, хазяйської й хазяйновитої осенi, наводить на мене думку про щастя тихої сiм'ї. I те щастя менi здається таке тихе, спокiйне, але пишне й чудове, як ця тепла й овощна осiнь, – промовив Радюк. Ольга подивилась на його очима й неначе чогось ждала.

– Ви любите осiнь? – промовила вона. – А я найбiльше люблю весну. Скiльки раз я марила про тi острови Океанiї, де вiчно цвiте й не вмирає весна! Якби мене хто чудом перенiс на тi острови! Таким чудом, про якi розказує в казках Шехерезада.

– Хто її не любить, тiєї весни, часу соловейкiв i квiток, але вона така коротка! А щаслива весна людини ще коротша, хоч пишнiша од весни природи.

Ольга зiтхнула, а Радюк задумавсь.

– От i моя весна, весна мого життя швидко мине, – знов почав говорить Радюк. – Я вже став мiцно на дорозi життя, вже втягла мене в себе та безодня моря людського життя. Я почуваю, що менi час жить щастям ширшим i вищим од щастя молодої пори весни; я почуваю, що менi вже час жити життям сiм'яка.

Радюкiв голос все тихiшав i затрусивсь. Ольга слухала його, трошечки пiдвiвши голову й очi.

– Ольго Василiвно! ви знаєте, що я людина нового поколiння i не вмiю говорить комплiментiв, завiрчуючи просту мисль в непростi слова. Я вам скажу просто й щиро: я вас люблю; я полюбив вас од того часу, як побачив вас. Менi здається, що я нi з ким не прожив би так щасливо в парi, як з вами. Скажiть менi щиро всю правду: чи любите ви мене? Чи пiдете ви за мене замiж? Я прошу вашої руки, i коли ви дасте згоду, то я буду мать щастя просити руки вашої i в ваших батька й матерi.

Радюк пiдвiв очi. Ольга стояла перед ним червона й гарна, як квiтка. Вона вперше почула од хлопця такi слова й вислухала тi слова не так спокiйно й твердо, як вона собi уявляла. Ольга дивилась на його й мовчала.

– Дайте менi, Ольго Василiвно, одповiдь та просто й щиро, як я вас просто й щиро спитав!

– Я вас люблю. Я вас полюбила давно i полюбила, як нiкого так не любила… Але кажу вам просто й щиро, що я ще й не думала про замiжнє життя.

Вона перервала свою розмову.

– Чом же ви не думали? Може, я вам не сподобавсь? – сказав Радюк, i в його ледве стало сили промовить тi слова. Вiн ждав, що Ольга не те скаже; вiн сподiвавсь од неї згоди, а вона тим словом неначе громом вдарила його.

– Я побачила вас колись давно в Шато, як вам вже казала. Я вас ще тодi полюбила. Потiм я почала вас забувать. Але як ви прийшли до нас на вечiр, я трохи не зомлiла як угледiла вас несподiвано. Я знов полюбила вас.

– А тепер знов забудете мене… – ледве спромiгся вимовить Радюк. – А я вас люблю й нiколи не забуду, – знов сказав вiн i замовк, згорнувши руки на грудях.

– Дайте менi часу подумать! Я була така щаслива в батька! Я ще така молода. Менi так добре жилося на свiтi, що я не мала й гадки про життя окроми од батька й матерi. Ми обоє молодi. Час наш не втече, як вода в Днiпрi. Дайте менi подумать, погадать, – сказала Ольга i вхопила його за руку, дуже здавила й потягла її до свого серця.

Її лице, гарне, як перша макiвка на городi, потяглося слiдком за рукою до його. Вiн подумав, як близько од його було щастя i як воно тепер стало од його далеко!

Тим часом на дорiжцi з'явилась якась немолода панiя. Ольга швидко покинула Радюкову руку й оступилась трохи од його. Вони обоє чули, як панiя наближалась, шелестiла одежею, як ступала ногами, чули кожний її ступiнь. Ольга знов втупила очi в зелений глибокий яр, де дзюркотiла з гори вода, збiгаючи ринвою мiж кущами та вербами пiд мiсток на шосi i в Днiпро. Вона нiби хотiла розпитать i вислухати пораду в тiєї тихої води, котра одним одна подавала голос серед тишi природи. Вона знов дивилась, як по шосi внизу нiби пересовувались люди, мов ляльки в вертепнiм театрi. А молодий Радюк все дививсь на чорний бiр, де то спахало полум'я сонця на вiкнах далекої церкви, то пригасало. Вже й та панiя пiшла собi давно, й шелестiння її ходи затихло, а вони обоє все дивились та дивились, неначе хотiли випитать в природи собi пораду. Радюк бачив, як згасло полум'я на вiкнах, як воно жеврiло на хрестi, потiм зачепилось на кiнчику хреста й тлiло, наче жарина, нiби якесь огняне око того чорного бору. Вiн все дивився на його, доки воно погасло, i думав, чи не хоче Ольга йти замiж за Кованька? Чи не має вона кого iншого на примiтi? I що станеться з ним, як вона одкинеться од його? I яка притичина могла б бути, коли вона любить його щиро, але про замiж i не думає.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: