Хмари – Iван Нечуй-Левицький

Публiка знов загомонiла, потiм стихла й заворушилась, розходячись на всi боки. Оркестр загримiв i заглушив шум та гам народу. Молода група, знать, впiзнала iнституток, бо потяглась за ними слiдком i забiгала й переймала їх.

Iнститутки добре бачили того реготуна, котрий кричав. "браво" просто їм в лице, як вони втiкали й стрибали по лавках, але чорнi кучерi знов десь зникли, i їх не стало видко.

Просто проти Шато на темному зоряному небi чорнiв iнститут, пiдiймаючись на горi, наче темнi стiни твердинi.

– Чи бачиш, Ольго, наш iнститут? – спитала Катерина.

Задумана Ольга пiдвела голову й глянула на iнститут, чорний та темний, з темними рядками вiкон, темнiший од самої ночi.

– Якi ми щасливi, що не виглядаємо з тiєї тюрми, а вже вольно тут гуляємо, як усi люди! – сказала Катерина, i справдi повна щастям волi мiж вольними людьми. – Подумай собi, Ольго, якби ми оце сидiли за тими чорними вiкнами й темними стiнами!

Ольга пiдвела голову й справдi подумала за те, але та думка обвiяла її тахим холодом, неначе на неї повiяв вiтер з пiвночi. Натомiсть її всю освiтила й обiгрiла чудова мрiя про молодого чорнявого хлопця з темними очима, з свiжими малиновими устами.

"I хто вiн? I якого вiн роду? I хто його батько-мати? – такi думки вертiлись в молодiй головi. – Чи побачу його коли, чи познайомлюсь? Чи любить вiн мене, як я його?" Так думала Ольга, йдучи попiд густими липами, втягуючи в себе пахощi квiток, що росли в клумбах гiрляндами.

Тихiсiнький захiдний вiтрець, пахощi лiсу й ночi, свiт од зiрок, i веселi музики, i веселi люди навкруги – все те ворушило мрiї в молодiй фантазiї, будило щастя першої любовi в молодому серцi. Ольга вже дала в думцi романтичне ймення незнайомому, в думцi уявляла його сином багатого князя, уявляла його розумним i значним, веселим i щасливим. Вона вже не слухала Катерини, забула вже iнститут, його темнi стiни й темнi вiкна, забула на цей раз Турман i маркiзу та все нiби бачила тi кучерi, тi очi, яснi, як зорi, той носик, тонкий i рiвний, неначе виточений.

Дзвоник задзвонив до лiтнього театру, що стояв у Шато пiд горою. Дашковичка й Воздвиженська зайняли для молодих дочок ложу. Молодi панни були веселi, оглядали ввесь театр. Вже пiднялась завiса, вже почали грать на сценi водевiль. Але Ользi було байдуже про сцену; її очi блукали по ложах, по партерi, та все по перших рядках. Їй здавалось, що вiн повинен сидiть в найдорожчiй ложi або в першому рядку крiсел в партерi, але його там не було Врештi, вона ледве змогла задерти голову, щоб подивиться на галерею й райок. На тiй високостi вона зараз впiзнала цiлий довгелецький рядок веселих студентських голiв. Мiж ними був веселий студент з широким ротом i здоровими зубами, а коло його сидiв поплiч знайомий красунь. Ольга не йняла вiри очам, щоб її мрiя, її iдеал сидiв так високо в театрi! Вона хотiла б на цей раз помилиться, та серце їй пiдказало, що вона не помилилась. Ще раз вона насмiлилась задерти голову, аж шия в неї защемiла, i, ой лишенько! її iдеал кусав горiхи малиновими устами перед усiм театром! Вона виразно бачила, як веселий студент насипав йому в жменю горiхiв! Ольга почувала, що її iдеал трохи стемнiв, як темнiє скло, коли на його впаде мокра пара. Вона насупила брови й тихо промовила: пхе!

Завiса падала й знов пiдiймалась. Один актор грав дуже погано, так що в партерi почали смiятись. Галерея почала свистать, шипiти i так здорово тупотiла ногами, що Ользi й Катеринi стало трохи страшно. Настукавшись досхочу, в галереї почали смiяться й кричать: паскудно! невiрно! Деякi голоси кричали: браво! бiс! браво! Ольга пiдвела очi вгору й побачила, що крик, свистiння й тупотiння лилося-таки з того краю, де сидiла валка молодих студентiв, де сидiв красунь!

– Пхе! – промовила Катерина.

– Пхе! який сором! – сказала Ольга.

– I сорому нема їм! – голосно промовила Степанида, гордо одвертаючи очi.

– Вони театр завалять i нас повбивають! – голосно обiзвалась Марта.

Одначе ж усi вони вийшли з театру живi й здоровi. Наостанку в Шато почали запалювать фейерверки й свiтить бенгальськими вогнями. Вся долина з публiкою, горами, лiсом i купами людей на горах блищала то червоним, пекельним огнем, то синiм, то снiго-бiлим. Вогнi запалювали зумисне на пригорку за купами дубiв i лип, котрi свiтились наскрiзь, неначе були вирiзанi з тонкого паперу або були вилитi з прозорого скла. Купи людей зверху здавались групами духiв на високих хмарах, помальованих усякими фарбами. Картина була невимовне ефектна й чаруюча, неначе взята з арабських казок "Тисячi й одної ночi". Обидвi панни стояли близько од того.мiсця, де схоплювались огнi, i коло самiсiнького вогню побачили знов ту саму купу веселих студентiв. Ольга знов упiзнала мiж ними свiй iдеал, облитий чудовим свiтом, i не зводила з його очей. Вже вона дивилась не на дерево, не на гори, а на тому виду ловила цiкавим оком усi сутiнки фантастичного сяева.

Вже пiзно почали розходиться люди. Молодi панни вернулись додому такi щасливi, такi веселi, якими нiколи не зазнали себе в iнститутi!

Старi батьки ждали їх i не лягали спати. Дашкович почав розпитувать в Ольги про iнститут, про науки, а вона все розказувала йому за Шато, театр та бенгальськi вогнi.

– Що ж тобi казала начальниця на прощання? – питав батько в Ольги.

– Не пам'ятаю, тату! – одказала Ольга.

– Чи дуже плакала ти, як прощалась з подругами, з класними дамами? – питав цiкарий батько.

– Не пам'ятаю, тату! – промовила Ольга, а думка її все вертiлася коло Шато й чорних кучерiв.

– Чи весело ж гуляла сьогоднi? – спитав батько.

– Ой, так весело, що я й зроду так не гуляла! Коли б ви, тату, побачили, якими вогнями горiли гори, лiс! Якi були фейерверки, якi були музики, якого багато було людей в Шато! Мабуть, увесь Київ зiйшовся слухать тiрольцiв! Якого я бачила…

Ольжина мрiя про її чорнобривий iдеал трохи не вислизнула словами з язичка. Вона ледве схаменулась i почервонiла. I потiм довго вона розказувала разом з матiр'ю, як їм було весело, як нiмець пускав шар, як той шар трохи не спалив їх, падаючи на голови. Всi випадки з початку того дня; прощання з iнститутом, i сльози, i подруги, i маркiза – все те одiйшло в минувшiсть на кiлька рокiв, бо його заглушили музики, теагр, залили бенгальськi вогнi: бо його потопили на дно моря мрiї про чорнi кучерi, чорнi високi брови й малиновi уста. Ольга спала й бачила все те в снi. Їй снилось, неначе вона все гуляла й бавилась, доки свiт нового дня не розiгнав її мрiй.

Того ж таки дня Степанида Сидорiвна, порадившись з Дашковичем, задумала зробить в себе вечоринку, щоб по-знайомигь свою дочку з кружком своїх ближчих знайомих. Їй хотiлось i дочку людям показати, i дочцi людей показать. Дашкович запрохував гостей, а Степанида Сидорiвна розпочала пекти й варить усяку їжу на вечерю. Пiд впливом вчорашнього веселого вечора, пiд впливом молодих надiй серця Ользi здавалося, що той вечiр буде якийсь не простий, буде такий веселий, яким його малювала її фантазiя. Їй здалося, що на вечоринцi повинно буть багато гостей, та все молодих i гарних; їй чогось здавалось, що доконче буде й той гарний студент, котрого вона вчора наглядiла в Царському садку. Зоставшись сама в кiмнатi, вона частенько заглядала в дзеркало i трохи засмутилась, що її лице зблякло од не зовсiм спокiйної ночi. Ольга двiчi бiгала до Катерини, щоб порадиться за убрання. Вони вдвох пробували перед дзеркалом, як би краще й моднiше зачесать голову. А незручнi в тому руки погано служили їм обом. Довго й довго вони морочились i скiнчили на тому, щоб розпустить коси локонами по плечах.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: