Навіщо всі ці слова! Усяке добре діло від вдячності, що повторяють часто, втрачає свою красу.
— Скажу, що ти запрошуєш до себе в гості на гору біля Канова…
— Розумний ти чоловік, Михайле!
— Візьмеш мене керуючим своїм хазяйством?
— Ти ним давно керуєш.
— А в Каневі?
— Надумав їхати на Україну?
— Якщо тобі в пригоді стану… — зніяковів.
— Та я без тебе, немов без рук!
— Спасибі на добрім слові…
— Створимо там справжню Січ, — гукнув Тарас щасливо, — і заживем! Всі рівні, всі — немов брати!..
Знов потемніло йому в очах і стало душно.
— Швидше… кватирку… — мовив. — Вітру!..
Михайло виконав його прохання. Скривившись мученицьки, немов йому самому було недобре, мовчки стояв над ним.
— Вже легше… — тихо сказав Тарас. Ще й усміхнувся,
— Часто таке з тобою робиться? — спитав Михайло журно.
— Сьогодні вдруге.
— Треба гукнуть Круневича або Барі.
— Що толку, — зітхнув Тарас. — Мікстури п'ю, а гіршає… Як сам не збореш хворості, то хтось тобі не допоможе!..
— Колись казав, що Козачковський тобі поміг.
— То ще було до муштри й нудьги в пустелі… Там що два роки міняли роти, а я… сім літ на Мангишлаці!.. Знають царі й жандарми діло. Журба, цинга та ревматизм — не гірші кулі й шибениці, дороблять те, що не змогли чи посоромилися зробить вони…
— Поїдеш на Україну, і все мине. Одружишся…
— А ти?
— І я…
— Візьмемо кирн чорнявих; дітей народять… Весело!..
Примовкли. Бачили своїх дружин, своїх дітей на горах біля Дніпра, самих себе — мов на картині, збоку…
— А як не пустять тебе Шувалов та Долгоруков? — спитав Михайло раптом.
— Чому?
— Забув, як ти вернувся із Наддніпрянщини і як з тобою порозмовляв всесильний шеф жандармів?
— То все у воду кануло.
— Хто знає… Лев Жемчужников мені казав…
— Облиш, Михайле!.. Добре так зажили, — всміхнувся, — а ти згадав жандармів… Цур їм!
— Піду скажу, щоб принесли тобі обід, — помовчавши, торк нувся його руки Михайло, — Ти добре їж, щоб силу мав… до кирпи.
Кивнув, пішов. Кватирку лишив одчиненою. Старі вони вже парубки, підтоптані…
Встав, зачинив, бо вітер бурхав снігом йому на стіл. І знову ліг… Дівчата-кирпи нехтують коханням їхнім… Думав з нево лі вирвать наймичку Варфоломієву — не захотіла, вийшла за молодого… Ткаченко у Полтаві знайшов було хорошу дівчину… Ликеру сам побачив і покохав…
Прогнав зусиллям волі ледь-ледь усміхнену її ману, від чувши, як стискається у грудях серце. Треба про щось веселе думати!.. Як він, скажімо, після арешту й слідства на Україні спочив душею в Гирявці, в святої неньки Лазаревських… Або як… Що веселого було у нього потім, уже в столиці? Чим він повинен гріти душу, що вже не може витримати не тільки горя — згадки про зло, наругу, муки, яких зазнав?..
Прийшов Іван Саєнко, приніс обід.
Увечері, як почало темніти, встав, запалив нову високу свічку й, передчуваючи безсонну ніч, знайшов літопис Само видця. Давно хотів перечитати, проникнути у суть діянь Богданових, в його падіння, злети… Хоч Костомаров усе де тально вивчив і написав чудову книгу у двох томах, хотілося почути ще раз голос того, хто все те бачив на власні очі. Бачив!..
Ліг, розгорнув на будь-якій сторінці… Коли вертався з Києва у Петербург і глянув на Переяслав…
Ні, книжку цю сьогодні йому читать не можна! Веселості в ній не знайдеш, а горя він не витримає. Діла давно минулі — його діла…
У Петропавловській пробило сьому вечора. Дістав годинник, звірив. І в старості в нас залишається щось від дитини… Тішимося хто знає чим… А може, у цьому наше благо, жива душа, не вбита, не розтоптана важким життям?..
Взяв іншу, легшу, книжку. «Слово о полку Игореве»… «Не ліпо ли ны бяшетъ, братие…» Жаль, не зробив перекладу на українську мову… Яка краса, поезія, думки — високі й мужні!.. Щоб не Ликера… Господи, спаси його і заступи від цих печальних спогадів, від цих очей, що зорять йому і досі в душу!..
Сів різко, щоб хоч болем прогнать ману, та груди не одізвалися. Сьогодні, слава богу, йому і справді легше. Як так піде, то, може, він до вівторка видужає і, всім на подив, з'явиться у Костомарова. А от і я, наново, не сподівалися? Ото вже буде радості!.. І не пригадує, коли там був… Так само і в Білозерського… Микешин десь завіявся. А може, денно й нічно виліплює своїх царів для пам'ятника «Тисячоліття»?.. Грицько приїде, певно; з ним і піде. Самому буде тяжко: просидів стільки в хаті!.. Звичайно, перш, ніж їхати на Україну, він має всіх відвідати, побачити й погомоніти. А з Чернишевським треба без зайвих вух… Не буде ж він, Шевченко, сидіти, склавши руки, на Україні! Там діла стане. Навіть коли кріпацтву прийде кінець… Тепер хитрішим буде. Не дасть себе впіймати в пастку…
Тільки б йому одужати!..
Внизу почулась чиясь хода, кахикання. Прийшов Саєнко на ніч. Дарма його прислав Михайло. Гибітиме тут на дивані, в холоді…
— Ще не спите? — піднявся на антресолі. — Чогось, мо', треба?
— Дякую. Усе гаразд. Мені сьогодні краще, — сказав Тарас.
— Гукнете, коли чого…
Зійшов униз, покректуючи, ліг на диван… Бурлака теж. Що воля дасть йому тепер — старому, понівеченому кріпаччиною! Служитиме, як і служив, хіба що вже де схоче. І все ж чекає волі, розпитує, коли дадуть!
Чаділа свічка. Мусить устать і зняти нагар зі ґнота… Долинув бій курантів із Петропавловської, і він, подумавши, дмухнув на свічку. Треба йому поспати, набратись сили. Взавтра прийдуть його вітати з днем іменин, і всіх потрібно стріти, уважно, чемно вислухати, не зіпсувавши настрою своїм болящим виглядом… Вже сорок сім… Як їхав на Україну два роки тому, чувся при добрій силі… За рік, що тут прожив, утікши від різних там Табачникових, Грибовських та Василь-чикових, де й ділося його здоров'я…
Навпомацки дійшов до ліжка й ліг. Відзначив радо: болю не відчуває… Тільки б йому одужати!..
Надворі десь світилося, — чиєсь вікно навпроти або ліхтар, — і гола гілка дерева погойдувалася на тій стіні, де двері, немов химерний привид. Сюди, туди… Угору, вниз… Неначе пташка в клітці. Чи звірина, яку загнали в пастку… На Україні, коли його затримали в саду Михайла Максимовича й не відпускали в Мошнах, Черкасах, Києві, відчув себе затравленим. Звичайно, виду не подавав, а на душі було недобре… Тільки його пустили, рвонув чимдуж із Києва. Як навесні — із Петербурга!.. Хоч круть, хоч верть…
Озвався біль у грудях. Якийсь новий. Так ніби щось там рвалося… На щастя, стих. Утома лише з'явилася у всьому тілі… Та порожнеча… Геть, як тоді, коли зустрів у коридорі Федора, й старий солдат… Ні, він відчув раніше, при в'їзді в місто, що відібрали в нього велике щось і світле — побачення із рідним краєм після такої страдницької розлуки. То, мабуть, перше було повернення до Петербурга без звичної в таких випадках радості. І рай, коли він з примусу, нам здатись може пеклом!..
…На станції взяв візника. Ще гроші мав — позичив Василь Тарновський, виручив. Дивився на Петербург, що пропливав поволі, — візник не гнав, і він його не підганяв, — а серцем був на кручах біля Дніпра… Він купить там шматок землі, поставить хату, житиме! Це, врешті-решт, його земля, його дідизна, щедро полита кров'ю прадідів. Табачникови, Парчевські й іже з ними тому його бояться, що в них нема коріння, а в нього є. Хоч сила в них, та всюди їм увижається останній день Помпеї, яку вони звели на схилах приспаного вулкана, що може враз прокинутися і спопелити своїм огненним гнівом велике зло неволі її усіх її недремних стражів… Купить землі своєї, нехай там що, і житиме під рідним небом!..
Сфінкси його зустріли посмішкою, ледь-ледь паруючи в ранкових скісних променях. Вночі, напевно, була роса… А може, вони кепкують з нього, з його нещасних мандрів у рідний край?.. Їм що, вони камінні й вічні! Неволя їхня — тільки мізерна частка того буття, що випало на долю їм. Байдужість — добра зброя камінних душ; для душ живих — дочасна смерть. Старий служака Федір його зустрів у коридорі, неначе ждав чи бачив його приїзд.