Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Наймит запрiг конi й поклав на вiз кiлька кавунiв i динь. Батько сам швиденько покатав додому, а за рештою приїхав другий наймит простим возом. Молодий Радюк не поїхав додому з батьком, а зостався до вечора на баштанi.

Надходив вечiр. Сонце вже не пекло косим промiнням; надворi було тепло, як у добре натопленiй хатi. Од кукурудзи полягла по баштанi тiнь довгими рядками. Конi паслись по степу хапаючись; їм не надокучали мухи та гедзi. Молодий Радюк роздягся й роззувся. Вiн навiть скинув картуз i жилетку, неначе одежа давила його серед вольного степу. Сонце спустилось, неначе лягло на степ, i почало засовуваться за зелене море. Молодий Радюк провiв очима сонце до останнього променя i задумався. Надворi починало сутенiть. Онисько запалив багаття з сухого бур'яну. Густий дим пiднявся, валував та зiгнав набiк мошку.

– Чи не хочете, дiду, мого тютюну? – промовив Радюк, запалюючи папiроску.

– То й дайте, коли маєте!

Дiд насипав тютюну в свою зелену люльку й почав пахкать одним кiнцем рота, не випускаючи з другого кiнця рота цибука.

– I курите ж ви, паничу, кат зна що! Та це вода, а не тютюн! Нiчогiсiнько не чую! їй же богу, не чую!

I дiд плюнув набiк, потiм витяг з кишенi гаманець з своїм тютюном i закадив мархоткою так, що Радюк мусив оступиться й сiсти оддалеки.

– Дiду! я чув, що ви вмiєте всяких пiсень, та ще й дуже давнiх? Чи не заспiвали б ви менi, а я б i позаписував в оцю книжечку? – сказав Радюк.

– А вам навiщо те здалося? – промовив дiд стиха, глянувши скоса на Радюка.

– Та так.

– Як так, то й нехай буде так… – промовив дiд, зирнувши сердито на книжечку.

– Я чув, що ви, дiду, вмiєте всяких казок?

– Хiба я стара баба, щоб казки казав! – промовив дiд ще сердитiше.

Дiд дуже не йняв вiри паничевi i чогось страхався тiєї книжечки. Вiн бачив такi книжечки в тяжку годину свого життя, як його сина в некрути брали, як його ганяли на панщину й записували панщаннi днi.

– I нащо, паничу, вам здалися нашi пiснi та казки? Ви народ вчений, письменний.

– Ви, дiду, людина стара, то зрозумiєте мене. Я людина вчена, i я дуже цiкавий знати все, навiть пiснi, та ще й стародавнi, козацькi.

– О, я козацьких пiсень багацько знаю! – сказав дiд, не втерпiвши.

– Бачите, дiду, тепер вже пишуть книжки сiльською українською мовою, то й сiльська мова, й сiльськi пiснi стали дуже потрiбнi задля вчених людей.

– Може, й правда; може, воно й так! Не знаю! Ви письменнi; ви бiльше за мене знаєте.

Вважаючи на те, що дiд трохи подається, Радюк витяг з кишенi кiлька дрiбних книжечок i знайшов мiж ними тi, де були Шевченковi утвори. Вiн знайшов Шевченкову "Наймичку" i почав читати. Не вперше вiн читав селянам українськi утвори Вовчка й Шевченка i знав, що нi одна поема не доходить так до серця, як "Наймичка".

– Чи ти ба! їй-богу, по-нашому написано! – аж крикнув наймит, лежачи животом на травi. I вiн посунувся на грудях ближче й почав слухать, пiдперши лице долонями й пацаючи вряди-годи ногами.

Онисько не показував дивування. Вiн сидiв, пiдобгавши ноги й нахиливши голову, та все слухав та слухав. Його люлька загасла й покотилась на траву, а вiн i голови не пiдводив та все слухав, як Марко рiс на хуторi в старого дiда й баби, як прийшла до їх молодиця у найми проситься, як Марко оженився й пiшов у дорогу, як наймичка переа; смертю призналась Марковi, що вона його мати. Вплив того читання на Ониська був такий великий, що вiн неначе очамрiв i скам'янiв, поклавши руки на колiна й нахиливши сиву голову. Вiн не поворушив пальцем, не клiпнув очима, нi разу не зiтхнув, що буває знаком великої сили почування в щирого українця.

А парубок перестав пацать ногами, простяг їх на травi на всю їх довжину, роззявив рота, витрiщив очi га все дивився на ту книжку, не мигнув i разу очима, неначе в тiй книжцi вiн бачив i той благодатний хутiр, де служила наймичка, бачив i саму наймичку, i того Марка, про котрого читав Радюк.

Червоне полум'я багаття свiтило на ту групу, облило червоним кольором бiлу дiдову сорочку, сиву бороду, й його темне похмуре лице, i сивi, низько навислi над очима брови.

Радюк скiнчив i згорнув книжку. Онисько все сидiв i не рушився з мiсця, а парубок все лежав та дивився на ту книжку, що лежала згорнута на травi. Вплив був такий великий, як був великий Шевченкiв генiй, що постерiг тайну народного серця й поезiї.

Сам молодий Радюк задумавсь i сидiв мовчки, доки не згас слiд того читання в його душi. Онисько пiдвiв голову й обтер рукавом сльозу.

– Я ще зроду не чув нiчого кращого од цiєї "Наймички", – промовив дiд та й знов похилив голову, неначе од великої ваги й великого жалю.

– Чи знаєте, дiду, хоч одну думу козацьку, кращу од цiєї "Наймички"?

– Знаю багацько гарних дум, але такої не пам'ятаю. I дiд почав смiливо розказувать, а потiм i спiвать думи й пiснi. Радюк ледве встигав записувать їх в свою книжечку Дiд не сперечався, йняв йому вiри й навiть хвалився своїми пiснями, бо зрозумiв, що молодий Радюк не мав на думцi нiякої кривди для його. Парубок почав був i собi спiвать, так дiд йому й не дав та все спiвав своїм старечим, але ще мiцним голосом козацькi думи й пiснi, якi тiльки пам'ятав.

– Куди тобi, дурню, з твоїми пiснями! Ви тепер спiваєте все про дiвчат, та про вулицю, та про вечорницi, а про козакiв i не тямите нiчого! А скiльки я переспiвав їх, як був молодшим, як був ще живй мiй батько!

Радюк пiшов у курiнь i винiс звiдтiль пляшку горiлки, що вiн привiз дiдовi на гостинець. Чарка доброї горiлки розвеселила трохи сердитого й поважного дiда, у котрого було i в словi, i в лицi щось отаманське.

– Чи не боїтесь, дiду, самi сидiть на баштанi?

– А якого гаспида менi бояться? Хiба лихих людей! А чортiв я не боюсь. Невважаючи на свої лiта, я так обшмагав би боки самому чортовi, що ну! Нехай би тiльки зачепив мене!

– Хто видав таке говорить! – сказав наймитчук. – Ви, дiду, тут самi; борони боже чого…

– Поцiлуй батька свого тричi в морду! Вчить мене, старого! – сказав дiд сердито. – Хiба ж чорти є на свiтi?

Є лихi люди, гiршi од чортiв, а чортiв нема, бо я їх не бачив, якi вони на масть! А коли вони є, то, мабуть, дуже дурнi.

– А хiба ж ви не знаєте, до кого й тепер у нас на селi перелесник лiтає?

– Такий, мабуть, перелесник, як ти! Я, бувши батьком тiєї дiвчини, до котрої вчащає, вiн, впiймав би того перелесника та обскуб чуприну, то вiн бiльше б i не лiтав, а сидiв би вдома. Ти, як я бачу,зовсiм такий дурний, як i твiй батько був, царство йому небесне.

– Ей, дiду, шануйтесь! Ви старi, вам би не годилось таке говорить, – казав парубчак.

– Та отут в степу, лежачи на травi, часом бачу, як буває все небо списане такими перелесниками, неначе горобцями! Розкажи вже своєму батьковi, а мене не вчи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: