Хмари – Iван Нечуй-Левицький

XII

Радюк дождав п'ятницi й прийшов завчасу до Дашковичiв. Його просила сама Ольга прийти завчасу, i вiн дуже хапавсь.

В Дашковича ще не було нiкого. Ольга здалеки побачила в його пiд пахвою книжку, i вона аж злякалась. Так вона боялась наукових книжок!

– От вам i Шевченко! – сказав вiн весело, подаючи Ользi руку, а другою рукою – книжку.

– Дуже вам дякую, дуже дякую, що пам'ятаєте за мене! – сказала Ольга й просила його сiсти на софi, а сама сiла коло його й почала перегортать листки "Кобзаря".

– Висока поезiя! невмируща поезiя! – говорив Радюк. – Як читаєш, то всю душу обiймає й виносить високо, до самого неба! Тут усе життя нашої України, нашого народу.

"Може, й усе, хто його зна!" – подумала Одьга, перегортаючи навiщось листки й дивлячись на Шевченкiв портрет.

– Чого це вiн убраний в мужицьку шапку? – спитала Ольга.

– Бо вiн був селянин: вiн змалку був пастухом в селi Керелiвцi, отут не дуже далеко од Києва.

– Скажiть, яке диво! I мужик написав оцю книжку? – спитала Ольга, не ймучи вiри, щоб книжки були писанi не аристократами.

– Як бачите, написав.

Радюк узяв "Кобзаря" й почав декламувать. Дашкович, почувши те, вийшов i почав слухать. Радюк читав дуже добре, з великим почуванням. Вiн читав "Думи", повнi глибокого почування й суму. Ольга слухала й ледве розумiла, але не хотiла того сказать i мусила мовчки слухати.

– Божественна поезiя! високi думи! – говорили разом Дашкович i Радюк, а Ольга дивувалась, чого це вони удвох аж репетують, неначе змовились.

Ольгу вже брала нудьга; вона хотiла говорити про що iнше.

– От i ви, Ольго Василiвно, будете говорить по-українськiй i не будете нехтувать мовою великого поета, як-от нашi панiї та городяни, i будете читати "Кобзаря".

– Нащо! Нiколи того не буде! – одрубала Ольга, згадавши, що в iнститутi не говорять такою мовою.

Радюк так i опустив руки, бо втямив добре, що вона дала йому одкоша рiзко й нагло. Книжка впала на софу й загорнулась. Радюковi здалось, що хтось вистрелив i влучив йому в самiсiньку голову!

Радюк неначе бачив, що Ольга одсовувалась од його все далi, що вона оступилась од його десь далеко, i нiби якась чорна хмара поглинула її. Радюк ухопив себе за серце; вiн почував, що вже втрачає Ольгу навiки, i вже нiхто її не верне йому, хоч би то був сам янгол з неба або сатана з пекла.

А Ольга того навiть i не примiчала. Вона й не знала, що вона вчинила, як вона запагубила всi надiї, розвiяла всi мрiї молодого хлопця.

Радюк мовчав i думав, а Ольга, нiчого не примiчаючи, почала показувать йому свiй гарненький новенький альбом. Радюк розгорнув альбом i почав машинально перегортать товстi листки. На листках манячили групи iнституток, товаришок Ольги, в бiлих хвартушках i нагрудниках. Всi вони були такi схожi одна на одну, як одна галка схожа на другу. Радюк почав дивиться на iншi карточки.

Бiльша половина альбому була напхана карточками вчених. Там були навiть карточки ченцiв.

– Як би я хотiла побачить ваш альбом! – промовила Ольга.

– Мiй альбом дуже не схожий на ваш i був би дуже невеселий задля вас. В йому на першому листку отой Кобзар в мужицькiй шапцi.

– Ха-ха! – засмiялась Ольга, бо тi слова здались їй жартом.

Тим часом почали збираться на той слов'янський вечiр гостi. Радюк сидiв i неначе нiкого не бачив. Так йому було важко на душi! Йому дуже хотiлось зостаться самому з своїми важкими думами.

Луччих студентiв давно вже не було на тих вечорах. Часом ще заходили, по старiй пам'ятi, деякi недавно прибувшi молодi болгари та серби.

Вже було пiзно, як почали приїздить поважнiшi гостi. На вулицi щось загуркотiло пiд самим домом. Всi сполохались.

– Турман приїхала! Турман, начальниця з iнституту! – рознеслось скрiзь по залi. Дашкович ухопив свiчку, Дашковичка теж ухопила свiчку, Ольга вхопила канделябр, Катерина вхопила другий, i всi побiгли в коридор назустрiч Турманшi. Дверi одчинились, i в залу ввiйшла Турман. Вона була висока й суха, як кiсть! Довга одежа на їй метлялась, як на палiччях. Її лице було сухе й жовте, але вона гордовито йшла й високо пiдiймала голову. За нею йшла її сестра, лiтня дiвуля, убрана в свiжий убiр з претензiєю на молодiсть.

Всi в залi встали перед ними. Все зашумiло, а як вони сiли на канапi, поруч з хазяйкою, в залi разом стишилось, неначе всi готувались слухать якогось оракула.

Степанида Сидорiвна пiдвела до Турманшi Радюка й порекомендувала його. Вiн почував, що то велика честь задля його, бо Турманша осiдлала сухого, як ключка, носа своїми окулярами, задерла голову й роздивлялась на його, наче на картину. А її сестра маркiза й собi осiдлала таку саму провансальську ключку своїм пенсне й почала роздивляться на Радюка. Надивившись на його, вони засмiялись дуже ввiчливо. То був знак, що Радюк був вартий високої уваги. Одначе така висока честь дуже не сподобалась Радюковi. Вiн бачив, що його вивели на розглядини перед якимись маркiзами.

Радюк мусив сiсти перед столом проти Турманшi. Поплiч з ним сидiла Степанида Сидорiвна, свята та божа; бо здавалось, що вона так i вскочила б в очi Турманшi.

За матiр'ю, неначе пiд крилом її, сидiла, пригорнувшись, Ольга.

Всi мовчали. Турманша все кашляла сухим модним кашлем i неначе казала: "Ой, рятуйте! От-от умру в цiм поганенькiм домку, мiж якимись поганенькими провiнцiалами".

Розпитавши одно другого про здоров'я, всi так i звернули на погоду. I Турманша, i фiлософ так розвивали ту тему, неначе в їй було спасiння цiлої Європи. Розмова все обривалась. Маркiзи неначе привезли з собою пiд полою нудьгу та й випустили там серед зали. Всi сидiли поважно, позгортавши руки, й мовчали. Дехто промовляв слiвце, але воно якось зараз замирало.

Радюка брала досада, що якась стара ключка зiгнала веселiсть i позатулювала всiм роти. Вiн навiть розсердився й наваживсь розмовлять.

"Певно, щось невисоке, а любить бундючиться", – подумав Радюк i смiливо почав розпитувать Турманшу про iнститут: чи багато там iнституток, чи добре стоїть там наука, чи дорого коштує виховання кожної iнститутки.

– О! в нас в iнститутi дуже дорого коштує виховання: трохи не пiвтисячi карбованцiв за душу. Наш iнститут задля благородних i заможних.

– Ой, як дорого! На такi грошi можна б викохать п'ятеро дiтей не дуже благородних, – сказав Радюк.

– Зате ж ми даємо iнституткам все-все: i науку, i добру харч, i розкiшну обставу. В нас наука трохи дорога, але нiхто нiгде не знайде такої догоди, як у нас в iнститутi.

– А менi здається, що для науки й для людей було б лучче й догiднiше, якби наука була не така дорога. Менi здається, що для науки не потрiбно розкiшної мебелi, розкiшних зал, а потрiбно чогось зовсiм iншого, – сказав Радюк не дуже ласкавим тоном, бо вiн був злий на iнститут за Ольгу. Радюк мав звичай прямо говорить правду й не притакувать нiкому.

– Для простiших дiтей, може, й не потрiбно такої обстави й дорогого виховання, але благородних батькiв дiти зовсiм що iнше! – сказала Турман. – Що годиться для дiтей бiдного урядовця або там мiщанина, те не годиться зовсiм для дiтей панiв значнiших i заможних.

Радюка почала брать злiсть. Вiн почервонiв.

– Я сам людина середньої, навiть не самої нижчої верстви, але менi здається, що нам треба жiнок не таких, котрi не хотять i за холодну воду взяться i вчились не справдешньої науки, що розвиває паннiв нарiвнi з нами. Мої товаришi поженились на iнститутках. Але я бачу, що просвiти в їх нема; ще й до того голови їх напханi рутиною та французькими романами.

Турман ще зроду не чула такої шорсткої розмови, бо звикла слухать тiльки хвальбу своєму дiлу. Такi речi здались їй дуже неделiкатними. Вона замовкла й спустила очi додолу. Те ж саме зробила й її сестра. Обидвi вони були дуже зобиженi. Турман хотiла змiнить розмову. Вона осiдлала свою ключку й почала поглядать на Радюка.

– Вибачайте, що я вас спитаю… Ви часом не з черкесiв? – спитала Турман в Радюка.

– Я полтавський черкес, – одказав Радюк, смiючись.

– Скажiть! А я мала вас за черкеса, дивлячись на ваш профiль. В мого дядька, римського посла, був один урядовець з черкесiв, достоту такий, як ви! Я глянула на вас та й його згадала.