Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Авжеж пак! На яку там рясофорну! Мабуть, бiльше скинулась на ту, що тягає на дзвiницi хвалу божу за хвiст, – сказала якось смиренно Ликерiя Петрiвна.

– От з вас iстинно була б щира та богобояща черниця! – говорив з жартом Масюк.

– Ой, не грiшiть! Ой, не вводьте мене в грiх та в спокусу хоч до вечора, хоч до першої зiрки! Бо я ж тiльки що одговiлась. Нехай я буду присвячена хоч до вечора, – сказала Ликерiя Петрiвна.

– А пiсля першої зiрки вже й нiчого? Можна грiшить? – спитав Радюк.

– Пiсля першої зiрки менi байдуже! За всi голови!

– Ну, ми нагрiшимо трохи швидше, ще до обiду, – жартував Масюк.

– Бог його святий знає! За людей, бачте, трудно ручитись, а за людський лихий язик i потiм. Коли б мене хоч до вечора бог сподобив буть без грiха. Але за вами не втерпиш: якось-таки нагрiшиш, як не дiлом, то словом, – бiдкалась Ликерiя Петрiвна з острахом за свою праведнiсть.

– А чи багато ти, Павле, назнав квартир? – спиталась Галя.

– Ой, багатенько-таки. Оце, попоївши, ходiм зараз. Буду потiм вам показувать їх, а ти вибиратимеш, яка тобi буде уподобна, – сказав Радюк.

– Пiду й я з вами! Подивлюсь, якi кiмнати в цих київських палацах, якi там горницi всерединi, якi люди, – сказала Ликерiя Петрiвна.

– А ви ж недавнечко бiдкались, що в вас ноги аж судомить од ходнi по горах та бескеттi, – сказав Масюк.

– Ат! нехай болять! Один тому час. Господи, як менi оце заманулось заглянуть в тi палаци, глянути, яка там обстава, якi стiльцi й канапи, i чим вони пооббиванi, i якi по стiнах шпалери! їй-богу, побiжу з вами колядувать по тих палацах.

– Або старцiв водить но Києву, бо їх тут добра метка. Але ж берiть з собою записну книжечку в кишеню та все дочиста записуйте, а то позабуваєте та розгубите по, вулицях i додому не донесете, – жартував Масюк.

– Не погублю! Не бiйтесь! Все в головi додому принесу! В мене голова, як копа пшеницi.

– Або як добрий винницький казан! Є куди убгать! – смiявсь Масюк.

– Ой, не спокушайте, бо нагрiшу ще й до обiду! – крикнула Ликерiя Петрiвна.

– Йдiть та й нам порозказуєте за все! – говорила Масючка, лягаючи на лiжко. – А я оце ляжу та полежу, А як знайдете собi кубельце, то й я пiду та подивлюсь на його, – говорила стара мати, налагоджуючись прилягти на лiжку.

I вони втрьох пiшли оглядать порожнi квартири. Масюк та Масючка полягали на лiжках, щоб трохи одпочить, довго балакали, потiм почали дрiмати та позiхать i трохи не поснули. Але пригадали, що пiсля причастя грiх спати до вечора, знов повставали, знов балакали, а молодi та панiя Висока не вертались. Вже i з пiвдня звернуло, вже їм i їсти схотiлось, а тих все не було. Аж в найпiзнiшi обiди вони вернулись засапанi, потомленi; аж тлiннi й голоднi.

– А що? Найняли собi яке житло? – спитала Масючка.

– Та найняли, бодай тим житлам добра не було! – крикнула панiя Висока i нiби впала на стiлець. – Бачте, аж засапалась. А що вже грiхiв набралась, то нехай мене бог i сохранить, i заступить! Набралась, неначе вiвця реп'яхiв в городi!

– Де ж ви вбрели там в тi лопухи чи реп'яхи? – спитав Масюк.

– Ще б пак не вбрести, коли тут у Києвi в тих житлах реп'яхiв по самий пояс! по самiсiньку шию! Таки так, куди не ступи, то й реп'яхи! – говорила Ликерiя Петрiвна.

– Ну, не все ж таки ви ступали в колючки! I багато цiкавого, бачили, i усяку мебiль, i дзеркала, i шпалери, i сукнi, – смiялась Галя.

– Ой, бачила! це правда. Надивилась на все. Бачила такого багато, що буде що розказувать в селi цiлий рiк, – говорила Ликерiя Петрiвна.

– Яка ж там в тих покоях мебiль? Яка теперечки мода на мебiль, на покриття мебiлi? – спиталась Масючка.

– Мебiль гарна, i шпалери гарнi! Про це нема що й казать. Але якi тут пани! якi панiї! Цур їм, пек їм! Хвалить бога, що менi не доведеться шукать квартири для себе. Ото приходимо ми в один чималий дiм та й дзвонимо. Вибiгає якась вертка горнична, крутить хвостом, показала нам квартирки в домi, а далi запрошує нас у покої. Увiйшли ми в гостинну й стоїмо та ждемо. Я стою та й зорю по стiнах, по мебiлi. Гарно, як у вiночку. Двоє дзеркал аж пiд стелю мiж двома вiкнами! Мебiль, канапа, крiсла, канапки, якiсь круглi дзиглики – усе пооббиване шовком попелястого кольору з темними квiточками.

– Попелястого? Та воно ж негарно! Кат зна що! Неначе попелом посипано! – обiзвалась Масючка.

– Неначе й кат зна що, але якось гарно! їй-богу, непогано! Ждемо ми та ждемо. Нiхто не виходить. А я давай зиркать по покоях. Дивлюсь, аж в одному куточку на косинчику чи на поличцi нiби образ. Я пiшла та й роздивляюсь. Коли, серце, придивлюсь, аж то скляна картина, а на тiй картинi якийсь лицар та панна обнiмаються. А за картиною стоїть маленька лампочка, щоб ввечерi освiтлювать ту картину ззаду! "Та то Фауст та Маргарита", – шепотить нишком менi Галя. – "То це в неї такi образи?" – шепочу я до своїх. Ото я заглянула через дверi в спальню, а там лiжко, як цяцька, i скрiзь повишиванi гарусом килими i на пiдлозi, i на стiнi, а в кутку на полицi знов той образ! але багато бiльший! I там цiлується лицар з панною! А святих образiв коли б вам хоч один, хоч би для людського ока! Ой, ця панiя, певно, й сама ласа до тих лицарiв та поцiлункiв! Я тодi з нудьги пiшла до одного дзеркала та й заглянула в його. Мене геть чисто всю видно до самого долу; навiть мої черевики видно.

Дивлюсь, а я й справдi в чорному скинулась на черницю. Тiльки в дзеркалi я додивилась, що я й справдi трохи якась куца; бо спiдниця на менi трохи куца. Треба буде нижче спустить спiдницю. Коли це дверi рип! Входить панiя, вже пристаркувата, але висока, здорова, та широка, та тiлиста, аж огрядна.

Лице довге й повне, та горде. В руках у неї волочиться якесь шитво з квiтками, неначе покрiвець до церкви на аналой, а сама в ясно-сiрiй сукнi. З погляду якась нiби витрiшкувата, чи видроока, чи надута. В яснiй сiрiй сукнi вона чогось скинулась на мою сiру корову. Ще й навiщось надула здоровi губища. Чисто тобi моя сiра стара корова! Я трохи не сказала: "Бицю, бицю! на хлiбця!" Я одскочила од дзеркала. Ще добре, що не висолопила язика та не вищирила зубiв, бо хотiла придивиться, котрий зуб у мене вчора вночi болiв. А вона волоче те покривало аж по пiдлозi, а в другiй руцi держить голку та чогось прямує просто до мене; втупила в мене свої здоровi баньки та й питає:

– В вас багато собак?

Я ж очi витрiщила на неї з дива та й кажу:

– Вже чого, чого, а цього добра в мене доволi: аж п'ять!

– Аж п'ять! Невже аж п'ять? – крикнула вона й своє шиття спустила аж на саму пiдлогу.

– Аж п'ять, – кажу я, – одна на ланцюзi коло станi, а чотири бiгає по дворi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: